Слухай онлайн
Політика

Реформи чи революція?

Чому "революціонери" не отримали масової підтримки киян і жителів інших регіонів? Припускаю, що в першу чергу це пов'язано з тотальною недовірою простих громадян до політиків взагалі, і до радикальних лідерів протестної акції під парламентом - зокрема.

Про це у своєму блозі на Українській правді пише політолог, керівник Центру політичного аналізу "Пента" Володимир Фесенко:

«Реформи чи революція - така головна дилема останніх політичних подій навколо і всередині Верховної Ради. Формально це проявилося в контрасті між подіями, які відбувалися всередині Верховної Ради (діяльність парламенту на минулому тижні в основному була зосереджена на розгляді медичної реформи і вимог "великої політичної реформи"), і бурхливою політичною  акцією під стінами парламенту (революційною риторикою і радикальними діями її учасників).

Зовні це виглядало як протиріччя між помірно реформаторським курсом влади і революційними прагненнями опозиції. Але, як виявилося, це дилема і для самої опозиції. Її помірне крило (М.Найєм, депутати-єврооптимісти, громадські активісти) було зосереджено на реалізації своїх законодавчих пропозицій, дещо пафосно названих "великою політичною реформою", а радикальне крило організаторів "акції 17 жовтня" (М.Саакашвілі, Е.Соболев, С.Семенченко)  із самого початку зробило ставку на створення нового майдану, на революційні методи вирішення політичних проблем.

 У підсумку в таборі опозиції відбулося розмежування на "реформаторів" і "революціонерів". Останні створили "наметове містечко" під парламентом і вирішили продовжити "революційний" тиск на владу в надії розпалити пожежу великого Майдану.

М.Саакашвілі заявив, що акція під парламентом триватиме як мінімум до 7 листопада. Згадка цієї дати дуже символічна. "Демони 1917 року" не дають спокою і деяким нинішнім політикам. Значна частина опозиції ( "Батьківщина", націоналісти, велика частина депутатів від "Самопомочі" і ін.) в основному підтримали вимоги "акції 17 жовтня", але з різних причин дистанціювалися від "революціонерів". Думаю, що в першу чергу це пов'язано з тим, що популярні опозиційні лідери та помірні опозиційні політики не хочуть ставати заручниками "революціонерів", яких вони не зможуть контролювати. Крім того, депутати-єврооптимісти і лідери громадських організацій, що брали участь в акції 17 жовтня, майже напевно отримали від своїх західних друзів наполегливі рекомендації не брати участь в сумнівних і контрпродуктивних політичних авантюрах.

Чому "революціонери" не отримали масової підтримки киян і жителів інших регіонів? Припускаю, що в першу чергу це пов'язано з тотальною недовірою простих громадян до політиків взагалі, і до радикальних лідерів протестної акції під парламентом зокрема. По-друге, як мені видається, драматичні події 2014 р сформували у абсолютної більшості наших співгромадян сильний психологічний комплекс – фобію на агресивні політичні конфлікти, і, особливо, на їхні непередбачувані негативні наслідки. Українському обивателю можуть не подобатися Порошенко і Аваков, або нинішній парламент, але ще більше він боїться беззаконня в камуфляжі. І неважливо під якими партійними прапорами вони виступають. Якщо вже й змінювати владу, то краще мирно і на виборах, а не через революції з незрозумілими наслідками.

На відміну від парламентської вулиці, у Верховній Раді зі зрозумілих причин домінувала тема реформ. Головною подією минулого тижня стало утвердження медичної реформи. Для багатьох спостерігачів це стало певною несподіванкою. Адже впевненості в тому, що парламентарії проголосують за медичну реформу, не було. Всі пам'ятали проблеми її проходження на попередніх парламентських сесії. До того ж ця реформа викликала критику не тільки в опозиції, але і в керівництві профільного комітету, і в президентській фракції. А тут ще й протестна акція під стінами парламенту.

І тим не менше, медична реформа була утверджена депутатами Верховної Ради. Чому все-таки вдалося досягти результативного голосування при її розгляді? По-перше, на загальний результат злагоджено працювали Президент, Прем'єр-міністр і керівництво фракцій парламентської коаліції. По-друге, при розгляді медичної реформи була проявлена ​​гнучкість і цілий ряд поправок профільного комітету і окремих депутатів були враховані. По-третє, знову ефективно був використаний механізм ситуативних більшостей. Крім депутатів від коаліції, медичну реформу підтримали фракція партії "Самопоміч" (тут треба віддати належне лідеру фракції Олегу Березюка, який активно агітував за цю реформу), а також більшість депутатів фракції Радикальної партії і депутатської групи "Воля народу".

Парадоксальним чином допомогла голосуванню за медичну реформу і протестна акція під стінами парламенту. Вона сприяла мобілізації парламентської коаліції, а також більш швидкому і результативному проходженню медичної реформи через процедуру парламентського обговорення. На відміну від судової реформи, опозиція в даному випадку не затягувала і не зривала процес розгляду відповідних законопроектів. Адже слідом за медичною реформою повинні були розглядати законопроекти про скасування депутатської недоторканності, що було однією з вимог "акції 17 жовтня".

В контексті медичної реформи в ролі головних персональних переможців виступили відразу кілька політиків. Перш за все це Президент Порошенко і Прем'єр-міністр Гройсман. Обидва вони багато поставили на цю реформу, активно її підтримували і просували. Через твердження медичної реформи Петру Порошенко вдалося також підтвердити, що він контролює парламентську ситуацію і забезпечує результативні голосування навіть в гостро конфліктних умовах. Володимир Гройсман в свою чергу зумів провести через парламент все три головні реформи (пенсійну, освітню та медичну), які уряд ініціював навесні цього року, і витратила чимало сил на їх розробку і просування. Для глави Кабінету міністрів, який явно прагне виступати в ролі реформатора, це значимий політичний успіх. В якості третьої переможця виступає в.о. міністра охорони здоров'я Уляна Супрун. Її команда розробляла медичну реформу. Тепер подальша політична доля У.Супрун буде залежати від успішності практичної реалізації цієї реформи. Менш помітним, але реальним переможцем в історії з медичною реформою став і заст. глави фракції БПП Сергій Березенко, який персонально відповідав за проходження цієї реформи через парламент. Судячи з того, як він бурхливо радів підсумками голосування в парламенті по медичній реформі, він і сам не до кінця вірив в успіх своєї місії.

В епіцентрі уваги на минулому тижні були і вимоги політичних реформ, заявлені організаторами "акції 17 жовтня": скасування депутатської недоторканності, реформа виборчої системи (проведення виборів до парламенту на основі відкритих партійних списків), законодавче затвердження антикорупційних судів. Ситуація з виконанням цих вимог виглядає неоднозначно і у кожного з них буде своя окрема доля. І справа не тільки в протиріччях інтересів влади і опозиції. З'ясувалося, що далеко не завжди збігаються по відношенню до політичних реформ і позиції різних опозиціонерів.

Цілком очікувано парламент підтримав включення до порядку денного своєї сьомої сесії і направлення до Конституційного суду двох законопроектів про скасування депутатської недоторканності. Тут між Президентом Порошенко і організаторами "акції 17 жовтня" немає ніяких принципових розбіжностей, є лише тактичні розбіжності. Петро Порошенко ще на початку 2015 р. пропонував скасувати недоторканність і для депутатів парламенту, і для суддів.

Взагалі варто відзначити, що з часів Леоніда Кучми всі українські президенти підтримували скасування депутатської недоторканності. Однак Венеціанська комісія Ради Європи порадила не скасовувати, а обмежити правовий імунітет депутатів і суддів. Щодо суддів це вдалося зробити в рамках конституційних змін щодо судової реформи. Щодо  депутатів, то питання зависло, але влітку ця тема знову стала актуальною (у зв'язку з поданням Генпрокурора Ю.Луценко про позбавлення недоторканності одразу 7 народних депутатів). У своєму Посланні до Верховної Ради у вересні поточного року Президент Порошенко запропонував скасувати депутатську недоторканність, але для наступного скликання парламенту (з 2020 г.). Ця ідея була оформлена і в його законопроекті, зареєстрованому 17 жовтня 2017 року. Депутатський законопроект, зареєстрований ще 17 липня поточного року, передбачає  скасування депутатської недоторканності з наступного дня після опублікування тексту закону. В іншому він ідентичний президентському законопроекту.

Скасування, а, точніше, обмеження депутатської недоторканності (за винятком юридичної відповідальності за результати голосування і висловлювання в парламенті та його органах) буде залежати не стільки від позиції Президента, скільки від поведінки самих депутатів. 19 жовтня більше як 300 депутатів підтримали відповідні законопроекти. Але чи будуть вони настільки одностайними, коли на наступній парламентській сесії доведеться голосувати ці законопроекти у другому читанні, і коли для затвердження знадобиться не менше як 300 голосів. Є ризик, що частина депутатів "проголосує ногами", тобто просто не прийде на голосування цього питання. З урахуванням підвищеної активності Генпрокуратури і НАБУ частина депутатів швидше за все не захоче відмовлятися від своєї юридичної недоторканності. З цієї точки зору більше шансів на затвердження має законопроект Президента.

Щодо антикорупційних судів, то з високою ймовірністю буде якийсь компромісний варіант з урахуванням недавніх рекомендацій Венеціанської комісії. Очевидно  (в тому числі з огляду на події минулого тижня),  Президент Порошенко не буде виконувати ультиматуми опозиціонерів, але частину їхніх пропозицій він, напевно, врахує. Законопроект щодо антикорупційних судів швидше за все буде проголосований, оскільки цього вимагають і наші міжнародні партнери, але форсувати це питання не будуть. Зауважу, до речі, що особливої ​​активності щодо цієї теми не виявляють і багато хто з парламентських опозиціонерів. Більш того, в парламенті досить багато противників створення антикорупційних судів, причому в різних депутатських фракціях і групах, в тому числі і опозиційних. Думаю, не варто пояснювати чому.

Найскладніше буде з виконанням вимоги щодо зміни виборчої системи, що, власне, підтвердилося і голосуванням за відповідні законопроекти. Проблема перша - начебто багато хто за відкриті партійні списки, але розуміють їх по-різному. На голосування депутатів було винесено три різні варіанти нової виборчої системи. Законопроект Юрія Мірошниченка фактично пропонував закриті партійні списки, з можливістю участі у виборах виборчих блоків, і – зниження виборчого бар'єру до 1%. Законопроект "Батьківщини" зберігав механізми контролю партійного керівництва за зміною партійного списку і формуванням складу обраних депутатів. Найбільш близький до класичних принципів виборчої системи з відкритими партійними списками (тобто з можливістю голосування і за партійний список і за конкретного кандидата в регіональному партійному списку) був законопроект N1068-2 групи народних депутатів (В. Чумак, М.Агафонова, Н .Новак, П.Різаненко, Л.Ємець). До авторського колективу цього законопроекту також входять представники громадських організацій – Ю.Ключковський, Н.Богашева і  Є.Радченко. В результаті жоден з трьох поданих законопроектів не був затверджений за основу, хоча законопроект N1068-2 отримав найбільшу підтримку.

Проблема друга – небажання депутатів-мажоритарників, які складають половину депутатського корпусу, і почасти ряду великих парламентських партій, відмовлятися від нинішньої виборчої системи, при якій одна половина депутатів обирається за закритими партійними списками, а інша половина – в територіальних мажоритарних округах.

Ситуація, що склалася, це майже глухий кут, але все-таки, все не так безнадійною. Голова Верховної Ради А. Парубій запропонував на наступному пленарному тижні розглянути в першому читанні два проекти Виборчого кодексу, які також передбачають зміну виборчої системи для парламентських виборів. Можлива також розробка нових законопроектів, які передбачають проведення парламентських виборів на основі відкритих партійних списків. Але щоб вийти на результативне голосування, необхідно знайти дієвий компроміс з мажоритарниками.

Предметом компромісу може стати рівень виборчого бар'єру (2-3%), а також можливість обрання в парламент безпартійних кандидатів (поза партійними списками, за умовним списком безпартійних кандидатів). Необхідна також цілеспрямована робота з впливовими мажоритарниками з партійних фракцій, а також – з лідерами двох депутатських груп ( "Відродження" та "Воля народу"), які складаються з мажоритарників, але ті можуть брати участь в парламентських виборах і через політичні партії. Партії "Відродження" (пов'язана з однойменною депутатською групою в парламенті) і "Наш край" (має кілька депутатів у Верховній Раді, в тому числі в групі "Воля народу") при системі багатомандатних територіальних округів (а саме така система передбачається законопроектом N1068- 2) цілком можуть подолати виборчий бар'єр 2% і навіть 3%. Але з депутатами цих партій, а також з депутатами-мажоритарниками з партійних фракцій треба домовлятися, пояснюючи їм "на пальцях" можливість обрання в парламент при системі відкритих регіональних списків партій, а не тиснути на них агресивним вуличним натовпом.

Законопроект N1068-2 видається цілком оптимальною формою модернізації виборчої системи на парламентських виборах. Але від чого б я застеріг прихильників відкритих партійних списків, так це від ілюзій, що нова виборча система призведе до революційного оновлення складу парламенту і політичної еліти в цілому. Вважаю, що цього не станеться і ось чому. У великих багатомандатних округах перевагу матимуть багаті кандидати (від партій, популярних у відповідних територіальних округах), які мають кошти на розкрутку своєї кандидатури, а також – відомі особистості (політики, суспільно-політичні діячі, популярні телеперсони та інші "celebrities"). Активним, але маловідомим громадським діячам при такій виборчій системі буде набагато складніше прорватися до парламенту, ніж в 2014 р, коли була мода на включення громадських активістів в закриті партійні списки. Навряд чи зникне і політична корупція. Потреба в партійних виборчих фондах збережеться. І багаті кандидати будуть платити в касу партії за право бути висунутим в своєму регіоні або в окрузі, де високі  рейтинги даної партії. Тому не варто формувати у наших громадян нереалістичні політичні очікування. Краще потурбуватися про законодавче обмеження політичної реклами, а тим самим  – про обмеження маніпулятивних інструментів впливу на вибір виборців.

Шлях реформ не гарантує швидкого і яскравого результату. А реформи по-українському з еклектичною сумішшю партійних і бізнесових інтересів, а також із сильним впливом міжнародних партнерських інституцій сприймаються дуже неоднозначно. Але міжнародний досвід показує, що найбільш успішні країни світу домагалися успіху саме шляхом реформ, а не через постійні політичні революції».

Фото - newsone.ua.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...