Діти подеколи ставлять надзвичайно гострі запитання, що приводять батьків у ступор і викликають почуття розгубленості. І як не дивно, йдеться не про сексуальні стосунки, а про суспільні відносини в Україні. Ймовірно, до запитань “про це” батьки якраз десь готуються психологічно. Натомість запитань руба про становище українців у рідній країні очікують в останню чергу.
Торік влітку моя 14-річна донька побувала в дитячому таборі у Болгарії, де зібрались 500 дітей з різних куточків України. Повернувшись додому, дитина поставила мені два запитання:
1. Чому в таборі з 500 дітей тільки 5 спілкувалися українською мовою — двоє дівчат зі Львова і троє із Києва?
2. Чому в школі я ніколи не вчила російської мови, але вільно спілкуюсь російською. Натомість багато з моїх ровесників неспроможні та не хочуть послуговуватися українською, хоча в школі її вивчають?
Я, кандидат наук, був здивований запитаннями і не відразу знайшовся, як відповісти. Тоді відповів так.
1. Україна тривалий час була колонією Російської імперії, згодом СРСР. Її не можна назвати класичною імперією, оскільки українці та представники інших народів мали майже ті самі можливості для реалізації та просування по соціальній драбині, як і росіяни. Ключем, який відкривав усі двері, була лояльність до держави. Оскільки окремі народи, що населяли імперію, тяжіли до національного самовизначення (передовсім поляки, фіни та українці), Росія вбачала своє завдання у тому, щоби пригнітити їхню національну свідомість.
2. “Нації не вмирають, спочатку їм відбирає мову” — писала Ліна Костенко. Розуміння, що національна свідомість прямо пов'язана з національною мовою (немає мови — немає свідомості — немає нації), власне, й визначила політику Москви щодо не-росіян. Ця політика передбачала русифікацію. Українська та інші мови за часів Російської імперії були витіснені з усіх суспільних сфер — освіти, діловодства, церкви, преси тощо. За часів СРСР відбувався той самий процес, але не так явно. Тепер імперія діяла значно хитріше.
3. Аби створити враження, що українська мова в Українській РСР не пригнічується і почуває себе прекрасно, радянська влада видавала 100-тисячними тиражами зібрання творів Шевченка й Франка, друкувала українською мовою газети, випускала телепрограми. В шаленій кількості ставили пам'ятники Кобзареві. Але паралельно вживалися заходи для системної русифікації.
4. Однією із надважливих сфер, з яких було витіснено українську, була вища освіта. Україномовним потрібно було прищепити комплекс меншовартості, нижчості, меншої освіченості. Під приводом того, що фахівці й науковці з різних республік мають знаходити спільну мову, а не перекладати (хімічні, фізичні, географічні тощо) поняття з естонської на вірменську і з азербайджанської на казахську, вищу освіту було переведено на російську мову. Українською викладалися хіба література й історія.
5. На Західній Україні українська протрималася значно довше, проте й тут наприкінці 80-х вдалися до хитрощів: включали до академічних груп іноземців із країн Азії й Африки (яких попередньо навчили російської) й змушували викладачів задля них читати лекції російською мовою. Будучи 1988 року аспірантом у ЛНУ, сам зітккнувся з такою вказівкою: на курс прислати студента із Анголи, тому не варто напружувати його українською мовою. З якого дива задля одного студента з Анголи 65 українців мають бути позбавленими права слухати лекції рідною мовою — мені толком не пояснили. Мовляв, вказівка з ректорату.
6. Але це на Західній Україні. Східну, Центральну й Південну русифікували значно жорсткіше. Наприкінці 1980-х у Донецьку не залишилося жодної школи, в якій навчальний процес вівся би українською мовою! Відтак її стали сприймати як мову селюків, колгоспників та диваків.
7. У такий спосіб, продовжую оповідь доньці, українці були найбільше русифіковані саме в моєму поколінні — в поколінні тих, хто народився в 1950-60-ті. Якщо діди й баби твоїх однолітків, кажу доньці, що народилися в 1930-40-ві, ще спілкувалися українською, то їхні батьки вже перейшли на російську чи суржик. Ясна річ, що, народивши дітей, вони виховали їх російською мовою.
8. 495 українських дітей з того табору у Болгарії, вочевидь, не є винними в тому, що спілкуються винятково російською та не хочуть знати української. Бо це діти. Як їх виховали — у родині, у школі, деінде — так вони і живуть. Але винні у тому є ми — через те, що за 25 років незалежності України не спромоглись ні самі перейти на рідну мову, ні створити умови для того, щоб нею розмовляти діти.
9. Є й добрі приклади. Особисто знаю і донеччан, і кримчан, і луганчан, які, первісно будучи російськомовними, у дорослому віці зробили свідомий вибір на користь української й перейшли у спілкуванні на неї. Вони будуть виховувати своїх дітей українською. На жаль, сьогодні це не масове явище, тому наше (й твоє, доню) завдання полягає у тому, аби ці випадки стали тенденцією. Аби сьогоднішні молоді люди або перейшли на українську самі, або, принаймні, виховували українською мовою своїх дітей.
10. Якщо цього не станеться, ми втратимо мову, національну свідомість і націю.
