Слухай онлайн
Cуспільство  |  АТО

Оборонці Авдіївки: 11 історій Героїв, які відійшли у вічність

Починаючи з минулого тижня, російсько-окупаційні війська вчиняють спроби штурму позицій українських військових, які обороняють Авдіївку. Важкі бої тривають з 29 січня, в результаті чого загинули воїни 72-ї ОМБр. Усі вони дуже молоді хлопці. Їхні життя обірвалися так рано, але вони назавжди залишаться в серцях українців як оборонці нашої свободи та незалежності.

1 лютого Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України Петро Порошенко підписав два Укази про нагородження державними нагородами 49 військовослужбовців Збройних Сил України за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності, вірність військовій присязі.

Серед них посмертно нагороджено дев’ять військовослужбовців 72 окремої механізованої бригади, які брали участь у бойових дій в районі Авдіївки. Крім того, нагороджено посмертно державними нагородами двох військовослужбовці Високомобільних десантних військ Збройних Сил України.

КИЗИЛО Андрій Олександрович, капітан.

Капітан Андрій Кизило, 72-га ОМБр. Загинув 29 січня 2017 року під Авдіївкою. Фото з ФБ Ян Осока.

Андрій Олександрович Кизило (позивний «Орел») народився 02.05.1993 року у місті Умань Черкаської області. Навчався в місцевій гімназії №2, закінчивши 9 класів, вступив до військового ліцею імені Богуна у Києві, після якого вступив до закладу своєї мрії - до Львівської академії сухопутніх військ імені Петра Сагайдачного.

Його батько та дідусь також були військовими. Андрій Кизило став командиром роти в 21 рік (у 2015 році був визнаний кращим ротним у секторі "М").

Дуже захоплювався спортом, особливо Гонкою Націй (вражаючі забіги з перешкодами, які спрямовані на фізичне та духовне вдосконалення людини), мріяв вибороти усі нагороди у цьому виді спорту.

Одразу після закінчення Академії, Андрія Олександровича було скерований до Білої Церкви, а після початку війни, вже з липня 2014-го він перебував на фронті. Пройшов багато пекельних місць Донбасу, брав участь у боях поблизу Петровського та Нової Ласпи, півтора роки тримав оборону у полях біля Волновахи, потім ротація на Яворівський полігон і останній шлях назустріч смерті - до Авдіївки.

Капітан, заступник командира 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади. Цей молодий, але в той самий час, дуже дорослий чоловік був дуже веселим, добрим, із величезним почуттям справедливості. Завжди досягав поставлених цілей, у навчанні був завжди кращим із кращих, його дуже поважали військові побратими, цінували його, пишалися ним, навіть 40-50 річні чоловіки, які знаходились під його командуванням, завжди його слухали, його думка мала неабиякий авторитет.

Андрій Олександрович просто був дуже гарним командиром і цим сказано все.

Загинув вранці 29 січня у промзоні міста Авдіївка Донецької області внаслідок осколкового ураження під час атаки ворога на наші позиції.

Нагороджений званням Героя України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".

ДЕРГАЧ Леонід Валентинович, лейтенант.

Лейтенант Леонід Дергач, 72-га ОМБр.Загинув 1 лютого 2017 року під Авдіївкою. Фото з ФБ Оксана Трапезун.

Леонід Валентинович Дергач (24.03.1979 - 01.02.2017) прийшов на фронт з власної волі. Доцент Чернівецького університету і батько двох синів, отримавши повістку з військкомату, просто встав і пішов захищати рідну Україну. За півроку служби зумів облаштувати дві нові позиції на одному з найнебезпечніших напрямків, зформувати міцний підрозділ, який потім брав участь у всіх визначних бойових діях батальону і бригади. На ВОП Леоніда - на "кубу" - відправляли для перевиховання найзатятіших алкоголіків і порушників дисципліни, і за якийсь час Дергач виховував з них нормальних воїнів. Він і тут продовжував бути справжнім педагогом, справжнім старшим товаришем. Справжнім юристом і викладачем.

До нього тягнулися гарні люди: разом з ним служили відомий археолог, адвокат, інші фахівці. На позицію до "Академіка" любили приїздити волонтери і журналісти, офіцери батальону і командування бригади. Лейтенант Дергач брав участь у боях поблизу Петровського, під Білою Кам'янкою; особисто розробив план захоплення панівної висоти поблизу Вікторівки і на очах у спантеличеного ворога облаштував там позицію "Наглий". Прийнявши командування ротою, грамотно організував оборону на своїх позиціях: там, де раніше ворог нахабно їздив на мотоциклах і розгулював ледь не в капцях, Леонід поставив справу так, що противник не міг навіть голови висунути.

У жовтні 2016 року, поблизу Верхньоторецького, підрозділ лейтенанта Дергача протягом кількох годин вів бій з двома диверсійними групами противника, який атакував наші позиції з двох напрямків. Після того бою противник аж двічі приходив забирати своїх вбитих - так багато їх було! З жовтня до кінця січня цей напрямок був під пильним контролем Дергача - і тут було тихо.

Наприкінці січня, помітивши посилення активності ворога на авдіївському напрямку, підрозділ Леоніда Дергача було переведено в Авдіївку, де він так само відважно захищав ввірені рубежі. З 29 січня ворог почав активні обстріли і спроби прорвати нашу оборону на цьому напрямку, застосовуючи важку артилерію і РСЗО "Град". Вранці 1 лютого, під час чергового обстрілу з "Градів", Леонід Дергач та його товариш, солдат Роман Бублієнко, загинули від численних осколкових поранень, залишившись до кінця вірними Україні і віддавши власне життя за волю українського народу.

За мужність, відвагу, особисту доблесть та військову майстерність лейтенант Леонід Дергач неодноразово подавався на нагородження державними нагородами. Військовослужбовці бригади вважають цього мужнього воїна і грамотного командира достойним звання Герой України.

Йому було 36 років. Веселий, усміхнений, привітний... Вірний друг, чудовий тато, щира людина, розумний співрозмовник.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

КРИЖАНСЬКИЙ Володимир Олексійович, сержант.

Сержант Володимир Крижанський, 72-га ОМБр. Загинув 29 січня 2017 року в районі промзони Авдіївки. Фото з ФБ Ян Осока.

«Я хочу, щоб наші дітки жили в нормальній країні, і щоб не знали війни». Цими простими словами він надавав вичерпну відповідь на питання, чому він там, де реве повітря, стогне земля та виблискує небо. Ця людина була патріотом, ця людина зробила все, що змогла, але метал сильніший за тіло, тому впала ця людина і більше не підвелась.

Володимир Олексійович Крижанський народився 24.03.1982 року у селі Червоний Кут Жашківського району Черкаської області. Згодом переїхав до села Горобіївка Сквирського району Київської області.

1989 року почав навчатися у Червонокутській середній школі, а закінчив навчання вже в Горобіївці. Потім вступив до Сквирського професійно-технічного училища та здобув освіту бухгалтера. Також Володимир Олексійович отримав фах менеджера у Білоцерківському інституті економіки та управління.

Строкову службу проходив у 6-му учбовому артилерійському полку, в селі Дівички Переяслав Хмельницького району Київської області.

Він був надзвичайно доброю людиною, людиною з величезним серцем, сяючими очима, неймовірними запасами оптимізму, чудовим і лагідним чоловіком, гарним батьком та надійним другом. Користувався повагою у своїх рідних, друзів і колег. Завжди усміхнений і позитивнивний. Любив Україну до нестями, до шаленої пульсації крові у венах, любив свій край, свою країну, в якій народився, і яка дала йому усе, а він, в свою чергу, усе віддавав їй.

Працював на ТОВ «Фірма "Грона" в місті Сквира. Після початку війни, у першу хвилю мобілізації, Володимира Олексійовича призвали до лав Збройних Сил України, спочатку він ніс службу у Сквирському районному військовому комісаріаті. Під час служби проходив навчання в центрі "Десна", після чого перевівся до 72-ї ОМБр та був скерований на передові позиції до Донецької області.

Сержант 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади. Дуже полюбляв тварин. Любив пекти пиріжки, причому останнє дійсно було однією з його улюблених справ. Мріяв повернутися живим до своєї родини. Але війна вирішила по-іншому. Загинув 29 січня під час важких боїв в районі промзони міста Авдіївка Донецької області. У нього залишились дружина та син.

Нагороджений орденом “За мужність" ІІІ ступеня.

БАЛЬЧЕНКО Володимир Іванович, молодший сержант.

Молодший сержант Володимир Бальченко. 72-га ОМБр. Загинув 29 січня 2017 року в районі промзони Авдіївки. Фото з ФБ Ян Осока.

Якби ми зустріли його на вулиці, то потиснули руку, а можливо б і не помітили. Ще один чоловік пройшов повз. Ще одна незнайома людина з сотень інших. Ще один солдат із втомленими очима, випаленою душею, з рюкзаком за плечима та у формі, за якою тягнеться важкий запах зони бойових дій. Ми вже не зустрінемо його, бо янголи по вулицях не ходять.

Володимир Іванович Бальченко народився 04.01.1992 року у селі Берестовець Борзнянського району Чернігівської області. Навчався в Берестовецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів. Хлопець дуже захоплювався футболом, грав за ФК Берестовець, працював лісником.

Мріяв зустріти свою кохану дівчину, з якою був би разом усе життя. Володимир ніколи не впадав у відчай, гнав з себе сум, наповнюючи свою душу життєрадісністю, любив жартувати, вільний час проводив з друзями або близькими, сумлінно допомагав по господарству (адже батько помер та Володимир усіляко допомагав матері), нікому не відмовляв у допомозі.

Призваний на військову службу 08.10.2015 року. Спочатку перебував у 169-му Навчальному центрі сухопутних військ в Десні, а згодом підписав контракт із ЗСУ. Молодший сержант, кулеметник 1-ї роти 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув вранці 29 січня під час важких боїв в районі промзони міста Авдіївка Донецької області.

У Володимира Бальченка залишились мати, брат та сестра.

Нагороджений орденом “За мужність" ІІІ ступеня.

БУБЛІЄНКО Роман Володимирович, солдат.

Солдат Роман Бублієнко, 72-га ОМБр. Загинув 1 лютого 2017 року в районі промзони Авдіївки. Фото з ФБ Ян Осока.

Роман Володимирович Бублієнко (позивний Бублік) народився 25.04.1993 року у селищі міського типу Володарка Володарського району Київської області.

2008 року закінчив 9 класів загальноосвітньої школи №2, після чого вступив до Володарського професійно - технічного ліцею, який закінчив у 2011 році, здобувши там фах газоелектрозварювальника.

Деякий час працював за фахом, а 24.01.2012 року був призваний на строкову службу, яку проходив у Військово - Морських Силах України у місті Севастополь.

Повернувшись додому, Роман Володимирович одружився, і в нього з'явився маленький синочок, якого він неймовірно, шалено любив та доглядав, і робив це не тому що це було потрібно, а тому що це йому подобалося.

"Бубліком" хлопця почали називати ще з шкільних часів через його невисокий зріст та худорляву статуру, але він ніколи на це не ображався, це прізвище потім прийшло з ним до армії.

Дуже любив риболовлю, обожнював готувати, чудово малював, мав до цього справжній талант, завжди брав участь в усіх заходах у школі, а його дружина ніколи не забуде, як він гарно танцював вальс.

Вже під час, коли йшла війна, Роман Володимирович прийняв відповідальне рішення - вирішив стати на захист Батьківщини, тому 15.09.2016 року він підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, гранатометник, командир відділення, командир бойової машини 72-ї окремої механізованої бригади.

Йому мали б дати молодшого сержанта, але прийшов один трагічний день, коли це питання вже виявилося несуттєвим.

01.12.2016 року Романа Володимировича було нагороджено почесною відзнакою "Холодний Яр" 3 ступіня, 02.12.2016 - медаллю "За відвагу" 3 ступеня, а 10.01.2017 року - почесним військовим знаком "За взірцевість у військовій службі" 3 ступеня. Посмертно нагороджено орденом "За мужність" 3 ступеня.

Загинув 1 лютого вранці на ротному опорному пункті у промзоні міста Авдіївка Донецької області від чисельних осколкових поранень, отриманих під час обстрілу наших позицій з реактивних установок БМ-21 "Град".

Поховали Героя 3 лютого у Володарці. У нього залишились батьки, сестра, дружина та маленький син.

Нагороджений орденом “За мужність" ІІІ ступеня.

БУРЕЦЬ Олег Васильович, солдат.

Солдат Олег Бурець, 72-га ОМБр. Загинув 29 січня 2017 року в районі промзони Авдіївки. Фото з ФБ Ян Осока.

Олег Васильович Бурець народився 22.09.1990 року у місті П'ятихатки Дніпропетровської області. 2005 року закінчив 9 класів місцевої школи №2, після чого вступив до Ерастівського коледжу імені Е.К.Бродського Дніпропетровського державного аграрного університету, де отримав у 2009 році диплом молодшого спеціаліста за фвхом "Агрономія", здобувши кваліфікацію агротехніка.

Комунікабельний, товариський, напористий і активний, Олег Васильович відрізнявся схильністю до лідерства, самостійністю, енергійністю та винахідливістю. Сильна духом людина, яка миттєво могла приймати єдині правильні рішення у критичних ситуаціях.

Працював робітником за наймом, спочатку жив цивільним шлюбом із жінкою, яка мала двох дітей від першого шлюбу, але потім ще народила йому донечку. А у вересні минулого року, під час останньої відпустки, хлопець таки одружився.

26.01.16 року підписав із ЗСУ контракт на три роки. Солдат, гранатометник 1 батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув вранці 29 січня в районі промзони міста Авдіївка Донецької області, під час виконання бойового завдання, внаслідок попадання ворожої міни в окоп. У нього залишились мати, брат, дві сестри, дружина та троє дітей.

Нагороджений орденом “За мужність" ІІІ ступеня.

ОВЕРЧЕНКО Дмитро Олександрович, солдат.

Солдат Дмитро Оверченко, 72-га ОМБр. Загинув 29 січня 2017 року в районі промзони Авдіївки. Фото з ФБ Ян Осока.

Дмитро Олександрович Оверченко (від народження - Кужелівський) народився 24.01.1989 року у селі Вишнополь Тальнівського району Черкаської області. Потім його батьки переїхали до села Варварівка Кіровоградської області, але 7 років тому хлопець повернувся до Вишнополя де і мешкав до останнього.

Хлопець ріс у багатодітній сім'ї, але природа надала йому блискучий розум і він дуже любив вдосконалюватись, дуже любив читати, мріяв вивчитись на юриста. Він був стратегом, завжди складав якісь плани, у нього все було прораховане на багато кроків уперед, цікавився історією та фінансами. Одного часу хотів навіть стати фермером. Працював арматурником на будівництвах, їздив на об'єкти будівництва до Києва та до Казахстану.

У 2008 - 2009-х роках проходив строкову службу сапером у 308-му окремому інженерно-технічному батальйоні 48-ї інженерної бригади.

Він був доброзичливим, простим, ввічливим, на нього завжди можна було покластися, у цьому житті розраховував тільки на свої сили. Але у той самий час Дмитро Олександрович був довірливим, якщо його обманювали, він не тримав зла, ніколи не озирався назад та не здавався. Це була світла і життєрадісна людина, незважаючи на всі труднощі, які йому довелося пережити. Цей хлопець, як сторінки книги, гортав свої дні у житті, і від кожної сторінки не можна було відірватися.

Захоплювався грою у шахи, колись його підрозділ за технічними обов'язками зупинився у селі Предтечине Костянтинівського району Донецької області, так Дмитро був абсолютним чемпіоном з шахів у саморобних змаганнях.

Талановитий сапер, мав здібність знаходити та знешкоджати розтяжки. Чотири роки тому одружився та узяв прізвище дружини - Оверченко, з якою через два роки розлучився, але прізвище залишив, і під ним знайшла його смерть.

Солдат 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади. Загинув 29 січня під час важких боїв в районі промзони міста Авдіївка Донецької області.

Нагороджений орденом “За мужність" ІІІ ступеня.

ПАВЛЮК Ярослав Ярославович, солдат.

Солдат Ярослав Павлюк, 72-га ОМБр. Загинув 30 січня 2017 року в районі промзони Авдіївки. Фото з ФБ Ян Осока.

Він був сиротою, і життя нічого йому просто так не дало, але він і не питав дозволу, а узяв сам. Він досяг багатого і зробив це, завдяки залізній силі духу та великому бажанню. А якщо є бажання - тоді можна практично все.

Ярослав Ярославович Павлюк народився 24.10.1980 року у селі Петрівка Компаніївського району Кіровоградської області. Його мати померла, коли хлопець був ще малим, тому вихованням його та молодших братів займалася бабуся.

Навчався у Компаніївському технікумі ветеринарної медицини, потім вступив до Білоцерківського національного аграрного університету, на факультет ветеринарної медицини, після закінчення якого залишився працювати в аспірантурі на кафедрі епізотології та інфекційних хвороб.

Викладав епізотологію та ветеринарний менеджмент. На його парах було завжди цікаво, він не викладав лише теорію, як робить більшість викладачів, а завжди наводив приклади з практики. Підтримував серед студентів дисципліну, але не був строгим викладачем, знаходив спільну мову та легко міг жартувати. Це був ветеринар за покликанням, це був його природній дар, його місія на цій землі, якій він віддавався усією душею, поки не почалася війна.

Займався вільною боротьбою, мав гарне почуття гумору. Був добрий, безкорисний, безстрашний, впевнений в собі. Працював ветеринаром у Баку, але повернувся до України, коли дізнався, що молодший брат на війні.

У 2014 році був призваний за мобілізацією, відслужив рік, а 21.11.2016 року підписав контракт, про що не казав бабусі, щоб та не хвилювалася і думала, що Ярослав Ярославович знаходиться у Білій Церкві, де займається викладацькою діяльністю.

Військовослужбовець 72-ї окремої механізованої бригади. Загинув 30 січня в районі промзони міста Авдіївка Донецької області. У нього залишились двоє братів та донька.

Це був лікар від Бога, його чекало блискуче майбутнє науковця та педагога, Ярослав Ярославович і став би ним, але прийшли російські війська, і це блискуче майбутнє сильної та мужньої людини завтра опиниться під двома метрами промерзлої землі.

Нагороджений орденом “За мужність" ІІІ ступеня.

ШАМРАЙ Віталій Володимирович, солдат.

Солдат Віталій Шамрай, 72-га ОМБр. Загинув 30 січня 2017 року в районі промзони Авдіївки. Фото з ФБ Ян Осока.

Віталій Володимирович Шамрай народився 26.05.1990 у місті Монастирище Черкаської області. 2006 року закінчив міську школу №1, потім вступив до Ілінецького аграрного коледжу у Вінницькій області за спеціальністю "Агрономія, організація і технологія фермерського господарства", у якому навчався з 2007 по 2010 роки.

Працював у ТОВ "Агровет Атлантик" апаратником виробничої дільниці та різноробочим. Добряк з великим добрим серцем. Зі шкільних років Віталій запамятався друзям та близьким веселим хлопчиною, який ніколи нікого не міг серйозно образити, він завжди намагався усім прийти на допомогу, не міг спокійно дивитись на чиєсь лихо, одразу прораховував варіанти та шляхи, як полегшити людині її проблеми.

Батько хлопця помер 20 років тому, тому уся відповідальність за життя та добробут жінок своєї сім'ї, матір та сестру, лягла на його плечі. І з цим нелегким завданням він впорався на відмінно.

У травні 2016 року підписав із ЗСУ контракт. Спочатку потрапив на навчальний полігон Десна, до 169-го навчального центру, а вже у липні Віталій Володимирович записався на курсі снайперів у Білій Церкві, по закінченню яких був скерований до свого підрозділу.

Солдат, снайпер взводу снайперів 72-ї окремої механізованої бригади. 01.12.2016 року нагороджений нагрудним знаком "За взірцевість у військовій службі".

Загинув 30 січня в районі промзони міста Авдіївка Донецької області внаслідок артилерійського обстрілу під час несення бойового чергування. У нього залишились мати, сестра, дружина та маленький син.

Нагороджений орденом “За мужність" ІІІ ступеня.

ГУЛЬЧЕНКО Роман Олегович, солдат.

Солдат Роман Гульченко, 79-та бригада. Загинув 30 січня 2017 року у Водяному неподалік Авдіївки Фото з Фейсбуку Тетяна Барвінська‎.

Роман Гульченко народився 29 серпня 1986 р. в м. Татарбунари Одеської області. Він був  досвідченим військовим. На контрактній службі в Збройних силах з травня 2008 року. З 2014, коли розпочалася війна, Роман виконував бойові завдання на фронті. В складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади пройшов ДАП, бої за Логвиново. Був поранений. За особисту мужність та героїзм Романа було нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеню.

Загинув Роман Гульченко 30 січня 2017 р. в бою з ворогом у Водяному неподалік Авдіївки. Загинув як Герой, ціною свого життя врятувавши побратимів. Вдома на нього чекали дружина і маленька донька.

Нагороджений орденом “За мужність" ІІ ступеня.

ПАЦУЛА Сергій Васильович, солдат.

Солдат Сергій Пацула, десантник 80-ї бригади. Загинув 31 січня 2017 року під Тоненьким під час виконання бойового завдання. Фото з ФБ Ян Осока.

Сергій Васильович Пацула народився 18.09.1984 року у місті Баштанка Миколаївської області.

2000 року хлопець закінчив місцеву школу №2, після чого вступив до вищого професійного училища №9, де отримав фах "муляр - штукатур, лицювальник - плиточник".

Сергій Васильович мріяв одружитися та мати багато дітей і ця мрія його здійснилася. Дітей він дуже любив та багато свого часу присвячував своїм маленьким. Майстер на всі руки, мав талант до будь - якої роботи, до виконання завжди підходив дуже сумлінно, що прикрашало його, як чоловіка.

З 2006 року працював на птахофабриці Баштанки.

Добра серцем людина, відповідальний, мужній, люблячий сім'янин, турботливий, як чоловік та батько, він знав, де треба бути лагідним, а де - твердим, завжди правильно розставляв пріоритети, а ця якість характеру притаманна далеко не кожному.

Призваний за мобілізацією Баштанським РВК 11.08. 2015 року, а через рік, 12 серпня 2016 року підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, номер обслуги 3-ї гаубичної самохідної артилерійської батареї 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 31 січня близько 23.00 в районі селища Тоненьке Ясинуватського району Донецько області під час артилерійського обстрілу наших позицій.

Нагороджений орденом “За мужність" ІІ ступеня

Схиляємо голову перед загиблими воїнами, які віддали життя за Україну та висловлюємо щирі співчуття їх рідним і близьким.

Підготовлено за матеріалами опублікованими на сторінці Facebook волонтера Ян Осока, видання hotvisti.com.ua та інформації із соцмереж користувачів Тетяна Барвінська, Оксана Трапезун.

Фото facebook.com/pumamgo.
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...