Слухай онлайн
Історія

Як українці відзначали Різдво у концтаборі Аушвіц

Різдво як протест. Це свято для українських в'язнів Аушвіцу було не тільки спогадом про кращі часи чи продовженням традиції.

Під час Другої світової війни українці зустрічали Різдво в найрізноманітніших місцях: у своїх оселях, у рядах Червоної армії, у лісових криївках і в концтаборах і тюрмах радянського і німецького тоталітарних режимів. Із 1941 року до списку концтаборів, де можна було зустріти українців, додався Аушвіц, який став символом масового знищення людей, газових камер і Голокосту. Про відзначення Різдва українськими вʼязнями Аушвіцу розповідає Олеся Ісаюк у виданні ТСН.

Перед українцями-в'язнями Аушвіцу, які хотіли достойно відзначити народження Ісуса Христа, постала практична проблема — яким чином роздобути все необхідне для вечері і не заплатити за це життям? Та їжа, яку можна було отримати легально під час роздачі харчів, зводилася до чаю (настій невідомих трав, який самі в'язні іронічно називали "зілля"), юшки з гнилої редиски і картоплі і черствого хліба. На такому раціоні в'язні, бувало, під'їдали з жолобів для коней чи птиці. Єдина можливість дістати щось інше для різноманіття — вкрасти з кухні або так званої "картоплярні". Вкрадене треба було ще донести до свого бараку і надійно сховати. За крадіжку в Аушвіці карали смертю на місці. Колядування кваліфікувалося як "порушення порядку" і могло закінчитися в найкращому разі важкими побоями.

І без того життя в цьому концтаборі найкраще ілюструвало біблійне: "Не знаєте ні дня, ні години". Кожен в'язень був тільки "одиницею" для будь-кого з есесівців, який за його вбивство мав шанс отримати нагороду, а то й відпустку поза чергою. Впіймати есесівську кулю можна було не те що за крадіжку харчів, а й за "недостатньо ретельне" привітання, будь-яку ознаку непокори, недостатньо ретельне виконання якогось наказу. Ослаблені і хворі в'язні ризикували у будь-який момент "піти до газу". У такій ситуації "горизонт планування" звужувався до кількох хвилин, у кращому разі – до вечора сьогоднішнього дня, а у списку – підібрати десь хоч щось відносно їстівне. Готуватися святкувати Різдво — це було щось на кшталт фантастичного подвигу.

Українці відсвяткували Різдво в Аушвіці тричі — 1943, 1944 і 1945 років. На перше "таборове" Різдво в сусідніх бараках, де в'язні-поляки на два тижні раніше відсвяткували за григоріанським календарем, позичили ялинку. З "організованих" раніше буряків приготували вивар, який мав виконати роль борщу. Варили з використанням гарячої пари, і це завдання було для тих, хто працював у пральні або котельні, тобто у тих відділеннях табору, де було неможливо обійтися без води і обігрівачів. Влаштувати підпільне святкування українці могли тільки після закінчення вечірнього "апелю" — тобто загального огляду і перерахунку кількості в'язнів, включно з хворими і мертвими. Через це "апель" 6 січня 1943 року тягнувся українцям, як циганська пісня.

Але зразу ж після "Розійтися всім!", яким закінчувався апель, прозвучало — "Всім українцям зібратися!". Замість того, щоб піти в порівняно теплий барак до святкового частування, як писав мемуарист, довелося "тягнутися на збірку". Поки збиралися, почали снувати припущення щодо причини несподіваного наказу.

Зазвичай такі розпорядження нічого доброго не віщували – могло йтися навіть про масовий розстріл. Оптимізму не додала й картина, яку побачили на місці збору: перед входом до шрайбштуби (так називали приміщення, призначене для канцелярії табору) стояла група з 50 в'язнів, яких по черзі запитували про щось, а кожного другого після відповіді по-садистськи били. Виявилося, що ці в'язні раніше працювали у "ефектенкамер", де займалися сортуванням і відправкою в Німеччину речей, відібраних у привезених до концтабору людей, і спланували крадіжку золота. Результатом було відсторонення від роботи всієї команди працівників і, відповідно, відправка нових. Комусь із табірної адміністрації згадалося, що українці мають репутацію народу, який не "організовує", тобто не краде. З усіх зібраних вибрали потрібну кількість робітників, а решту відпустили. Робота в "ефектенкамер" вважалася престижною, оскільки не вимагала фізичного перенапруження і виконувалася у приміщенні. Із часом виявилося, що вихідці з Центральної України, які туди потрапили, не дають ради роботі, оскільки слід було ще й вести реєстр німецькою мовою, яку більшість із них як слід не знали. Тоді начальник "ефектенкамер" довідався, що у "картоплярні" працюють українці з Західної України, які німецьку мову знали, і "виміняв" їх на попередній склад. Таким чином частина українців, втративши можливість хоч якось відсвяткувати народження Христа, отримали несподіваний "різдвяний подарунок". Адже неважка фізично робота під дахом була гарантією економії сил і давала кращі шанси на виживання.

Різдво 1944 року обійшлося вже без несподіванок. В'язні 17 бараку, який на аушвіцькому жаргоні називали "блок", роздобули у пральні табору шмат чистого полотна, який виконував роль святкової скатертини, і ялинку (деревце, мабуть, потайки викорчували ті в'язні, які працювали у робочих бригадах поза межами табору). Приготували імпровізовану кутю — сухарі, відкладені протягом кількох останніх тижнів, залили штучним медом. Зрозуміло, "зорганізованим". Крім цього, у різдвяне меню входила "хлібівка" — розмочений хліб у воді; "пелі", тобто варена картопля "в мундирах", і хліб з поцупленою з есесівської кухні ковбасою.

Хоча саму вечерю влаштували ув'язнені за участь в ОУН (бандерівській), на неї запросили також невільників родом із Центральної України. Серед них було кілька підлітків, які потрапили сюди за втечу з примусових робіт, полонений офіцер Червоної армії Степан Хлющ, селянин Дем'ян Зінченко. Після вечері в'язні наважилися заколядувати, хоча, якби спів почула варта, свято закінчилося б трагічно.

Незадовго до команди "Вимкнути світло!", після якої всі мали йти до сну для всіх і заборонявся будь-який шум, один з молодших за віком в'язнів Зенон Винницький привів двох в'язнів — українців із сусіднього бараку. Як виявилося, новоприбулі потрапили до концтабору просто "з рядів УПА" і на відміну від інших невільників, які жили в Аушвіці вже більше року, перебували там не більше місяця. Вони вважали, що їм ще пощастило, оскільки полонених вояків повстанської армії нацисти розстрілювали на місці. "Везіння" полягало в тому, що їх арештували в селі, і місцеві поліцаї, запримітивши двох молодих хлопців, вирішили, що вони ухиляються від вивозу в Німеччину на примусові роботи. За цю "провину" обидва і потрапили в Аушвіц і мимоволі стали джерелом відомостей про події "на волі" в Україні для ув'язнених співвітчизників.

А чом би й ні? Різдво 1945 року передбачалося тривожним. Від якогось часу зі сходу стало чути радянську артилерію, адміністрація табору почала вивозити цінності і спалювати документи. Серед в'язнів поширювалися похмурі чутки, начебто перед відступом їх усіх розстріляють або уб'ють газом. Може, під впливом саме цих чуток один із польських священиків на римо-католицьке Різдво 25 грудня 1944 року відслужив підпільну літургію, використавши надіслані в посилці оплаток (спеціальні різдвяні пластівці, які є частиною польської різдвяної традиції) і вино. Учасником літургії став серед інших й український священик отець Семен Їжик.

Православне Різдво 7 січня 1945 року для групи бандерівців мало не стало трагічним. Перед Різдвом Степан Петелицький і Петро Мірчук зварили варіант борщу з картоплі та буряків — зрозуміло, "організованих". На Святвечір залишалося лише перенести "борщ" до бараку і там його з'їсти. За це взявся Степан Петелицький. Біля блоку його зауважив помічник рапортфюрера Кадук, який був відомий серед в'язнів садизмом і пристрастю до випивки. Найімовірнішим наслідком зустрічі з ним була смерть. Петелицького врятував сам рапортсфюрер Хартсвінг, який саме тоді проходив мимо (тут можлива помилка мемуариста, бо інші джерела не згадують про Хартсвінга, а рапортфюрером називають саме Кадука). Він зупинив Кадука і запитав його, в чому справа. Хартсвінг вдовольнила відповідь, що йдеться про спеціальний різдвяний суп, який був зварений з овочів, знайдених на звалищі і зварений для в'язнів-українців, які святкують Різдво 7 січня. Він відпустив Петелицького. Таким чином було врятоване і життя останнього, і вечеря.

Наступного дня тих українських в'язнів, які працювали у табірному шпиталі ("ревірі") ввечері відвідали несподівані гості — делегація польських політв'язнів, які прийшли привітати українських товаришів з "їхнім" Різдвом. Цікаво, що керівником цієї делегації був Юзеф Циранкевич — пізніше прем'єр-міністр повоєнної комуністичної Польщі, який займав цей пост рекордний 21 рік з невеликою перервою.

Чим було Різдво в українських в'язнів Аушвіцу? Не тільки спогадом про кращі часи чи продовженням традиції. Це була частина протесту. Якщо нацисти прагнули не просто знищити слов'янські народи, а перетворити їх на рабів, позбавлених еліт, то в такій ситуації просто дотримуватися традиції, наскільки це вдавалося, вже було протестом. І не тільки це. Інтуїтивно або з досвіду протистояння уже третій за їхнього життя покоління окупаційній адміністрації, вони знали те, що після війни підтвердили психологи: уміння залишитися собою і зберегти віру в сенс є одною з важливих умов виживання фізичного.

Олеся Ісаюк, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» та Центру досліджень визвольного руху

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...