ВАТ „Завод „Львівсільмаш” став останнім часом чи не найпопулярнішим підприємством Львівщини. На тлі багатьох тихо і непомітно розкрадених підприємств намагання колективу зберегти завод мали б викликати повагу. Та галас, який зчинився навколо Сільмашу, видається, можна пояснити не лише відчайдушною боротьбою сільмашівців за виживання. Історія банкрутства заводу, починаючи від 1996 року, його спроби постати з попелу, майже детективна історія з державною часткою та невідомими власниками підприємства стали надбанням гласності, проте навколо є ще чимало підводних течій.
У ще недалекому минулому потужне державне підприємство раптом перетворилося на закинуті трущоби, які однак, займають чималу територію. Важко повірити, що держава випадково втратила свою частку Сільмашу, більше того – навіть загубила слід своїх акцій. Та суд визнав, що оскільки Фонд державного майна передав державну частку акцій до статутного фонду лізингової компанії „Украгромашінвест” (хоча й „для користування зі збереженням державної власності”), то державі вони не належать, кому ж належать – невідомо.
2003 року на заводі розпочинається процес санації. Перший санатор Ростислав Михайлюк мав реалізувати план самосанації. Кредиторську заборгованість планували погасити продаючи майно, незадіяне в основному виробництві. По суті, мав відбутися поступовий розпродаж майна, причому відновлення виробництва через невеликі та нерегулярні фінансові вливання від продажу майна було малоімовірним. Як стверджують податківці, трудовий колектив звернувся до неї, як до голови в комітеті кредиторів, з проханням припинити самосанацію і знайти інвестора. Другий санатор Олександр Качмар мав втілити в життя план санації від німецької фірми „Товариство із зовнішніх інвестицій”, який полягав у передачі сукупних валових активів та пасивів до ТзОВ, що мало стати правонаступником усіх зобов’язань ВАТ „Завод „Львівсільмаш”. Фактично за 210 тисяч євро, які інвестор вніс на рахунок санованого підприємства, ТзОВ поглинало Сільмаш, і завод переставав існувати. Цікаво, що зареєстрована ця німецька фірма була на 40 днів пізніше, ніж визнана інвестором Сільмашу, а її статутний фонд становив лише 25 тисяч євро.
Останній інвестор Сільмашу – ЗАТ „Міжнародна агропромислова корпорація” – прийшов на завод, коли третій керуючий санацією Олег Кобельник подав оголошення до „Голосу України” від 16 вересня 2005 року про пошук інвестора для ВАТ „Завод „Львівсільмаш”. Підприємство отримало вісім пропозицій, а податкова – підставу стверджувати про відкритий та прозорий конкурс. На перший погляд саме так все і виглядає: комітет кредиторів на відкритому засіданні розглянув усі пропозиції і вибрав єдину можливу. Саме так: не найкращу, а єдину можливу, оскільки решта пропозицій просто не відповідали цілям санації і передбачали не інвестування, а купівлю того чи іншого майна без найменшого натяку на відновлення виробництва. Викладені в кількох рядках без жодного фінансового обґрунтування, ці пропозиції навіть за суто зовнішнім оформленням не викликали довіри до серйозності намірів потенційних інвесторів. На цьому тлі пропозиції МАКу виглядали просто подарунком небес. Тож чи не був весь цей конкурс, попри його позірну прозорість, дешевою бутафорією, організованою, щоб так би мовити законно привести на завод заздалегідь визначеного інвестора – МАК?
Про інвестиції, борги, майно та прозорі наміри нового санатора
Спільно з МАКом Олег Кобельник розробляє черговий для підприємства план порятунку. Новий план санації передбачає, що інвестор вносить на рахунок підприємства 20 млн грн (плюс понад 3 млн грн ПДВ) на погашення кредиторської та поточної заборгованості, а натомість, отримує майно на власний вибір з визначеного переліку на таку ж суму на цінами, встановленими згідно з експертною оцінкою. Основний виробничий майданчик на Городоцькій 207, де має бути збережено основне виробництво, залишається у власності ВАТ „Завод „Львівсільмаш”. Крім того, інвестор зобов’язаний у місячний термін відновити роботу заводу.
МАК береться до реалізації плану, і тут власне починається чехарда, яка, видається, спростовує декларовану прозорість намірів нового інвестора. Як стверджує голова профспілки ВОСТ „Воля”, представник трудового колективу у комітеті кредиторів Петро Онищак, посилаючись на слова президента МАКу Володимира Бортника, для того, щоб перерахувати на рахунок Сільмашу обіцяні 20 млн грн, МАКу доводиться взяти кредит. І хоча це не порушує умови санації, проте довіру до інвестора підриває. До того ж МАК не вкладається у визначені планом терміни. Він лише 13 грудня перераховує 2,63 млн грн на виплату заборгованості з зарплати, а наприкінці січня завод отримує решту 17,317 млн грн, причому в платіжці чітко зазначено: „Без ПДВ”!
Незрозуміла ситуація і з боргами. Від кінця січня Олег Кобельник заявляє, що всі борги сплачено. Те, що Сільмаш не має жодної копійки боргів, стверджує і податкова, за її інформацією, станом на ранок 17 лютого на рахунку ще залишилося близько 2 млн 600 тисяч грн (згідно з планом санації це мав бути останній транш МАКу на Сільмаш після погашення всієї заборгованості), яких достатньо для запуску виробництва. Проте вже ввечері того ж дня під час звіту Олега Кобельника з’ясовується, що погашено лише конкурсну заборгованість у розмірі 7 987 383 грн, а ще існує понад 6 млн грн заборгованості поточної, на рахунку ж заводу – 5 914 509 грн. Олег Кобельник аргументує борг тим, що суд для закриття санації вимагає погашення лише конкурсної заборгованості, тому зі сплатою поточної можна почекати і використати кошти для виробництва. Проте план санації чітко передбачає погашення всієї заборгованості, тож можна констатувати фактичне його невиконання.
Звіт Олега Кобельника відтерміновувався з 6 до 17 лютого. Офіційна причина – хвороба керуючого санацією і його перебування на лікарняному. У цей же час, 13 лютого, ВАТ „Завод „Львівсільмаш” в особі керуючого санацією Олега Кобельника укладає з ЗАТ МАК договір міни, тобто передає майно інвестору на суму внесених інвестицій, а саме на 19 013 182 грн.
До речі, майно заводу це ще одна вельми цікава сторінка сільмашівської історії, адже достовірно його вартості не знає, здається, ніхто. Згідно з першою експертною оцінкою, проведеною у грудні 2003 року під час першої санації, залишкова вартість підприємства тоді становила 76,8 млн грн. Сьогодні ж, за словами Петра Онищака, за інвентаризаційною оцінкою БТІ майно заводу коштує близько 70 млн грн.
Останній план санації передбачав, що керуючий санацією мав укласти договір з суб’єктом оціночної діяльності на проведення експертної оцінки вартості майна. Варто уточнити: всього майна ВАТ „Завод „Львівсільмаш”. І саме за визначеними цією експертизою цінами майно мало бути передано МАКу. Звітуючись, Олег Кобельник надав членам комітету кредиторів висновки Національної компанії „Укрексперт”, якій він довірив оцінювати майно заводу. Щоправда, лише щодо тих об’єктів, які отримав інвестор. Та й то не всіх. Бо за експертною оцінкою інвестору було передано лише частину майна загальною сумою на 7 193 328 грн, решту – згідно з інвентаризаційною оцінкою у реєстрі прав власності на нерухоме майно КП Львівської обласної ради „Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки”. Тобто експертну оцінку було проведено лише щодо частини майна заводу. Проте й за таких умов школяр-третьокласник, звичайним арифметичним додаванням порахувавши загальну вартість переданих об’єктів, побачив би, що вона суттєво перевищує задекларовані 19 млн грн, щонайменше в півтора рази...
Працівники підприємства, які й до цього пікетами та зверненнями намагалися привернути увагу влади, отримали для своїх доводів незаперечний аргумент – майно розкрадають. На передодні виборів їх протести вже не нагадували молитви знедолених та всіма покинутих, а перетворилися на агресивні протести знахабнілого (може, й від безвиході) натовпу.
Виробництво чи земля?
Не виконано було і чи не найголовнішу умову санації – не запущено виробництво. Щоправда, спроби такі були: у січні в один з цехів заводу завозять сировину на 200 тисяч грн, і Олег Кобельник заявляє, що з дня на день підприємство розпочне роботу. Проте далі цього справа так і не пішла. За інформацією Івана Кравчука, напередодні завозу сировини у цеху було зірвано всю електрочастину, вкрадено кабелі, через що власне і не відбувся запуск виробництва. На думку податківця, хтось навмисно хоче зірвати роботу підприємства. „Завод під охороною, і чужі там не ходять”, - стверджує він.
Біда ж, ризикну припустити, у тому, що реальне відновлення виробництва нікому наразі не потрібно. Коло „своїх” обмежується двома воюючими сторонами: трудовий колектив на чолі з Петром Онищаком та МАК. Попри те, що Петро Онищак скрізь декларує, що Сільмаш може сам піднятися з колін і постійно повторює: „Дайте лише можливість працювати”, щодо для цієї конкретної спроби реанімації підприємства він переконаний: не було умов, передусім через непридатність обладнання. Тож цілком імовірно, що трудовий колектив на чолі з Петром Онищаком, щоб позбутися небажаного інвестора, свідомо перешкоджає відновленню виробництва... якщо тільки наміри відновити виробництво в МАКа взагалі були.
Якою ж була мета МАКу на Сільмаші? Під час зустрічі з журналістами у львівському аеропорту Володимир Бортник змальовував райдужні перспективи виробництва спільно з іноземними компаніями сучасної сільськогосподарської техніки на новому обладнанні і декларував наміри вкласти у відновлення виробництва на заводі $ 5-7 млн. Зрештою, сільськогосподарська техніка товар затребуваний, тим паче, що на ринку обприскувачів Сільмаш свого часу був монополістом, і цієї його продукції зараз гостро бракує не лише в Україні, а й на теренах колишнього СРСР. На думку заступника міського голови Львова з питань промисловості Володимира Яніва, хоча обладнання на заводі і не найновіше і випускати на ньому можна лише обприскувачі, проте і цього вистачить, аби завод піднявся з колін. Цикл виробництва цілком реально запустити, якщо на це буде дійсна воля, за три місяці, а вже за рік при нормальному господарюванні Сільмаш може міцно стояти на ногах. І кому це знати ліпше, ніж акулі агробізнесу, колишньому голові правління Державного концерну „Украгротехбізнесу” Володимирові Бортнику? Проте...
Усі визнають, що найбільшу цінність на заводі має земля. З 88 гектарів загальної площі заводу 71 лежить в межах Львова, де середня ціна на землю - $100 за квадратний метр. Будівлі ж та обладнання Сільмашу, за словами самого Володимира Бортника, нічого не варті. Та земля ця неприватизована і належить громаді міста. „А МАК тільки здобуває право купити землю поза конкурсом та й то не всю, ціну ж визначає міська рада”, – стверджує Іван Кравчук. Та є невеличке „але”: оскільки земля ще не стала в Україні товаром, купити її поки що не можна, але можна купити напівзруйновані будинки, оформити право власності на землю під ними, знести руїни і отримати бажаний результат. Схема не нова: саме так відбувалося захоплення землі на „Кінескопі” і на „Райдузі”.
Та якими б не були його наміри, МАК наразі просто не має можливості відновити виробництво бодай через постійні пікети працівників та їх небажання бачити МАК інвестором. І завершення процедури санації не дає гарантії відновлення виробництва. Чи не тому так жваво МАК взявся до офіційного оформлення передачі майна, щойно стало зрозуміло, що справа почала набувати небажаного розголосу і соціальну напругу на заводі не вдасться зняти виплатою заборгованої зарплати і показовими спробами відновити виробництво? Тим паче, що після завершення санації зникне заборона відчуження майна і може з’явитися реальний власник заводу.
У холопів чуби тріщать, а пани... піаряться
Галас, небажаний для МАКу, у час благодатної передвиборчої пори, багатьом лише на руку. Не використовував Сільмаш для популяризації власного іміджу, а сказати простіше - не піарився завдяки цьому підприємству хіба що дуже лінивий політик. Одними з перших на заводі з’явилися народні депутати Олекса Гудима та Олег Тягнибок, причому тоді ще обидва мали амбітні наміри очолити Львів. Проте чи то сільмашівська рибка виявилась не по зубах, а чи надто багато клопоту завдавала ця справа, але зустрівшись з працівниками та написавши з десяток депутатських запитів, кожен з них вирішив, як то кажуть, змотати вудки. Цікавою і показовою є заява Олекси Гудими щодо його юристів, які „постійно працюють з Сільмашем, але не світяться”. За словами Івана Кравчука, юристи народного депутата мали стосунок хіба що до сільмашівського дитячого садочку, який передавався в комунальну власність міста, санацією ж підприємства вони не цікавилися.
Помічено на сільмашівських акціях і прапор ПОРИ. Гучномовець у цих хлопців, щоправда, зламався, проте партійний стяг гордо майорів над головами пікетувальників. У зв’язку з приїздом голови Фонду державного майна Валентини Семенюк, побувала на Сільмаші ледь не в повному керівному складі і ЛОО Соціалістичної партії.
Рятівник чи руйнівник?
Тож зрозумівши, що зерна протесту потрапляють у вдячний передвиборчий ґрунт, трудовий колектив на чолі з Петром Онищаком усі свої сили спрямував на акції протесту. До слова, вимоги пікетувальників досить розмиті та голослівні: звільнити Олега Кобельника та голову Львівської облдержадміністрації Петра Олійника, припинити розкрадання заводу, звернутися до вищих державних органів тощо. Що конкретно потрібно зробити на заводі, не береться сказати ніхто. Складається враження, що Петра Онищака не так цікавить що потрібно зробити для відновлення виробництва, як хто саме це має робити. Він і не приховує свого прагнення очолити підприємство: „Відновити виробництво дуже реально і дуже просто, одне єдине – потрібен керівник. Слід терміново призначити іншого керуючого санацією та призначити виконавчого директора, який зможе організувати виробництво, маючи на рахунку бодай і кредиторські, але все-таки кошти”, - таке бачення виходу з кризи представив „Гал-info” Петро Онищак. Що саме має зробити керівник, він, на жаль, не уточнив. Проте ідей Петрові Онищаку не бракує, їх безліч – до того ж, щоразу інших. Одна з останніх: розірвати договір з МАКом та випускати продукцію власними силами за кошти МАКа та попередньої оплати продукції. До кінця року Петро Онищак прогнозує прибуток у розмірі 500 тисяч грн, а щоб розрахуватися з МАКом за внесені інвестиції він планує продати одне з приміщень заводу. Водночас, на останньому засіданні комітету кредиторів Петро Онищак заявляв, що не заперечує проти продовження санації до повного відновлення платоспроможності підприємства.
„Онищак хотів прийти виконавчим директором, коли Сільмаш мав 17 млн на рахунку і не просто так, а щоб йому дали доступ до рахунку і печатку. Він зустрічався з Бортником і той пропонував йому цю посаду, але в Онищака була умова: печатка і рахунок, притому, що на рахунку вже тоді було 17 млн грн”, - стверджує Іван Кравчук. До речі, під час зустрічі з Петром Олійником, як розповів „Гал-info” заступник голови обласної ради Андрій Парубій, представник трудового колективу прямо вимагав призначити його керівником підприємства, а у відповідь на висловлений сумнів щодо його спроможності керувати заводом зібрав папери та вийшов геть.
Як то кажуть, шерше ля бабки, панове. Мета протестів трудового колективу – дати Петрові Онищаку бразди правління заводом. І саме за це він так відчайдушно воює. Невідомо (а отже, й не виключено), чи не має бува Петро Онищак власної долі акцій підприємства. Адже серед його заяв неодноразово звучала вимога повернути державі її частку, але жодного разу – оприлюднити, хто ж є власниками бодай решти 45%.
Про тих, хто в тіні...
Як не крути, а все впирається у реальних власників заводу. Валентина Семенюк, перебуваючи у Львові, пообіцяла з’ясувати і невдовзі оприлюднити їхні імена. Тоді, очевидно, зрозумілішими стануть події, що відбуваються на заводі. Наразі ж можемо робити лише припущення.
За однією з версій, акції держави, передані „Украгромашінвесту”, потрапили до Тараса Козака. Коли ж помаранчева революція передала важелі податкового впливу до інших рук, табір Сергія Медведчука пішов у тінь, звідки, імовірно, й намагається зреалізувати свою зацікавленість сьогодні. Тому на дорозі інших охочих втілити в життя відому схему постає потаємний власник.
З іншого боку, зацікавлення до „Украгромашінвесту” мав і Степан Сенчук. Принаймні його зацікавленість Сільмашем простежується постійно: усі три арбітражні керуючі були пов’язані з адвокатом Володимиром Косенком, з яким тісно співпрацював Степан Сенчук, до того ж, не секрет, що посватав МАК на Сільмаш Степан Сенчук, принаймні за словами Володимира Бортника, саме він запропонував МАКу подати „свої пропозиції на інвестиційний конкурс”.
На ще одну думку наштовхують постійні випади Петра Онищака персонально проти голови обласної державної адміністрації, які, видається, мають на меті не так конкретний результат, як галас довкола. Адже, якщо розібратися, ЛОДА по суті не має вагомих важелів впливу на ситуацію, а Петро Олійник якщо й має неформальні стосунки до Сільмашу, то вельми опосередковані. Чому ж Петро Онищак так заповзявся попсувати керівнику області репутацію, та ще й перед самими виборами? Щоправда, Петро Олійник у своїх заявах підтримує ненависну Петрові Онищаку МАК, ймовірно бачачи у інвесторі партнера для вирішення загрозливої ситуації навколо підприємства. То може це таємничий власник Сільмашу руками представника трудового колективу зводить з Петром Олійником давні порахунки? Бо ж хвилі помаранчевої революції, які піднімав в області новопризначений голова ЛОДА, позмивали за борт владного корабля кількох впливових і досить одіозних осіб з табору Віктора Медведчука, з якими, до речі, протистояння мав і Степан Сенчук.
Фанат заводу – Михайло Сендак
У своїх випадах проти голови обласної адміністрації Петро Онищак знайшов собі соратника, з яким вони і утворили своєрідний альянс. Голова Львівської обласної ради Михайло Сендак, який після виїзду на Сільмаш фактично поклав на свої плечі опіку над знедоленими, і в очах громадськості став справжнім фанатом заводу. Лозунг: „треба йти до людей” зробив його улюбленцем натовпу, та біда в тому, що окрім висловлення підтримки з боку обласної ради та звернень до вищих органів влади, інших повноважень народні обранці не мають. А звернення, до слова, трудовий колектив на чолі з Петром Онищаком досить продуктивно навчився писати і самотужки. Проте Михайло Сендак отримав нагоду розгорнути довкола Сільмашу широкомасштабну імітацію бурхливої діяльності та заробити кілька додаткових балів у своєму протистоянні з Петром Олійником, закидаючи останньому ледь не злочинну бездіяльність. Тому, на руку Михайлові Сендаку, сільмашівці і взялися за потреби і без такої пікетувати обласну раду. Щоб вкотре розповісти, що коїться на заводі, та висловити своє обурення з цього приводу пікетувальники, побивши вікна у дверях до обласної ради, увірвалися на її засідання. Результат „прориву”: Петро Онищак під аплодисменти трудового колективу мав честь виступити з трибуни в сесійному залі, а депутати публічно ухвалили звернення, погоджене й фактично ухвалене ще напередодні.
Натомість Михайло Сендак вдягнув почесні шати рятувальника: „Якби я не вийшов до людей, все могло б скінчитися гірше. Я зупинив людей, щоб тут не було кровопролиття”, - сказав голова обласної ради по обіді того ж дня після перерви в сесійній роботі. До речі, працівники міліції у приватних розмовах стверджують, що до сесійної зали сільмашівців провели самі депутати. Це підтверджує і висновок тимчасової комісії обласної ради, у якому встановлено, що пікетувальників провели до приміщення обласної ради депутати Євген Буба та Остап Федоришин з фракції БЮТ, неформальним лідером якої є Михайло Сендак. Та голова обласної ради продовжує заперечувати цей факт. Йому більше до вподоби версія, за якою зневірені та знедолені, кинуті напризволяще обласною адміністрацією та передусім Петром Олійником люди прийшли просити в нього прихистку. А те, що їхня вимога „Геть Олійника від влади” однозначно скерована не за адресою, очевидно особливого значення не має. Тому процес санації на заводі та акції протесту його працівників, видається, переслідують різні цілі і ідуть паралельно та незалежно один від одного. Жодних практичних результатів, окрім звісно ж двох зірваних сесій, від пікетів наразі не видно. Хіба що „Ганьба обласній адміністрації” та „віват обласній раді” (бо з народом дружить)! Тож Сільмаш став полем битви не лише суто бізнесових, а й особистих та політичних інтересів.
Підсумки….
Мусимо констатувати: план санації не виконано. Комітет кредиторів бере звіт керуючого санацією до відома, проте жодного рішення за ним не ухвалює, але за наполяганням Петра Онищака комітет кредиторів звільняє з посади Олега Кобельника і планує звернутися в правоохоронні органи для притягнення його до відповідальності. Але і після цього працівники Сільмашу продовжують пікети з тією ж вимогою (тепер уже до суду): звільнити Олега Кобельника. Проте пікетують сільмашівці Львівську обласну раду – орган, який за Конституцією України не має нічого спільного з судочинством і не може впливати на рішення судді. Господарський суд Львівської області оголошує тайм-аут: він призупиняє санацію, анульовує договір міни і призначає експертизу, яка має з’ясувати реальний стан справ на підприємстві. Цікаво, що терміна „призупинення санації” Закон України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” не знає, а строки проведення експертизи законодавчо не визначені. Проте такий розвиток подій дає змогу уникнути прив’язки до 28 лютого – дня закінчення санації, а поки працюватиме комісія, минуть вибори, а отже трохи вгамуються і пристрасті.
Імовірний розвиток подій передбачити важко. Як не прикро, але найбільш малоімовірним видається варіант справжнього інвестора, можливо навіть закордонного, який би відновив виробництво: надто вже складним є гордіїв вузол, зав’язаний на цьому підприємстві. Можливо, МАК зуміє домовитися з трудовим колективом без Петра Онищака, що буде нелегко з огляду на відданість людей своєму поводиреві, або ж пообіцяє йому посаду керівника, хоча надто високі вимоги Петра Онищака викликають у цьому певні сумніви.
За іншим варіантом розвитку подій, голова Фонду держмайна, хоча навряд чи вже Валентина Семенюк, таки з’ясує та оприлюднить імена власників і тоді в історії Сільмашу станеться новий поворот, наприклад, щодо повернення державі її частки.
Не виключено й те, що власники (відкриті і таємні) таки домовляться між собою та поділять Сільмаш без зайвого галасу.
До речі, щодо галасу. Маю певні сумніви щодо того, чи привернули б постійні пікети сільмашівців стільки уваги і чи взагалі набула б ця історія такого розголосу, якби не вибори. Що й казати, Володимир Бортник не врахував чинника часу: потерпів би МАК до весни і спокійно, без зайвого шуму, втілив би свої плани в життя.
Ірина Гищук «Гал-info»
