Слухай онлайн
Історія

Боротьба у затінку: листування ОУН (б) і Рейхсканцелярії

Після проголошення Акту відновлення Української Держави 1941 року чільні діячі ОУН (б) були заарештовані. Хоча арешти відбувалися у Львові, Кракові та у різних місцях між цими двома містами, у фіналі всі арештанти опинилися у Берліні. Олеся Ісаюк, наукова працівниця Центру досліджень визвольного руху спеціально для Гал-інфо дослідила тему листування ОУН (б) та Рейхсканцелярії після першої хвилі арештів оунівців.

(Стаття написана на основі матеріалів із німецьких архівів). 

Львів, 1941 рік

До кінця літа 1941 року з “бандерівців”, передусім з самого Степана Бандери та Ярослава Стецька намагалися всіма способами “вибити” денонсацію Акту відновлення Української Держави. Вони не здавалися.

Націоналісти, очевидно, добре розуміли суть принципу - “Що написано пером, не вивезеш і волом”. І чудово розуміли, що письмове зречення Акту означало б подвійну поразку — капітуляцію перед противником і повну дезорієнтацію тої маси підпільників, які залишилися на волі. При цьому самі керівники ОУН (б) перебували у винятково невигідних умовах — а саме, під повним контролем нацистського керівнитцва, фактично у повній його владі. У разі чого розплачуватися довелося б життям. Підпільники, навіть при нерівних силах, порівняно зі спецслужбами ворога, могли використовувати свої конспіративні вміння, щоб якомога довше уникати арешту. Тут не було і цієї можливості.

Степан Бандера

Писемні свідчення цієї війни залишилися у архівах Міністерства закордонних справ — зараз МЗС Німецької республіки. Це пам'ятні записки та меморандуми, написані провідниками ОУН (б) та аналітичні записки працівників міністерства на підставі документів, написаними оунівцями.

Націоналісти надсилали свої листи саме на адресу Міністерства закордонних справ невипадково. З моменту проголошення відновлення державності Україна формально ставала іноземною країною і, логічно, усі комунікації з іншими країнами, не виключаючи і Третього Рейху, мали вестися за посередництвом міністерств закордонних справ обох країн. Посилаючи свої послання на адресу німецького уряду через МЗС, українські націоналісти ненав'язливо давали зайвий раз зрозуміти, що не вважають себе “молодшим партнером” і наполягають на відповідному ставленні до себе.

Ярослав Стецько

“Класикою жанру” у цьому напрямку є записка Ярослава Стецька, датована 15 липня 1941 року.  Попри  не надто яскраву назву документа “Пояснення” і сторінку відтворення хронологічного перебігу подій навколо 30 червня, фінал виглядав зовсім не примирливо. Спочатку Ярослав Стецько нагадав, що Німеччина могла б поставитися зі зрозумінням до визвольної боротьби потенційного союзника у війні, додав, що Німеччина і Україна зв'язані союзницькими відносинами з моменту укладення Брестського договору, у якому Україна фігурувала рівноправною стороною. А у фіналі заявляв, що відповідає за свої рішення виключно перед українським народом і проводом Організації.

Йоахім фон Ріббентроп

Тактику бандерівців контактувати виключно через Міністерство закордонних справ підтримало “явочним порядком” Українське національне об'єднання. 3 липня 1941 року ця організація надіслала адресований Йоахіму фон Ріббентропу лист, у якому від імені всіх українців Німеччини висловлювала протест проти арешту Українського державного правління у Львові, аргументуючи, що українці хотіли б бути союзниками, оскількии мають тривалу традицію боротьби з більшовизмом.

Володимир Стахів

У Міністерстві дотримувалися зовсім іншої думки щодо мотивації українців. Після отримання у Берліні повідомлення про проголошення Акту авторства Володимира Стахіва, радник Міністерства Гроскопф підготував, як висловилися б зараз, аналітичну записку з цього приводу.  На самому початку документу він стверджує, що основною метою поспіху ОУН (б) було бажання випередити інші “українські групи” і з цією метою оунівці використали для  проголошення державності свято з нагоди звілльнення Львова від “більшовизму” і при цьому не попередили представників німецької влади. Самі німецькі війська у той час займалися  підтримкою порядку в місті. 

До цього звіту додано донесення невідомого агента, який прямо стверджує, що майбутній міністр відновленої української держави не довіряє німцям і відкрито говорить про свої застороги. Також, за даними агента, Стахів мав свтерджувати, що не вірить, наче б нацисти дозволять народам СРСР вирішувати свою долю самим. Завершальним акордом було ствердження, що українці — очевидно, малися на увазі передусім члени ОУН (б) “бояться.., незважаючи на господарське покращення, у національному питанні потрапити з дощу під ринву”.

Як показав подальший розвиток подій, побоювання В. Стахіва були цілком справедливі. Більше того — Україна в умовах нацистської окупації стала територією для нещадної економічної експлуатації, одночасно з чим нацисти розгорнули переслідування національного руху.

Ісаюк Олеся,

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Центр досліджень визвольного руху. 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...