Слухай онлайн
Історія

«НКВДисти у 1941 р. розстрілювали беззбройних політв'язнів» - до річниці трагедії

22-23 червня 1941 року розпочалися масові розстріли політичних в’язнів спочатку в західноукраїнських тюрмах НКВД, а згодом в інших регіонах України. Протягом двох тижнів радянська влада, відступаючи перед нацистами, знищила близько 22 тисячі людей, яких переслідувала переважно за політичні переконання. Досі це маловідомий факт в історії злочинів під час Другої світової війни

Трагедія всеукраїнського масштабу

Укріплення своїх позицій радянська влада проводила з усуненням усіх політичних опонентів або просто незадоволених новим режимом. Ховаючись за тезою про «загострення класової боротьби», органи НКВД розгорнули в західних областях широкомасштабні заходи з їх «ізоляції», що супроводжувалися арештами, розстрілами, виселеннями за політичними, національними, релігійними та соціально-становими ознаками.

Із документів відомо, що станом на 13 лютого 1940 р. із західних областей України депортували 17 206 родин. У квітні 1940 р. серед висланих із західних областей України та Білорусії було 7 811 етнічних українців. Цього року число громадян українського походження в концтаборах ГУЛАГу було чи не найвищим. Зокрема, з 1 січня 1939 р. в ГУЛАГу відбували покарання 181 905 українців, у 1940 р. – 196 283 чол., у 1941 р. – 189 148 чол.

У квітні 1941 р. в УРСР діяло 62 в’язниці, з них 26 тюрем у Західній Україні. На час нападу Німеччини на СРСР внутрішні тюрми НКВД УРСР були переповнені в’язнями. Станом на 10 червня 1941 року в них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи. Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з «буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та арештовані за дрібні злочини.

Органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги вглиб території. План евакуації в’язнів із західного регіону, затверджений заступником комісара НКВД СРСР Чернишовим, 23 червня 1941-го начальник тюремного управління НКВД республіки Філіппов направив командирові 13-ї дивізії НКВД полковнику Зав’ялову. За цим документом, передбачали вивезти 23 тис. 236 осіб у тюрми й табори Киргизії, Башкірії, Красноярського та Орджонікідзівського країв, Чкаловської. Архангельської, Івановської, Молотовської, Ростовської, Новосибірської, Орловської, Тульської, Свердловської, Харківської, Омської, Вологодської та Читинської областей. Разом із планом евакуації Чернишов на ім’я наркома НКВД Сергієнка переказав рознарядку виділити 778 залізничних вагонів.

Швидкий наступ нацистів, проблеми із транспортом та активізація націоналістичного підпілля, яке час від часу атакувало тюрми, визволяючи своїх, поставили радянські каральні органи перед неможливістю реалізації плану. За телеграмою-інструкцією із  Москви вирішили «згідно з розпорядженням Л.Берії, за списком, затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних та засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити».

Під час нацистських бомбардувань місцеві очільники НКВД самостійно почали знищувати в’язнів через неможливість їх евакуювати. Уже 22 червня в тюрмах Львівщини було ліквідовано 105 в’язнів, а також у прикордонних тюрмах – в Перемишлі й Добромилі, на Волині – до 2 тисяч осіб у Володимирі-Волинському, 195 – у Ковелі. Підставою для розстрілів стала директива народного комісара Держбезпеки СРСР Меркулова №2445-М від 23 червня 1941 року, згідно з якою на осіб, що утримувалися в тюрмах західних областей України, складались списки, за якими вони підлягали розстрілу за місцем їх утримання у зв’язку з початком війни з Німеччиною. Розстрілювались не тільки особи, щодо яких були винесені вироки про вищу міру покарання, але і засуджені до позбавлення волі та ті, щодо яких тільки розпочалося слідство.

Всього, у в’язницях Львівської області (Львів, Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин) було розстріляно 4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у тюрмах Станіслава (нині – Івано-Франківськ) – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195, Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. Більшість із них були українці, невеликий відсоток становили поляки, біля 10% – євреї-сіоністи.

Частину в’язнів змогли евакуювали лише в окремих містах, однак більшість із них не доїхали до місця призначення. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і товарів, а більшість в’язнів етапували пішки. Із таких «маршів смерті» вціліли лише 214 осіб. Інші під час переміщення були страчені або загинули від нападів нацистської авіації. Зокрема, з Чорткова Тернопільської області були евакуйовані 954 в’язні, дорогою з них розстріляли 123, а з Умані – 767. У Биківні поблизу Києва знищили 110 осіб, вивезених етапом із Західної України. 7 липня 1941 року вагони із політв’язнями з Коломиї та Буковини на станції Заліщики Тернопільської області викинули з поруйнованого вибухом мосту в річку Дністер.

Луцька тюрма: злочин і його приховування

22 червня, приблизно о 14:00, Луцьк бомбардували німецькі літаки. Із пошкодженого приміщення тюрми в’язні спробували втекти. Пощастило небагатьом. Навздогін утікачам були вислані наряди НКВД, які розстрілювали їх на місці або повертали до тюрми.

У зв’язку з бойовими діями біля Луцька з-під варти звільнили 84 особи, серед них – малоліток, «указників» та засуджених за малозначні злочини, а решта ув’язнених чисельністю до 2000 осіб із сорока міст і сіл Волині розстріляли на території луцької тюрми.

Беззбройних в’язнів знищувала оперативна група працівників УНКВД по Волинській області під керівництвом капітана держбезпеки Розова, особовий склад 233 конвойного полку військ НКВД, керівний склад та наглядачі в'язниці. Усю ніч і до самого ранку 23 червня в луцькій тюрмі розстрілювали арештантів, поспіхом прибирали їхні тіла. «Мы немедленно приступили к уборке трупов. Все трупы 70 с лишним осужденных к ВМН и около 800 подследственных нами закопаны и место на местах нахождения трупов полито керосином и выпалено, а после этого все эти места посыпаны известью…», – із рапорта сержанта Стана начальству. У в’язниці залишалося ще 625 живих людей.

25 червня нацисти втупили до міста і показали громадськості страшні криваві сліди злочинів НКВД. Після вигнання нацистів із Луцька 2 лютого 1944 року радянська влада робила все можливе, щоб приховати свої злочини. Вже 18 лютого офіційна комісія із семи осіб представників Луцької міської ради встановила, що «вбивство ув’язнених у луцькій тюрмі почало відбуватися з червня 1943 року, а всіх раніше арештованих відправляли в тюрму м. Ровно». В Акті комісія зазначила, що з південної сторони луцької тюрми на березі річки Стир було відкрито 4 могили, а загальна кількість вбитих у тюрмі складає 658 осіб. Комісія означила цих людей як військовополонених червоноармійців та мирне населення, у тому числі жінки та діти. Таким чином, цим документом зафіксовано, що всі розстріли в луцькій тюрмі здійснювали німецькі нацисти.

У наступні роки карально-репресивні органи почали розшукувати тих, хто вижив під час розстрілу. Ці пошуки були тісно пов’язані з боротьбою проти національно-визвольної діяльності членів ОУН і УПА.

Яскравим свідченням приховування правди про розстріли НКВД в Луцькій тюрмі є архівна кримінальна справа на члена ОУН і УПА Олексія Петрощука, що зберігається в архіві СБУ. Олексій народився у 1915 році в селі Лемешів, був заарештований у вересні 1940 року і в квітні 1941 року був засуджений до 10 років ув’язнення. Засуджений за те, що «входив у націоналістичну підпільну групу. У 1940 р. група випустила свої листівки проти радянської влади і закликала до озброєного повстання за самостійну Україну. Ці листівки розкидалися вулицями, клеїли на стовпи та інші місця».

Слідство у 1948 році цікавило дві теми – націоналістична діяльність Петрощука і те, як він зумів втекти з Луцької тюрми. А одним із головних речових доказів стала стаття О.Петрощука в луцькій газеті «Український голос», опублікована в листопаді 1943 році під назвою «В оковах смерті» зі спогадами про розстріл в’язнів Луцької тюрми. Із великої кількості повторів у протоколах допитів стає зрозуміло, що його катували й він під примусом свідчив, що у своїй публікації зводив наклеп на радянську владу. В одних зізнаннях йдеться, що він втік після бомбардування, а в інших – був звільнений німцями. Із документів очевидно, що друга версія слідству більше подобалася. Член ОУН Микола Куделя, який дивом вижив під час розстрілів і залишив вражаючі спогади, на слідстві в 1947 році під час допитів також змушений був сказати, що втік з тюрми під час бомбардування, а в інших документах його справи офіційно йшлося, що був звільнений німцями.

До справи О.Перощука слідство долучило дуже цікавий документ – протокол допиту Свидчука Леонтія Михайловича, 1911 року народження, родом із Поділля, який з 18 лютого 1940 року у Луцькій тюрмі був старшим наглядачем корпусу тюрми № 1. Уже в даті є маніпуляція слідства, бо в протоколі записано, що він працював у тюрмі до моменту евакуації, тобто 27 червня 1941 року. Але німці в Луцьк увійшли на два дні раніше – 25 червня. І в цей час він не міг уже там бути.

Наглядач детально розповідає про те, під час бомбардування Луцька було пошкоджено приміщення тюрми: «Був розрушений кут одного з приміщення корпусу й пробито прохід на вулицю». У вирву від цієї бомби 23 червня 1941 року енкаведисти згодом скинули частину тіл розстріляних в’язнів.

До слова:

У червні цього року в Луцьку відбулися археологічні розкопки на місці одного з таких захоронень. У ямі діаметром 5 і глибиною 2 метри знайшли останки 107 осіб. Археологічні розкопки проводило комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля». Як розповіли дослідники, тіла лежали хаотично. Окрім людських решток, у ямі виявили обпалені залишки документів, гільзи радянського виробництва. За фактом відкриття масового поховання людей, які загинули насильницькою смертю, управління Міністерства внутрішніх справ у Волинській області відкрило кримінальне провадження. Триває судово-медична експертиза знайдених останків.

Свидчук також розповів про бунт і втечу в’язнів, а також стверджував, що на момент німецької окупації в’язнів у тюрмі не було – частину звільнили, а решту евакуювали. Цей документ також мав би свідчити, що спогади Петрощука про розстріл в’язнів були наклепом.

Є свідчення про те, що влітку в кінці 60-х років рештки розстріляних із території Луцької тюрми були вивезені за межі міста. Луцький екскаваторник Йосипа Пікула у 1998 році розповів, що був одним із тих, хто їх вивозив. «Керівник РБУ Микола Андрійович  Кашпирук дав мені вказівку вирити котлован під будівництво електропідстанції біля колишньої в’язниці. На відведеному місці грунту було товщиною 60-80 см, а далі на всю глибину – одні людські кості із незотлілим тілом…», - розповів Й.Пікула. Це свідчення було настільки переконливим, що громадськість у часи незалежності не одразу поставила за мету шукати місця поховання розстріляних.

Пам’ять і пересторога

– Німці одразу нічого не зачіпали, натомість багато фотографували. За годину привели католицького священика, який відправив службу за убитими. Викопали під стіною яму й поскидали туди тіла. Свої замордували, а вороги хоронили... Тих в’язнів, кому пощастило вижити, німці не затримували, – розповів колишній в’язень тюрми Іван Гедз.

Була створена комісія, яка у липні 1941 року за допомогою громадськості та національно-патріотичної інтелігенції Волині зробила насип над могилами, обклала їх дерном, встановила дубові хрести-фігури, обгородила низенькою огорожею, встановила таблички з написами, де вказувалась кількість похованих в’язнів – відповідно 1200, 800, 300, 1800. З ініціативи комісії в останню неділю – 24 серпня 1941 року відбувся офіційний похорон, покладання вінків і відправа панахиди.

В архівних документах збереглося звернення керівника поліції виділити обмундирування міліціонерам для репрезентативного вигляду під час урочистої похоронної процесії. А в листі начальника адміністративного відділу обласної управи Е.Тиравського йдеться: «24 серпня в день нашого жалібного свята в Луцьку – віддання почестей розстріляним більшовиками нашим братам-українцям – обласна міліція, очолювана Вами, пане Комбатанте, а также вишкіл міліції під командою п. полковника Жупінаса-Джупінадзе, знаходилась на службі від ранніх годин і виконувала свої обов’язки добре і тішила українське громадянство. Команда забезпечувала лад і порядок при соборі, на вулицях, коло могил, показала осягненні успіхи в муштровій службі…»

Це була остання панахида біля колишньої Луцької тюрми до 1991 року, коли з ініціативи громадськості в трьох місцях, де були поховані в'язні, встановили пам'ятні знаки та меморіальні дошки.

Ще один спосіб вшанування пам’яті розстріляних запропонував родич розстріляного, священик Григорій Рибачук із села Дерно Оликського району, який співпрацював із членами ОУН. На його пропозицію одразу після приходу німців було оголошено оголосив про побудову символічних могил на честь українських націоналістів, яких було замучено в тюрмах при радянській владі. І таких могил та хрестів по всій Волині поставили десятки.

Із документів з архіву СБУ стало відомо: «Перше посвячення такої могили було в с. Одеради в 1941 році за участю священиків: Рибачука Григорія, Тимощука Ф., Гороховського М., Петрощука Сергія і диякона Данилевича Василя. Аналогічне освячення символічних пам’ятників було в с. Залісоче на другий день Трійці в червні 1942 року. В селі Дерно посвячення пам’ятника було восени 1942 року. Тоді ж відкрили пам’ятник і в с.Ставки». Згодом радянська влада знищила всі ці пам’ятні знаки.

Після вигнання нацистів із Луцька в 1944 році тюрма знову використовувалась радянською владою за призначенням до 1958 року. Микола Куделя у своїй книзі посилається на розповідь І. Мануйлика, який в 1944 році був в'язнем Луцької тюрми, бачив ці могили і був свідком того, як за наказом енкаведистів на чотирьох могилах хрести-фігури були зрізані, а могили зрівняні з землею і заасфальтовані.

Після переобладнання у приміщенні Луцької тюрми до 1998-го розміщувалося музичне училище. Увесь цей час над неодспіваними душами лунала музика. Коли музучилище перейшло в іншу будівлю, ця залишилась пусткою. 25 вересня 2001 року на цьому місці засновано монастир Різдва Христового УПА КП.

Восени 2009 року на території Луцької тюрми розпочалися ексгумаційні роботи щодо виявлення останків в’язнів, розстріляних 22-23 червня 1941 року, які здійснювало комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля». Ексгумаційні роботи у червні 2010 року були припинені, у зазначених місцях масових поховань не було віднайдено – лише сліди поховань і залишки вапна, яким заливали вбитих.

Знахідки цьогорічних розкопок – останки 107 розстріляних – свідчать про можливі інші місця поховань і потребу їх віднайдення. Є інформація, що Луцька міська рада планує у бюджет наступного року закласти кошти для їх пошуку. Водночас, пошуковці та представники громадськості вважають, що у колишньому приміщенні тюрми потрібно облаштувати музейний комплекс, де були б детальні розповіді про події, що відбувалися в цьому місці.

Леся Бондарук, кандидат історичних наук, Український інститут національної пам’яті

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...