Слухай онлайн
Cуспільство  |  Культура

1 квітня - 207 років тому - народився Микола Гоголь

1/2
"Гірким словом моїм посміюся" ці слова з книги пророка Ієзикіїля викарбуванні на могильній плиті Миколи Гоголя. Ця своєрідна єпитафія наче підводила підсумок усього його життя, яке без сумніву закінчилося переможно. Сьогодні ще раз і по-новому ми переосмислюємо творчий доробок літературного митця. Колись у ті радянські часи про Гоголя говорили, як про висміювача всіх пороків вищої касти тодішнього російського суспільства, а значить і борця за інтереси знедоленого простого люду, який томився під гнітом кріпацтва. Тепер у цій суперечливій постаті ми бачимо і глибоко-віруючу людину.

На початку 90-х років минулого століття всі релігійні люди познайомилися з його прекрасними "Размышлениями о божественной литургии" (в радянські часи, звісно, цей його твір не міг бути надрукованим). І тоді, хто більш-менш був знайомий з його творчістю, побачили в ньому вже не гумориста з його відвічним "Ревизором", "Мертвыми душами" і т.д., а більш серйознішого письменника, який так тонко міг відчути найголовніше богослужіння рідної йому Православної Церкви. Хтось із публіцистів і критиків закидав Миколі Гоголю його роздвоєння душі. Хтось міг бачити в ньому навіть і божевільного. Але якщо це так, то саме в цій диваковатості і розкрився його талант, як літератора і справжнього церковного письменника. Напевно Бог послав Миколі Гоголю свій захист і сформував його таким, щоб душа його не розбилася об твердий камінь того черствого і казьоного суспільства, в якому письменнику випало жити.

Думаю, що до цього часу не перевелися гоголеві городничі Сквозники-Дмухановські, судді Ляпкіни-Тяпкіни, багаті поміщики Добчинські і Бобчинські, чиновники Растаковські й Коробкіни, приватні пристави Уховертови, поліцейські Свистуни і Держиморди. І як тут з гумором і по-гоголівськи не скажеш: "На Руси такая коллекция гадких рож...".

Ким був за своїми поглядами і вподобаннями, свідомістю і внутрішнім світом Микола Гоголь – великоросом чи малоросом, українцем чи росіянином? Власне на таке протрактування речей наводить нас і сам вислів письменника у листі до А. Смирнової: "Скажу вам, что я сам не знаю, какова у меня душа, хохлацкая или русская". Як завжди Микола Гоголь і тут відповів з притаманним йому сарказмом. У зв'язку з цим можна було б згадати і ті рядки листа, які він писав до М. Максимовича: "Бросьте в самом деле эту кацапию да поезжайте в гетьманщину. Туда, туда в Киев! В древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их, не правда ли? Там или вокруг него деялись дела старины нашей... Дурни мы право, как разсудить хорошенько... Для кого и кому мы жертвуем всем? Идем в Киев".

Микола Гоголь любив Україну. Він за нею тужив і це видно з його листів, де знаходиш такі вислови "ради всего нашего", "ради нашей Украйны", "душа сильно тоскует за Украйной". В своїх творах описував він "упоительные и раскошные летние дни в Малороссии". Любив він по-своєму і Великоросію: "Пустынны, грустны и безлюдны наши пространства, так же безприютно и неприветливо все вокруг нас, точно как будто мы не у себя дома, не под родной нашей крышей, но где то остановились безприютно на проезжей дороге, и дышит нам от России не радушным родным приемом братьев, но какою-то холодной, занесенною въюгой почтовой станцией, где видится один к всему равнодушный станционный смотритель с черствым ответом "нет лошадей...". Ось такий він Гоголь – великорос і малорос. Нехай Господь упокоїть його душу в оселях праведних!

А ще пропоную Вам відкриту для себе і маловідому статтю О. Єфименко:

Оригінал: Єфименко О. Національне роздвоєння в творчості Гоголя // Літературно-науковий вісник. - 1903. - Т. 22, кн. 5. - с. 85-99.

"ОЛЕКСАНДРА ЄФИМЕНКО. НАЦІОНАЛЬНЕ РОЗДВОЄННЯ В ТВОРЧОСТІ ГОГОЛЯ

Душа Гоголя була повна тяжких і непримиренних суперечностей — се знає кожний, хто близше знайомився з особистістю великого письменника дорогою вивчення, будьто біографічного матеріялу, будьто плодів його творчости. Ті суперечности так очевидні, що викликували навіть спроби об’ясненя їх на патольоґічній основі. Один звісний психіятр підтягав усі буцімто ненормальні появи в псіхольогії Гоголя під одну форму духовної хороби — мелянхолію. Такі суперечности, коли їх брати з тої точки зору, показуються періодично по собі наступаючим затемнюванням і проясненням свідомости, стільки характеристичним для деяких душевних хвороб. Та ледве чи можна дійти до чогось важнійшого на тій ховзькій дорозі. Читайте переписку Гоголя видану не давно під редакцією Д. Шенрока в чотирьох здорових томах, котра відкриває нам особистість великого письменника коли не день за днем, то тиждень за тижнем, місяць за місяцем — а певно прийдете до переконання, що маєте все тут діло з одною і суцільною свідомістю, психічно вповні здоровою.

Мимо того все таки остається фактом, що душа Гоголя по суті була жертвою гнітючих суперечностей; остається проте і наше вповні оправдане заінтересовання до того факту.

Про повне роз'яснення тої темної мученичої душі поки що не може бути й бесіди; психольогія як наука не дає доволі виробленої форми для скомплікованих психологічних устроїв, а гоголівський матеріял входить щойно в першу фазу свого оброблення На разі можна лише начеркнути деякі елементи тої скоплікованої задачі, і ми хочемо проте піддати під розвагу читача деякі дотичні до цього замітки, які насуваються з пізнаня Гоголя в його життю і творах.

Ми не маємо спромоги розводитись тут над тим, чого впрочім вповні не вияснила сучасна фільольоґія, яке значення має елемент народности в творчости; кожна творчість, особливо поетична, замкнена в народности, живе тою-ж народністю і навпаки сама на неї впливає, розширюючи її границі і збогачуючи її зміст. Душа Гоголя була перед усім роздвоєна в тім основнім елементі свого бутя. Великий письменник був рідним сином української народности і прибраним російської. Своїй прибраній матері він віддав усе: свій великий талант, своє життя, кров свойого серця. Та ніщо не могло знищити значення того, що й життя й талант дістав він не від неї, а від тамтої, від першої...

Позволяємо собі твердити, що ставши на тій точці погляду знайдемо підпору для деяких висновків, котрі инакше освітлюють особистисть і творчість Гоголя, ніж се було дотепер.

А. О. Смирнова доторкнулась раз у своїм листі до великого письменника питаня про його національність. На се Гоголь так відповів: «Скажу вам, что я самъ не знаю, какова у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никакь бы не далъ преимущества ни малороссіянину перед русским, ни русскому перед малороссіяниномъ. Обе природы щедро одарены Богомъ, и какъ нарочно каждая изъ нихъ порознь заключаетъ в себе то, чего нет въ другой». Нема сумніву, що ся відповідь — відповідь вповні щира і правдива. Гоголеві нераз закидували нещирість і свідоме обманювання людей, з якими мав діла. Одначе щось подібного не могло бути в відносинах до Смирнової, яку Гоголь високо поважав і любив. Ми віримо, що Гоголь пишучи се до Смирнової дійсно сам не знав, яка у нього душа: «хохлацкая или русская». Але чи се значить, що душа Гоголя була позбавлена національної закраски і не дізнавала національних почувань і симпатій? Або, що в його душі жили два національні елементи в повній гармонії, не заявляючи нічим своїх обопільних суперечностей? Навряд чи можна припустити одно або друге.

Одначе можливо, що чого Гоголь не знав сам про себе, те знали про нього иньші: предметове примічення в многих случаях надається більше до розв’язки психольогічної задачі, чим внутрішня самообсервація.

Життєві обставини Гоголя гаразд знані; крім того, Гоголя знало близше багато людий, котрі передали нам свої вражіня і замітки. Гоголь був з походження корінний Українець і свій дитячий вік прожив на Україні в родиннім домі. Сей дім був типічним домом тодішнього українського поміщика середньої руки. В часі дитячого віку Гоголя українська шляхта була в значній мірі винародовлена; одначе сей винародовлений осередок усе таки окружала атмосфера насичена історичною традицією. Ся традиція була так сильна, що опанувала навіть уми і настрій висших місцевих представителів державної власти. Малоросийські генерал-ґубернатори — з початку кн. Лобанов-Ростовський, а в слід за ним кн. Рєпнін — шлють до Петербурга проект за проектом про приверненя козацтва, т. є. про переведеня українських козаків в положення казьонних поселян, в яке їх поставили реформи Катерини II, „къ первобытному ихъ воинственному состоянію", як виражають ся автори проектів. Ті проекти потерпіли невдачу, а кн. Рєпнін, корінний український вельможа, попав у підозріння українського сепаратизму. Проте держалось ще і старе козацтво в Чорноморьї з оріґінальною орґанізацією в виді кубанського війська; в гирлах Дунаю істнувала ще під протекторатом Турції Задунайська Січ, держачись запорозьких порядків. На Кубань і Дунай безнастанно збігали зі всіх сторін кріпосні Українці, відзискуючи в сей спосіб утрачену волю та причиняючи своїм панам тим побігом невичерпане жерело клопотів, огірчень і нарікань. Гоголь мав тоді 11 літ, коли правительство виділо себе спонуканим перевести громадне переселеня козаків з Полтавської і Чернігівської Губернії на Кавказ. Перше таке переселення відбулось роком пізнійше по вродженю Гоголя. Такі факти не проходять безслідно для самосвідомости загалу.

Ся самосвідомість діставала поживу ще й з иньших жерел. Щойно заведений харківський університет, ставши культурним осередком української території, живо відгукнувся на ідею всеслав’янського відродження принесену з заходу. На харківськім ґрунті ще тоді сильно насиченім місцевою національною культурою ідея слов’янського відродження швидко перейшла на ідею українського відродження. Повстав гурток cлобідсько-українських поетів і письменників, появився цілий ряд українських видань наукових і літературних. Та сама ідея українського відродження ширилась і розвивалась і на правобережній Україні, прибираючи тут закраску згідну з польськими історичними традиціями сеї країни.

Сім’я Гоголів, як на той час досвічена і в високім ступні товариська не могла не відчувати ріжних того рода впливів. До того вона й у себе мала свою живу історичну традицію. Пращур Гоголів Остап був при Дорошенкові подільським полковником, а по прийнятю Дорошенком турецького протекторату дістав гетьманську булаву, як кандидат Польщі.Такі факти взагалі не забуваються потомками, а в умовах побуту і характеру тодішньої України набирали вони особливої ваги. Українська шляхта, що майже без виємку і дуже недавно відчахнулась від народньої маси, чіплялася за кожний факт, котрий міг усталити і кинути блиск на її родовід; проте предок-гетьман хотяй би лише й наказний, хотяй би польський і фіктивний — був цінним клейнотом, родинною святощю, на котрій непохитно спочивала гідність і честь роду. Український елемент був так сильний в сім’ї Гоголів, що батько письменника уважав український язик за свій питомий. Коли його творчий талант шукав виходу і пришестя, то знайшов се примінення в елементі українського язика. Василь Опанасович Гоголь був автором двох українських комедій, що дають йому право уважатись одним із родоначальників сучасної української літератури.

Все те і много иньших обставин не полишає сумніву, що Гоголь у дитячім віці ріс в окруженю атмосфери української народності. Яка-ж була мова його дитячого віку? Чи се був той «язик душі», як він називав український язик в листі до Максимовича — чи иньший, російськнй? Ми про се нічого не знаємо. Легко можна припустити, що батько Гоголя, клопочучи про будучу кар’єру сина — а вже напевно мати — заставляли його говорити «по панськи», а не «по хлопськи», що впрочім робили тисячі і тисячі иньших українських батьків і матерів. Одначе Гоголь підростком володів язиком своєї рідні, як своїм питомим. Про се виразно свідчить звісне оповідання Стороженка, котрий переказує, як Гоголь оправдувався перед кріпаком і його жінкою в тому, що неправно зайшов в їх огород. Пробування в ніжинській школі не вирвало Гоголя з національного українського осередка. «А що Василю, як би гімназія згоріла?» повторює він в листі до свого ніжинського товариша шкільну вигадку, доказуючи тим самим, що український язик був звичайним уживаним серед ніжинських школярів.

Великий письменник покинув рідну країну вже дорослим чоловіком. Двацятьлітній парубок не може змінитись в основних рисах своєї духової особистости, хотя-б та личність не носила на собі знамени такої різкої індівідуальности, якою визначався Гоголь. Навіть зверхній український вигляд Гоголя був такий помітний, що прізвище «хохол» і «хохлик» так і осталось при нім в кружку Россет-Смирнової, Пушкіна й Жуковського. Той зверхній український вигляд заховав Гоголь, як стверджують, у зрілім віці, хотя він зрідка і на короткий час приїздив в родинні сторони. А звісні сторони його характеру: скритість, упертість і йому властивий гумор, завсіди всі об’ясняли як прояви українських національних прикмет. Ми знаємо, що Гоголь протягом цілого свого життя не опускав нагоди користуватись українською мовою: по українськи порозумівався з польськими емігрантами з Богданом Залєским і Міцкевичем, навіть заховавсь його лист до Богдана Залєского писаний на українській мові. По українськи говорив він у Москві вже перед смертю, зі своїм слугою і з своїми земляками завсіди бесідував по українськи. Про виключну прихильність Гоголя до земляків заховалось не мало свідоцтв. Навіть з Росеет-Смирновою «дамой блистательнаго света» зійшовсь він легко і скоро тому, що вона притягла і, так сказати-б, приворожила його заявами горячої симпатії до всього, що українське.

Його близькі приятелі, приятелі на ціле життя Данилевський і Прокопович були Українцями. А сю обставину, що Гоголь так замітно змінявся, коли попадав у товариство земляків і то не тільки в молодих літах, а й при кінці житя — се спостерегли і пригадували многі, як прим. Берґ, різко і з нехітю підчеркуючи той факт. В товаристві земляків щезали у Гоголя й його натягнені манери: напруженість і обережність, що без слів упереджали всяку пробу доторкнутись до затаєної в душі вічно болючої рани. Читайте листи Гоголя до земляків і прирівняйте їх простий, щирий та любезний тон з тоном останньої його переписки з малими виємками, і зараз відчуєте величезну ріжницю його настрою в першім і другім разі. «Ради всего нашего», «ради нашей Украйны», «наша единственная бедная Украйна», «душа сильно тоскует за Украиной» — ось вираженя з його листів до земляків. Українську музику, танці, головно-ж пісні любив Гоголь пристрасно: навіть перед смертю, вже хорий, з крайньо притупленим чуттям на вражіннямзовнішнього світа, письменник запалювавсь і оживав на звуки рідної пісні. А яке заінтересованнявиявляв він до української історії, яку знав як специяліст, до українських літописів, до вбирання всякого рода етнографічного матеріялу, особливо пісень!

Того рода фактів можна би назбирати дуже багато; ми лише додамо ось що. Коли Гоголь писав до Смирнової, що не знає, яка у нього душа, «хохлацкая или русская», то рівно-ж писав — правда, кілька років скорше — до другої близької собі людини, звісного тоді ученого професора в Москві Максимовича ось що: «Бросьте в самомъ деле эту кацапію да поезжайте въ гетманщину. Туда, туда в Кіевъ! в древній, въ прекрасный Кіевъ! Онь нашъ, онъ не ихъ, не правда ли? Там или вокругъ него деялисъ діла старины нашей... Дурни мы право, какъ разсудить хорошенько... Для кого и кому мы жертвуємо всемъ? Идемъ в Киевъ». Ясно, з якої душі виривались ті палкі, молодечі слова.

Одначе скільки б ми не зібрали того рода доказів, включаючи навіть вказівки літературних ворогів Гоголя, що прозивали його «хохлацкой душой» і «врагом Россіи» — все-ж таки на противній стороні ваги лишається одна річ, що своїм значенням переважав все проче: Гоголь був російським письменником, гордощами російської, а не української літератури.

Нам здається, що в розв’язці питаня про національність Гоголя нічого звертатись до його біографії, до свідоцтв його самого і вказівок його приятелів або ворогів. Біоґрафічні дані можна виясняти так або инакше, свідоцтва і вказівки будуть завсди суб’єктивні. В згаданій квестиї мається лиш один спосіб об’єктивної розв’язки: його дають твори самого Гоголя.

Недавно вийшла спеціяльна студія гельзінґфорського професора Мандельштама: «О характере Гоголевскаго стиля». Мандельштам гаразд вивчив язик Гоголя слідкуючи за великими язикознавцями XIX віку, особливо Потебнею, і дійшов до таких висновків. Він твердить, що гадки у Гоголя укладались після його рідного т. є. українського язика («Возбужденіє мысли шло у Гоголя по колее роднаго т. є. малорусскаго языка»). Участь української мови, українського національного елементу надав артистичному світоглядові Гоголя той особливий уклад, що виріжняв його творчу індівідуальність. Гоголь очевидно сам не відчував того, що відкриває наукова аналіза його творів, а власне, що він несвідомо користувався елементом української мови тоді, коли почував у собі наплив чутя і артистичний настрій. Письменник переводив у думці слова і звороти з української на російську мову, так що кожний, хто обидві ці мови знає і відчуває їх ріжницю, легко може спостерегти ті переводи в думці. В многих разах думаючи на рідній мові, Гоголь не задавав собі праці переводити, тільки й лишав українські звороти й вислови. Звідси походить той властивий кольорит його язика, котрий комусь там насунув гадку, що Гоголь писав не українською, а гоголівською мовою. Розуміється, що в раньших творах ся прикмета виступала яркійше. Але й пізнійше, коли у нього російська мова стугійшала, все таки в хвилях артистичного настрою і напливу чутя виступає у Гоголя україн­ська мова. На думку проф. Мандедьштама українська і російська мова були зв’язані в душі Гоголя з ріжними областями і настроями гадок, і ті области були розмежовані, хоч і не дуже різко. Хоч би ми й не мали жадних біоґрафічних звісток про Гоголя, то «по языку, по выраженіямъ, образамъ, сравненіямъ, входящимъ въ главные его произведенія, мы должны были бы заключить, что имеемъ дело съ малороссом...».

Отсе перший прояв психічного роздвоєння, що укривалося в душі Гоголя в глубокій глубины, недоступній для свідомости самого художника.

Переходимо тепер від мови і стилю Гоголя до самого процесу і змісту його художницької творчости. Многі вказували на те, що в творчости Гоголя переплітаються два елементи, буцімто незгідні і виключаючі себе взаємно. Ліризм і гумор, пориваюча і палка ідеалізація дійсности і спроваджування її через висьміяне на ступінь чогось не тільки вульгарного, але й низького та негарного. І в самій річи — се правда; навіть у такім творі, як «Тарас Бульба», глубоко пронизанім ліричним елементом, пробивається місцями гумористична жилка; навпаки такий глубоко гумористичний твір, як «Мертві душі» переривається уступами пристрасно-ліричного характеру. Одначе для нашої цілі не се інтересне; інтересне лише прослідження сего роздвоєння в творчости Гоголя в зв’язку зі змістом його творів. І саме тут можна замітити ось що. Майже весь ліризм в його творчості виливається в творах з українського житя, а творам з російського життя дістається лише гумор, та при тім не той ніжний, м’ягкий, так сказати б, люблячий гумор, а зовсім иньший: холодний, суворий і п’ятнуючий, як знаряд кари. Беручи річ докладно, не слушно підтягається те роздвоєння під рубрику ліризму і гумору. Тут щось иньше, більше скомпліковане.

Як обкинути твори Гоголя одним загальним поглядом, то поневільно відчуваєш, що мається тут діло з двома ріжнимн письменниками, котрі, що правда, мають з собою багато спільного, але при тім сильно ріжняться художницькими помислами та характером творчости. Один Гоголь звернений до українського життя, влучно підхоплює його і відтворює. Картини, образи, типи — все те стає перед нами в дійсних своїх обставинах; додатне і від’ємне, добре і зле, гарне і погане в своїх відтінках і комбінаціях відбивається в творчості Гоголя в тій гармонії, яка характеризує повноту житя. А в усім тім дається відчути всеобіймаючу любов артиста до того змальованого ним життя. Ви відчуваєте, що артист любить не лиш те, що він зображує, як гарне і добре, справедливе і шляхотне: він любить і п’яницю Солопія Черевика, і зрадника Андрія, і не зовсім то гарного Хому Брута, і глупого Шпоньку. Хтось там висловив гадку, що Гоголь зображує в «Тарасі Бульбі» дійсність освічену бенгальським огнем. Та бо се не світло бенгальського огню — се світло, яким освічене лице хлоп’яти в очах його молодої матері. В буденнім настрою ви готові бачити пересаду в описі української ночи, Дніпра; але кола ви в піднесенні настрою тужите на чужині за ріднею, як без сумніву тужив за нею Гоголь в початках свого життя в Петербурзі — то весь той блиск, яркість і розкіш красок, усе те видається вам дійсним і вповні відповідаючим дійсності. Ясно отже, що артист, коли писав, то жив разом зі зображеним їм життям.

Але Гоголь звертається до російського життя — і його помисли різко змінюються. Артист неначе садовиться верхи на «громадно несущейся передъ нимъ жизни» і підстерігає її. При тім садовиться він так, що може підстерігати те життя лише «з одного боку» після його власного вислову. Так підглянуте життя дає в своїм відтворенню картини зовсім иньшого рода. Вони тратять свої дійсні нариси і взаємини і показуються страшно пересоленими з того боку, з якого підстерігає їх артист, одначе за те надзвичайно зискують на виразності. По замислу артиста, про що він сам свідчить, повинні се бути тільки карикатури, але сила величезного таланту проти волі автора дає душу тим карикатурам; вони живуть, як живуть очі в його «Портеті», живуть збуджуючи сміх, жаль, гнів, збуджуючи у самого артиста жах перед тим ним самим зображеним життям. Вся краса, що нею Гоголь окружав так люблячо, так роскішно українське життя, щезає без сліду. Сего, що тепер розкривається перед вами — сего навіть не можна назвати життям; то якась геєнна, з якої авторський ґенїй своєю волею усунув «плач і скрегіт зубів», а полишив лише гидоту. Саму гидоту що викликає поневільний нестриманий сміх. Змініть лиш трохи се освітлення, усуньте сміх — що тоді стане перед вами?

«Пустынны, грустны и безлюдны наши пространства, так же безпріютно и неприветливо все вокругъ насъ, точно как будто мы не у себя дома, не подъ родною нашей крышей, но где то остановились безпріютно на проезжей дороге, и дышитъ намъ от Россіи не радушнымъ роднымъ приемом братьевь, но какою-то холодной, занесенною въюгой почтовой станцией, где видится одинъ къ всему равнодушный станционньй смотритель съ черствымъ ответомъ: «нет лошадей...». Яка то ґенїяльно проста і потрясаюча болізню картина! Коли приглянетесь їй з підготовленою до неї душею, то вас буде вічно переслідувати, як тяжкий привид та холодна, засипана заметами почтова станція, що уявляє собою Росію, і російський горожанин, нещасний подорожній, що бездомно бродить у млі й холоді, призначений на се, щоб вічно чути одно байдужно-грубе: «нет лошадей».

Так отже Гоголь ставив себе до російського житя, як посторонній обсерватор. Посторонній та не байдужний, бо будь-що-будь він таки був зв’язаний з тим життям кровними інтересами. Одначе ся небайдужість мало що має спільного з тим почуванням, яке плекав Гоголь для своєї рідної України. Україна «единственно вдохновляла его», як каже проф. Мандельштам, — лише в неї черпав він додатній зміст для своїх художницьких помислів і ідеальні мотиви своєї творчости. Для Великоросії був у нього лише неґативізм та безпощадний, злобний не до наслідування гумор. Одначе нація як соціяльно-духовий орґанізм не може бути предметом виключно лише гумору. Така засада була-б нісенітницею, що опрокидувала-б себе своїми-ж таки внутрішніми суперечностями. З сього виходить, що Гоголь не лише не знав велико-руського народа з його настільки характеристичними національними прикметами, але зовсім не інтересувався ним ні його сучасними обставинами та історичною минувшиною. Коли після його невдячної професури запропоновано йому з властивою в тих часах безцеремонністю читаня російської історії, Гоголь затрусився. «Чортъ возьми — пише він — если бъ я не согласился взять скорее ботанику или патологию, чем русскую историю. Ты хочешъ, чтобъ самая должность была для меня тягостной! Если меня не будетъ занимать предмет мой, я буду нещастливъ». І се пише той самий Гоголь, котрий принимався „удрать" історію України поледве чи не в десятьох томах, і в стільки-ж томах історію середніх віків; котрий з конечности брався читати і старинну історію, знану йому напевно гаразд меньше як історія Росії, з причини її елементарного зв’язку з історією України, що безсумнівно його поважно інтересувала. Все додатнє у великоруської нації оминав він, можна-б сказати тенденційно, коли-б се не діялось вповні несвідомо.

Його московські поклонники слов’янофіли уносились — в браку чого лучшого — над постатю візника Селифана, що буцім-то був втіленням великоруського народнього духа. А прецінь се була такаж смішна пересада, як і зрівнання «Мертвих душ» з поемами Гомера, на що озвіривсь розумний, талановитий, щирий К. С. Аксаков. І візник Селифан і Петрушка, трактирні льокаї і мужики, що бесідують про те, чи доїде колесо до Казані — не великоруський народ. Гоголь немов би й не догадувавсь про істновання того сильного і здорового великоруського народнього елементу, а судив про нього на підставі тих нечистих міжкласових і інтернаціональних шумовин, що неминуче виринають при звісних умовах. Гоголь знав більше або меньше лише вищу верству російську — вироблені історією форми російського культурного життя, і ненавидів до глибини душі як ті форми так і їх представителів. Як він ненавидів ті форми, про се досить проречисто свідчать його-ж таки твори. Як ненавидів їх представителів — вищу російську верству, що втіляла в собі ті форми — видно з його переписки, з тих висловів, які попадаються тут і там, прим. «На Руси такая коллекция гадких рож», той «безмозглый класс людей». Вислови рівнозначні з жестом чоловіка, що стрясає з своєї одежіякихось гидких насікомців. І сій то саме ненависті так і було суджено статися жерелом тої великої історичної заслуги, яку оказав Гоголь нашому розвоєві. Корінному росіянинові тяжко було пірвати ті тонкі психольогічні нитки кровних симпатій, які в’язали його з рідним народом і його культурою. Йому треба було-б великої витривалої праці над своїм образованням і розвоєм критичної гадки, щоб стати вище і глянути на себе об’єктивно. Якими судорогами думки, якою духовою боротьбою дійшов Бєлінський до того настрою, котрий подиктував йому знаменитий лист до Гоголя! Аджеж не трудно зрозуміти, чого стояло у нього примирення з дійсністю під стягом гегелівської фільозофії його бородінських часів. Перші мо-сковські слав’янофіли дивилися з повною відразою на сучасну їм російську дійсність і готові були молитись до Гоголя як до уособленя тої відрази. І се тим тяжче приходило їм, чим упертіше прагнули їх гадки і чутя до світлих сторін російського життя. То що дорого стояло Бєлінського або Герцена, Хомякова або Аксакова, те приходило Гоголеві само собою, без усякого труда і зусиля, без праці над виробленням критичної гадки, без того духового надриву, що його спроваджує опрокиненння старих, родинних кумирів. Всі браки російського суспільного устрою, його разячий відхил від людської правди — все те було безпосередньо ясне для холодного і помічаючого зору Гоголя. Його-ж великий талант успівав уже замкнути ті помічення в картини поражаючої сили.

Одначе чи се значить, що у Гоголя взагалі не було жодного «сміху крізь сльози»? Чи йому не було над чим плакати? Ні, се не значить. Сльози Гоголя над життям Росії не були тими кровавими, роздираючими сльозами Бєлінського — але все таки були се сльози. Передовсім Гоголь по своїм властивим прикметам, або може, говорячи докладніше, по своїй нервовій орґанізації уважав дійсність за терпіння, Його природа була природою песиміста. Дальше, російська дійсність ним обсервована йшла занадто в розріз з його моральними ідеями і почуванями. З дитинства виніс він ясно зазначений традиційний релїґійно-моральний погляд на світ і заховав його ненарушеним ціле своє життя, не заразившись навіть тим легким французьким скептицизмом, якому поклонялись сучасні йому молоді уми. На кінедь головна річ у тім, що стан речей у Росії оскорбляв у Гоголя одну ідею, що виросла на тім таки стані речей. Се ідея російського імперіялїзму, яку Гоголь в якийсь дивний спосіб відділяв від форм її воплоченя, і прямо таки апотеозував її в душі. Як повстало у великого письменника поклонення перед ідеєю російського імперіялізму, годі прослідити.

Зовсім певне лише те, що він вивіз ту ідею готовою з своєї української вітчини. Правдоподібно впливали тут вражіня, яких дізнав він іще в дитячім віці підчас частих його з родиною відвідин у Трощинського. Мали в тім напрямі на нього вплив і понятя впоєні в молодости по части школою, а по части російською літературою. Підготований грунт знаходили ті вражіня і понятя в полудневім темпераменті Гоголя і в його нахилі до всього яркого, ефектовного і величнього. Письменник певно не придумав, але з глибини душі викинув знамениту картину, що замикає першу часть «Мертвих душ». «Не такъ ли и ты Русь, что бойкая, необгонимая тройка несешься? Дымомъ дымитъ ся подъ тобой дорога... летитъ мимо все, что ни есть на земле, и косясь постараниваются и даютъ ей дорогу другіе народы и государства…».

Хоч і як суперечить та картина вище наведеному образові Росії в виді засипаної почтової станції, то одначе обі сі картини вийшли з суперечної душі Гоголя. І нема сумніву, що Гоголь через ціле життя був під впливом ідей зв’язаних із тією Росією, від якої «косясь, постараниваются другіе народы и государства». Обставини і умови життя скріплювали в нім ті ідеї. Кружок Жуковського, Пушкіна і Россет-Смирнової, що мав найбільший вплив на Гоголя, був цілою душею відданий російському імперіялізмові. Вкінці навіть особисті чуття признання прив’язували Гоголя до Николая і до цісарського двора. У зв’язку з тими ідеями і почуваннями стоїть, розуміється, і та гадка, довкола якої, як сталої оси, оберталась письменницька діяльність Гоголя. Тою гадкою була державна служба. Ще школярем у Ніжині писав Гоголь до свого дядька: «Отъ самыхъ летъ почти непонимая я пламенелъ неугасимою ревностью сделать жизнь свою нужну для блага государства». «Службу государству», «благо государства» розумів Гоголь з початку дуже елементарно. Се значило вступити в державну службу в міністерстві справедливости, добитись високої ранґи і тим способом статись «благодателемъ человечества». Яке-ж бо иньше зрозуміння житєвих задач могло дати російське тогочасне життя.

Та в николаївській епосі? Коли в Петербурзі прийшов Гоголь до пізнання свого великого таланту, то перші його твори були проявом свобідної, так сказати-б, елементарної гри його творчої сили. Та зараз таки старається він накинути на свою творчість пута з своєї улюбленої ідеї «служби государству». Пригляньтесь, як цінить Гоголь свої твори: його звичайний критерій, се державна користь. Його обурює до глубини душі лиш те, коли його противники і неприхильники заперечують таку користь його творів, або навпаки твердять, що вони наносять шкоду державі. Як раз в тій точці, в тім основнім розграниченню, яке виступає у Гоголя в його відносинах з одного боку до російського імперіалізму і до політичних форм життя, з другого боку до форм культурного житя російської суспільности — в тім криється одна з найінтересныйших особливостей гололівського погляду на світ. Між тими двома категоріями появ він не бачив зв’язку, що був ясний для иньших його передових сучасників, для його поклонників як із слав’янофільського так із західного табору. Як міг автор «Мертвих душ» не розуміти, що кріпацькі відносини, се найпоганійше з соціяльних лих і що тільки в їх затроєній атмосфері могла зародитись та обурююча коллекція моральних калік, яких він саме малював?! Все-ж таки він сього не розумів. «Объясни мужикамъ, — пише Гоголь в листі до одного поміщика — что ты родился помещикомъ, что взыщетъ с тебя Богъ, еслибъ ты променялъ это званіе на другое, потому что всякій долженъ служить Богу на своемъ месте, а не на чужомъ, равно какъ и они, родясь подъ властью, должны по­коряться той самой власти, подъ которой родились. Скажи имъ что заставляешъ ихъ работать вовсе не потому, что бы нужны были деньги тебе на свои удовольствія (и въ доказательство тутъ же сожги передъ ними ассигнацію), а потому, что Богомъ повелено трудомъ и потомъ снискивать хлебъ... Учить мужика грамоты, чтобы читать книжонки, которыя издаютъ европейские человіколюбцы, естъ вздоръ».

Як міг великий автор «Ревізора» не розуміти, що хабарі і всякий вид підкупства неминучі в суспільности зв’язаній за руки і за ноги власною темнотою, відданій тоді під розпорядимість орді темних, користолюбних чиновників? Все-ж таки він сего не розумів. Він уважав суспільний наш устрій за знаменитий: «Все полно и везде слышна законодательная мудрость, какь въ установленіи самихъ властей, такъ и въ соприкосновеніяхь ихъ между собой. Слышно, что самъ Богъ строилъ незримо руками государей. Все устроено такъ, чтобы споспешествовать въ добрыхъ действіяхъ и останавливать на пути къ злоупотребленіямъ...». Знайомість із перепискою Гоголя, виданою недавно в чотирьох томах в об’ємі більш двох тисяч сторін, переконує нас, що в наведених цитатах Гоголь виражав гадки цілого свого життя, яким ніколи не спроневірився. Щиро, цілою душею стремів він до зреалізовання добра в формах тодішнього російського життя. Гоголь був переконаний, що доброчинні батьки-поміщики покликані, щоб те добро осущувати в нищих верствах суспільности, а в вищих мудрі губернатори та генерал-губернатори з своїми достойними жінками, і на їх то совісти й відповільности лежать суспільні чесноти.

Так отже Гоголь не розумів, що форми державного і політичного житя з одного боку, а соціально-культурного з другого стоять між собою в тіснім зв’язку. Трудна то річ відділити одно від другого та ще так рішучо, як се робив Гоголь, віддаючи одній стороні глубоке поважання, а другу безпощадно висьміюючи. Цар Николай лучше Гоголя розумів се, коли сказав, дивлячись на «Ревізора»: «Ну, комедійка! Досталось всемъ, а больше всехъ мне». Але і Гоголь, як не розумів, то відчував, що його насмішка йде дальше ніж повинна, бо входить в той обсяг, в якім йому хотілось бачити ненарушену святиню. Звідси то походить крайнє душевне пригнічення, в яке попав по написаню «Ревізора»; звідси ті томлячі проби звернути «Мертві душі» з їх первісної дороги. Нічого подібного не мало-б місця, коли-б Гоголь був переконаний у своїй правоті.

Одначе щоб уявити собі всю глубину суперечностей, які опутали душу Гоголя, годиться мати на оці ось що. Нема сумніву, розуміється, що Гоголь був вповні щирим, коли окружав слівною апотеозою ідею російського імперіялізму і політичний устрій житя в Росії. Але чи можна знов припустити, що він був меньше щирим, коли окружав в «Тарасі Бульбі» апотеозою — не слівною лише артистичною — зовсім иньший історичний устрій, демократичний устрій українського Козацтва, який він вистудіював і так знаменито розумів? На підставі сего ми можемо сміло сказати, що навіть до того, специфічно ограниченого обсягу носив Гоголь в глубині душі дві правди, з яких одна укривалась на дні його артистично творчої психольоґії, оживленої національним елементом, друга володіла зверхньою поволокою його резонуючої душі

Тим способом світогляд великого письменника був повний роздвоєння і тяжких суперечностей. Те роздвоєння і суперечність були натуральним і психольогічним випливом сеї обставини, що Гоголь відірвавсь від свого національного ґрунту для служби російській державі, але не позбувсь і не міг позбутись виключности своїх національних симпатый. Він став ся вірним прибраним сином російського імперіялізму, але не міг асимілюватись із російською нацією. Не він перший, не він остатній був у такім положенню. Ріжні лади знаходили, ріжні виходи в такім положенню. Гоголь знайшов свій вихід у містицизмі. 3 точки погляду неба і вічности всі питання і суперечності здавались «ничтожною суєтою». Одначе на тій дорозі чекала письменника затрата його великого таланту, який не міг живитись заєдно лише «Размышленіями о божественной литургіи», Затрата-ж таланту сталась затратою і самого чоловіка.

Гоголь упав жертвою духового роздвоєння, що мало своє глубоке коріння в національнім роздвоєнню".

Про автора статті: ЄФИМЕНКО Олександра Яківна(дівоче прізв. — Ставровська; 30.05.1848-18.12.1918) - істо­рик, етнограф, педагог. Дружина П.С.Єфименка, мати П.П.Єфименка. Н. в с. Варзуга (нині село Мурманської обл., РФ) в сім'ї службовця. Закінчила Архан­гельську г-зію (1863), вчителюва­ла в м. Холмогори (нині село Ар­хангельської обл., РФ), де одружилася з висланцем із Украї­ни—етнографом П.С.Єфименком. 1877 переїхала до Чернігова, 1879 — до Харкова. В 1880— 90-ті рр. найбільш яскраво про­явився наук, хист О. Єфименко — активної діячки Історико-філологічного то­вариства при Харківському університеті. Від 1907 очолювала кафед­ру й викладала історію України на Бестужевських вищих жін. курсах у Санкт-Петербурзі. 1910 Харків, ун-т присудив О. Єфименко наук, ст. почесного д-ра історії (перша жінка в Росії, яка здобула таке визнання). 1917 переїхала на Харківщину, де мешкала з донькою Тетяною на х. Любочка поблизу с. Писарівка (нині с. Верх­ня Писарівка Вовчанського р-ну Харків, обл.); там же трагічно за­гинула.

О. Єфименко — авторка праць, написа­них на ґрунті народницького під­ходу до істор. явищ (див. Народ­ницький напрям в українській іс­торіографії) з використанням до­кументальних джерел. У творчо­му доробку О. Єфименко особливе місце по­сідає «Історія українського наро­ду», розрахована не лише на ву­зьке коло спеціалістів, а й на ши­рокий загал, в якій висвітлюють­ся істор. процеси в Україні з най­давніших часів до 19 ст. ( Пінчук Ю. А. Енциклопедія історії України. Т. 3. – К., 2005. – С. 130-131)

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...