Дивізійник «Галичини», учасник УПА Зенон Врублевський пішов у дивізію «Галичина» ще коли йому не було сімнадцяти років. Для того, щоб взяти до рук зброю та воювати за Україну, він змушений був дописати собі два місяці. 1944 року він потрапив у Бродівський котел, ті події пригадує із жалем.
«Готувався прорив у селі Княже. Там, щоб зробити прорив, зібралися всі наші частини. Я був тоді кулеметником і нас, десь 20 чоловік таких, як я, направили в село Червоне. Нашим завданням було відкрити вогонь так, щоб затримати ті радянські колони, які йшли із Золочева. Ми затримали їх. Нам мали подати сигнал, коли відбудеться прорив, але сигналу ми не бачили і в прорив ми не потрапили. Так я лишився там і до вечора ми відстрілювались, хотіли відступити до лісу, але нам не вдалося, і ми потрапили в полон. В полон потрапило семеро. Один із нас був важко поранений у хребет», - пригадує дивізійник.
В полоні Зенон Врублевський пробув два роки. Потім утік з Уралу і ще десять місяців був в УПА.
На запитання, які відчуття переживає сьогодні, коли знову опинився на місці, де розгортались події, котрі згодом назвуть «Бродівський котел», відповів: «Жаль мені тільки тих хлопців, які не вийшли звідси. Ті, хто був у полоні, то відбули і вийшли, ті, що прорвалися, роз’їхались по світах, а тих жаль, хто поліг... От тих мені тільки жаль, а більше нічого».
На військовому меморіальному кладовищі полеглих у битві під Бродами, що в околиці села Червоне, у Зенона Врублевського похований старший брат, також похований полковник, якого він возив, і ще один знайомий вояк, який був із паном Зеноном в одній сотні.
На війну Зенон Врублевський пішов, як ми вже писали, у неповних сімнадцять. На запитання, що його змусило до цього, відповів: «Хто мене міг змусити? Я був молодим хлопцем, студентом, мешкав з батьками на вул. Вірменській у Львова. Жили ми не найгірше. Я пішов з ідейних покликів. Ми пішли зі старшим братом. Мама побачила повістку і почала плакати. Вона розказала батькові, що ми обоє записалися в дивізію. Тато покликав нас, ми опустили очі, а він запитав нас: «Ви думаєте, що треба йти в дивізію?». Ми кивнули, і він скомандував мамі зібрати нам речі».
Він розповів, що старший брат загинув, вже будучи вояком УПА у Пустомитівському районі.
Щодо реконструкції «Бродівського котла» він пожартував: «Це, розумієте, аматорське дійство. Хлопець, який не воював, не може впасти так, як падає солдат. Нічого дивного у цьому немає. Я дуже задоволений, що вони хочуть це відтворювати. Їх не вчили так, як мене, по 100 разів падати та вставати. Зрозуміло, що я падаю ліпше, ніж вони».
