Слухай онлайн
Культура

Співачка Бурмака знає, де у Львові збуваються усі бажання

27 квітня народна артистка України готує великий сольний концерт у Львові. Як з’ясувалось, у житті співачки є чимало «львівських» спогадів: про водіння авто, про першу шкільну подорож до «гарних молодих людей, які розмовляють українською» та чарівне місце на Вірменській – Марія Бурмака в інтерв’ю спеціально для Гал-інфо.

Маріє, скажіть, що перше спадає на думку, коли Вас питають: чому ви співаєте?

Так запрограмовано, мабуть. Я співаю скільки себе пам’ятаю. Так само як підспівую, плачу під сумні пісні, вигадую історії під ліричні і танцюю під веселі. Почалось це десь місяців у вісім, батьки розповідали.

Вже 28 років Вас знають як українську співачку, до того ж – україномовну. Попри те, що українська мова на сцені та в ефірі – тренд останніх 4 років, Ви співали нею завжди. Згадайте той період, коли було найважче достукатись до слухача українською – як це було?

Ви розумієте, я людина з Харкова, тому мені оцей спротив і нерозуміння знайомі з дитинства. До того ж бажання справедливості, яке часто проявляється, ото і маю, що я у стані протистояння ніби все своє життя. Тому коли на радіо не брали пісні, говорячи «ця Бурмака і ця українська мова», то мене це не вибивало з колії. Моє протистояння – це ж не лише по лінії мови. Окрім того, що слова українські, вони ще зі змістом, з ідеєю. Через слова я хочу донести історію. А тут теж не все так просто. Часто масовій публіці треба два-три слова. Але це не означає, що це мене зупиняє чи якимось чином розчаровує. Сила дії викликає силу протидії.

Після Революції Гідності ви відчули більше зацікавлення вашою творчістю? Можливо з-за кордону?

Я постійно виступала за кордоном, після Революції Гідності – навіть менше. Та чи  відчула більше зацікавлення? Я до тепер пишу пісні про те, що відчуваю: «Він іде по воді», «Поцілуй мене на прощання». Варто сказати про те, що запровадження квот на радіо для україномовних пісень, однозначно є позитивним наслідком Революції Гідності! І це навіть більшою мірою гарна новина для молодих музикантів. Знаєте, я щаслива від того, що мої пісні були саундтреками багатьох важливих історичних подій за ці 28 років. І я просто прямую по своєму шляху, насамперед творчому. Помічаю, що мої пісні більше впливають на сьогодення, аніж змінюють мою творчу долю.

Ви нещодавно виступили на великому концерті у рідному Вам Харкові. Важко повірити у те, що уся публіка була виключно українськомована. Ви бачили цих людей, ви спостерігали за ними зі сцени, ви, мабуть, спілкувались із ними до або після концерту – хто приходить слухати Бурмаку?

Я настільки звикла, що україномовних меншість, що це не є питанням! Звичайно далеко не всі, хто мене слухає, спілкується українською у побуті. Навіть серед моїх друзів є російськомовні. Навіть в житті був період, коли мій коханий говрив зі мною російською. Це моя місія – писати і доносити до людей незалежно від мови. І деколи потрапляти в серце, навіть, якщо українська мова не рідна.

Ви питаєте про Харків? А студенти університету в Мічигані чи в Колумбійському університеті, чи слухачі у Франції, Іспанії навіть приблизно не здогадуються про зміст пісень (тоді перед виконанням пісень доводиться англійською трохи розповідати). Мабуть, мій слухач ­– це люди, які хочуть відчувати і думати.

Колишній посол США в Україні Карлос Паскуаль колись після мого концерту сказав: «Я думаю, слухаючи цю музику, ми розуміємо, що ми насправді шукаємо в житті»

Що вас найбільше вразило під час крайнього виступу?

Як одночасно розплакались дві мої вчительки під час однієї з пісень. Я це побачила зі сцени і ледве продовжила далі. Потім мені надіслали фото з концерту і ця світлина стала для мене дуже дорогою.

Вже 27 квітня Ви плануєте великий концерт у Львові. Є у цьому місті щось таке, що Ви, ну, дуже не любите?

Одного разу я приїхала до Львова автівкою. Мажу сказати, що більше не буду цього робити. Адже ті вулички, які я так люблю, попри їх казковість, для автомобілістів дуже складні. Тоді, коли треба було пропускати одну машину, їхати, притискатись до тротуару, я якоїсь миті увімкнула аварійку, вийшла в істериці і зупинила взагалі весь рух.

А один чоловік сказав: «Маріє, ось вам хустинка, витріть носик». Тоді сів за кермо моєї машини і ми виїхали. Він встав, дав мені цукерку, залишив білосніжну хустинку і зник. Я дотепер думаю, може це був якийсь казковий персонаж?

Справді, як у казці! А є у Львові щось, що змушує  Вас повертатись?

Це інший світ: відчуття теплоти, багато друзів, кава. До речі, вперше, я приїхала до Львова 14-річною зі шкільною екскурсією. І коли їхала, мій тато сказав: «Ти побачиш там багато гарних молодих людей, сучасних і по-модному одягнених, які розмовляють українською».

Це було важливо, в Харкові ж на нас дивились із подивом, казали: «Такие приличные, а говорят по-украински», «Вы из какой деревни приехали?», «Село и базар» тощо. Тому тато завжди виглядав сучасно і оце «модно одягнені» для мене мало сенс.

І коли я вперше приїхала, то побачила, що таке місто є. Львів – це саме той світ, де гарні молоді люди живуть в україномовному оточені. До того ж, мені не потрібно протистояти проти усього світу, я можу бути його частинкою, що неймовірно важливо для мене.

Нещодавно з’ясувалось, що пісня «Не забувається любов» присвячена львівському хлопцеві, про Ви й написали на своїй сторінці у Фейсбуці. Привідкрийте нашим читачам таємницю цієї історії.

Ви не повірите, бо одразу почали з’являтись здогадки, після чого слухала сцени ревнощів. Насправді, історії у пісні ще з моїх університетських років. Проте саму пісню я написала з часом. Просто буває, що ввечері находять спогади. І одного разу мені стало цікаво: де він і як. Дещо я знаю з Facebook про те, чим він живе. Але от питання: чи пам’ятає мене, чи забув. Тоді думаю, а чи прийде на концерт, бо я прийде – побачу його. А якщо ж ні – не пам’ятає про мене. Це і буде означати, що любов забувається і це все не має значення.

Останнім часом задумуюсь про написання роману­–автобіографії. Тому сама спостерігаю за історіями свого життя. Тож, якщо він все ж таки прийде на концерт, то напишу про нього, а як ні – значить персонаж другого плану (усміхається).

Мабуть кожен, хто приїжджає до Львова, має тут «свої» особливі місця, які обов’язково щоразу відвідує. У вас є такі?

Розкажу одну свою традицію. Маю одне таємне місце на Вірменській, куди я щоразу кладу записочку із написаним бажанням. Окрім того, роблю це зранку, коли ніхто того не бачить, або щоб ніхто не впізнавав  в чудернацькій кепці і окулярах, наприклад. Коли наступного разу йду на те місце, то виймаю попередню записочку і кладу нову. Так от, майже всі бажання здійснились. І в мене вже підготоване, до речі, наступне бажання.

Чи матимете особливий ритуал перед виступом у Львові 27 квітня?

Хіба що перед початком концерту, після саундтреку. В нас є певний ритуал з музикантами, не буду розказувати, бо раптом та магія розвіється? Але цього разу в мене дуже багато заплановано і окрім концерту, радіо- і телеефіри, зустріч в центральній обласній бібліотеці і в УКУ. Тому, обов'язкову каву із сирником буду пити в перервах між подіями. Проте вирішила не їхати відразу після концерту, щоб встигнути пожити хоча б півдня життям звичайної львів'янки, тільки трохи менш заклопотаної від неї.

Розмовляла Марічка Алексевич

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...