Слухай онлайн
Політика

25 років залежності

Чверть сторіччя тому 24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України. Як з’ясувалося згодом, цей акорд в боротьбі за свободу не став фінальним, а лише проміжним. Анексія АР Крим та окупація частини Донеччини і Луганщини Росією змусила українців знову ставати до зброї та боронити рідну землю. Утім, в цій борні, що триває, йдеться не про саму територію. Незалежність та суверенітет – це не лише поширення влади на власній землі, але й духовне та матеріальне ствердження народу. Під духовним ствердженням маю на увазі ствердження культури та мови, а під матеріальним – добробут людей. Ні в тому, ні в іншому ми наразі, на жаль, не демонструємо великих успіхів.

Культура і мова

«Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію» – слушно зауважила понад сто років тому Леся Українка. Мова – це не лише засіб комунікації. Це передовсім основа національної ідентичності. Відтак, той народ, що вберіг свою мову та ідентичність, рано чи пізно повалить своїх поневолювачів й визволить землі. Народ, що згубив рідну мову, відкриє ворота навстіж та зустрічатиме ворога хлібом-сіллю. Власне тому, що не відрізнятиме себе від ворога, радо зливатиметься із ним в одне ціле й вважатиме себе його частиною.

«Не треба завойовувати державу, треба просто ввести російську мову. І це вже буде Росія»  – радила російська правителька 18 ст. Єкатєріна ІІ. Російська імперія, СРСР, Російська Федерація – в якій би інкарнації не поставала московська держава, її правителі ретельно дотримувалися в своїй політиці щодо України даної настанови. Прикро, але доводиться констатувати: українці аж дотепер не виробили імунітету щодо такої політики.

Про що, власне кажучи, говорити, якщо за 25 років «незалежності» ми не спроміглися створити своє телебачення? Так, у середні 90-х була така спроба. Проте на початку 2000-х ввесь наш ефір заполонили російські програми, ток-шоу та серіали, російські та російськомовні ведучі, російська попсова музика. Зранку вмикаю «Сніданок з 1+1»: гість у студії розмовляє російською, ведучий Сєнєчкін – також російською. Денаціоналізація триває. Аж досі триває цілеспрямована акція з перетворення однієї з найбільших і найдревніших націй Європи на безликий конгломерат.

Як влучно написав недавно народний артист України Анатолій Матвійчук «боротьба за Україну повинна починатися не з війни за територію чи земельні надра. Територію можна відвоювати! Війна повинна починатися з відвойовування власного інформаційного простору, який поверне українцям нашу історичну пам’ять, наших героїв і національних світочів, наші справжні українські реалії і пріоритети».

В жовтні має набути чинності закон про квоти для україномовної пісні на радіо. Будемо бачити, чи дотримуватимуться радіостанції приписів. Та пісня – то тільки частина, і то – не найбільша. Русифікація нашої молоді та дітей відбувається не тільки через пісню, а через російські програми та шоу на телебаченні. Необхідний закон, що встановлюватиме обов’язкову частку мовлення державною мовою і дана частка повинна становити  щонайменше 80% ефірного часу відповідно до питомої ваги тих, хто називає себе етнічними українцями. 20% для мов національних меншин цілком достатньо. . Допоки інформаційний простір не буде українським, годі й говорити про незалежність.

Добробут

Якщо епіграфом до попереднього розділу стала цитата з Лесі Українки, то тут варто згадати її видатного сучасника Івана Франка:  «Незалежність політична взагалі нічого не значить для людей порівняно з внутрішнім соціальним рабством. Яка користь буде для нашого народу з того, що наші податки замість росіянина чи пруссака буде брати і витрачати уряд, який складається з наших власних панів, що дбають так само, як росіянин і пруссак, лише про самих себе, а не про благо народу? Яка користь нам з того, що будемо мати власного короля, в той час як лихварі і капіталісти будуть нас обдирати і визискувати, як і раніше?»

Історія останніх 25 років – це історія про те, як країна з двома морями, могутніми Карпатами, незайманими лісами, родючими чорноземами та невичерпними природними ресурсами стала безпорадною заручницею купки безсовісних олігархів.

Незаймані колись карпатські ліси, оспівані Коцюбинським, зґвалтовано й повирубувано. Чорнозем засіяно рапсом та кукурудзою. Річки й моря забруднено. Руду та вугілля загарбали сепаратисти. Бурштин видобувають бандити й розпродують на чорному ринку. Ось чудові підсумки нашої олігархономіки!

Адже можна скільки завгодно кивати на Кремль, вішаючи на Росію провину за всі наші біди. І почасти це матиме рацію, проте тільки почасти. Не менша провина лежить на політиках, суддях, прокурорах, митниках та податківцях, що перетворились на касту, котра обслуговує криміналітет. котра є приналежною до криміналітету. Хабар, відкат, віджим, криша, смотряшій, мутка, развод – це лише кілька слів, що описують «жизнь па панятіям». Представникам цієї касти глибоко наплювати на власний народ, на країну, на місто, в якому живуть. Все це для них – лише засіб для визиску та збагачення.

Саме тому вони, наче вогню, бояться електронного декларування за атестованою системою. Бо написати у декларації все, що вони награбували, не випадає. Не пасуватиме образу демократа й борця із корупцією. А не написати – підстава бути притягненим до кримінальної відповідальності за приховування статків.

Уже тепер за кордоном – в італіях, польщах, росіях та португаліях – працює кілька мільйонів українців. Якщо не змінити суспільство та не створити умови для гідного життя в Україні, світ заочі вирушить й решта, котра ще тримається. Ця стійка й витривала решта – наш найбільший ресурс. І наша єдина надія на успіх.

Сподіватися тільки на себе

Писав ще під час Майдану: «У сильній державі Україна сьогодні не зацікавлений ніхто: ні Америка, ні Європа, ні тим більше Росія. Так було, так і є. Світ цікавить українська територія, українські підприємства і українські чорноземи.

Щось на зразок Косово. Україну будувати лише українцям».

Тут пригадую мудру Маргарет Тетчер: «Багатство країни не обов'язково будується на власних природних ресурсах. Воно досяжно навіть при їх повній відсутності. Найголовнішим ресурсом є ЛЮДИНА. Державі лише потрібно створити основу для розквіту таланту людей».

Коли озираюсь навколо, бачу чимало людей, котрі справді щосили змагають до того, аби перетворити нашу невдалу країну на одну з найуспішніших в світі. У них горять очі. Це виклик, що не дає таким людям спокою.

Вони усвідомили своє прагнення та мають намір присвятити його реалізації своє життя. Якщо у них вийде, то за 25 років їхні діти житимуть у прекрасній країні. Якщо в них не вийде, не вийде і в їхніх дітей. Бо ці діти банально втечуть за кордон.

Доля України вирішуватиметься в найближчі два десятиліття.  Вирішуватиметься нами.

Успіху ж нам! Віри і наснаги!

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...