Слухай онлайн
Політика  |  Cуспільство

Галицький націоналізм пахне кавою, луганський – кров’ю

«Останні роки наочно продемонстрували, що ідеологія українського націоналізму вперше за 20 років незалежності стала помітним явищем в політичному полі нашої держави. Причому явищем, що набирає ваги і значущості по всій території України, щоб б там не казали наші вороги та записні скептики з ліберального табору», - пише у своїй статті кандидат у народні депутати по 118 виборчому округу, співголова ГІ «Права Справа» Дмитро Снєгирьов.

І далі: «Наочним прикладом, що ілюструє цю тенденцію стали останні місцеві вибори. І якщо перемога націоналістів у Західній Україні була загалом очікуваною, то цього не можна сказати про результати у східних регіонах, які, ці результати, хоча і не настільки вразили, але навіть найзапекліші опоненти змушені були констатувати що націоналізм "перейшов Збруч" та потрохи
відвойовує позиції у тих областях, що донедавна вважалися монопольною вотчиною антиукраїнських сил.

І тут постає досить слушне питання: наскільки вагомими є результати на Сході і на Заході, зважаючи на різні умови ведення політичної боротьби? А й справді, не піддаючи сумніву успіхи у Галичині, все ж замислимося: 30% на Львівщині та 1,5 % на Луганщині – це співмірні величини чи ні? Особливо з
погляду на умови, в яких вели агітацію галичани і в яких, наприклад, ми, луганчани. І це стосується не тільки передвиборчого періоду.

От, скажімо, націоналісти Львова чи Франківська порушують питання щодо ліквідації тоталітарних символів на територіях цих міст. Будьмо чесними, що це означає в конкретних умовах західного регіону? Тільки можливість додатково покрасуватися на сторінках газет чи по місцевому телебаченню. Бо насправді майже ніхто в Галичині не виступає активно проти цих ідей. Те ж саме стосується питань належного вшанування українських героїв з УПА, питань національної пам'яті, того ж Голодомору. Всі ці речі в Галичині та частково у тому ж таки Києві вже давно є нормою буття і не потребують від політиків, що їх проголошують, якихось особливих жертв, і власне, не є
ознакою звитяги.

Я б назвав це "націоналізмом кав'ярень", завсідники яких нічим не ризикуючи, вихваляються одне перед одним своїм патріотизмом, чудово розуміючи, що ризикують лишень потрапити на сторінки газети, але аж ніяк не до райвідділку міліції або під біти агресивних антиукраїнських шовіністів, як це часто-густо стається з націоналістичними активістами на Сході.

Тут, на Сході, націоналізм є дієвим, тому що у ворожому та байдужому оточенні нести ідею і чин націоналізму – це маленький щоденний подвиг. І ті, хто відважується на це, ризикують власним бізнесом, здоров'ям, життям. І якщо львів'яни після вуличної акції йдуть, умовно кажучи, до кав'ярні, то луганські хлопці опиняються на лікарняних ліжках з пробитими головами, як
це було після сутичок під час відкриття у Луганську виставки СБУ щодо героїв визвольного руху або після підписання харківських угод, коли саме луганські хлопці на чолі зі мною були в перших рядах колони, що йшла на прорив міліцейського кордону біля Верховної Ради. І коли луганчани
підставлялися під міліцейські кийки, де були записні полум'яні патріоти? Відсиджувалися по кав'ярнях чи пасли задніх на безпечній від "Беркуту" відстані? Прорвавши два кордони міліціянтів, ми почули дивний наказ – відійти. Після бійки з міліціянтами , бачачи скалічених та потруєних
сльозогінним газом побратимів, я звернувся по допомогу до одного заступника голови партії. Цей пан, сидячи з величезною торбиною грошей, відповів таке: "Твої хлопці блюють від самогону, проблюються і від газу. Нічого страшного". Страшного нічого не відбулося. Ми самі зібрали гроші на лікування та реабілітацію скалічених побратимів, але питання щодо подальшого перебування у лавах ВО " Свобода" було вирішено остаточно.

Так було і під час другого Сєверодонецького сепаратистського з'їзду, коли колона луганських націоналістів, яка налічувала 50 чоловік, пішла на прорив 3-тисячної колони регіоналів, в той час, як "побратими" зі ВО "Свобода" на протилежному боці замість того, аби підтримати прорив східних
побратимів, жалібно скиглили за спинами міліції "Слава Україні".

2008 рік. Під час концерту на Хрещатику на підтримку О.Тягнибока, як кандидата на посаду Київського мера, прибічники ПСПУ заблокували сцену та прилеглий до неї район. Величезному натовпу екзальтованих послідовників лівої ідеї протистояло півтора десятка луганських націоналістів та невелика кількість працівників міліції. Інші націоналісти в цей час чемно засідали на з'їзді, який проходив у приміщенні будинку профспілок, який належить члену Партії регіонів, доручивши брудну справу луганчанам. Чисельна перевага ідеологічних супротивників не засмутила вишколене луганське членство, яке прийняло рішення, розігнати блокуючи пікетувальників. Яке ж було моє здивування, коли у відповідь на мою пропозицію прикрити мені спину і почати активно діяти, присутній там же чемпіон з рукопашу, націоналіст зі стажем, голова Полтавської обласної організації ВО "Свобода", член КРК партії п.Черняков відповів відмовою, аргументувавши свою відповідь не розігрітими м'язами.

2008 рік. Російсько-грузинська війна. Незважаючи на те, що «Свобода» виступає з антикремлівською риторикою, вона ніяк не відгукнулася на цю подію. Не дочекавшись реакції Тягнибока, луганська обласна організація сама зробила заяву, засудила дії Росії. Ми почали формувати добровольців
для допомоги братній Грузії. За це я отримав догану від вищого керівництва. " "Найманство, будь-які воєнізовані партійні формування в Україні заборонені. Своєю заявою Снегирьов підставив ВО "Свобода" під можливе зняття з реєстрації у Мін'юсті", – заявив заступник партії, пан Мохник.
У моїх побратимів така «подяка» викликала обурення.

Чомусь відразу згадався марш проти нелегальної міграції у Луганську, проведений місцевим осередком "Свободи". Куратор загальноукраїнської акції з Києва, пан А. Іллєнко, який приїхав контролювати та навчати луганчан, як правильно проводити марші, побачивши групу агресивно налаштованої молоді з числа симпатиків ПР, замість того, аби взяти в руки металевий прут, який
луганчани використовували замість держаків для прапорів, як це зробили його луганські побратими, почав питати про те чи буде захищати нас міліція, чим викликав огиду та презирство. На щастя заїзного "героя-націоналіста", агресивно налаштована молодь не наважилась наблизитись до луганських націоналістів, добре пам'ятаючи попередні криваві сутички.

Мені скажуть, що приклади націоналістичного чину можна знайти і в столиці. Так, ми всі пам'ятаємо сміливу акцію молодих націоналістів що намагалися повалити ідола Леніна на столичній Бесарабці.

А тепер знову перенесемося на Схід. В тому ж 2009 році в Рубіжному на Луганщині місцевий патріот підірвав пам'ятника Леніну. Що, хтось з кавових націоналістів згадав про цього героя? Питання риторичні. На нього відразу нацькували СБУ, прокуратуру, міліцію, потягли до суду... І жодного
захисту з боку патріотичної громадськості та керівництва ВО "Свобода". Більше того, п.Тягнибок у категоричній формі заборонив наближатися до цієї справи та давати будь-які коментарі, аргументуючи це тим, що це шкідливо для партії, бо її можуть зняти з реєстрації. Нехтуючи
забороною голови партії, я дав політичну заяву , у якій всю відповідальність за інциндент взяв на себе: «Другим етапом акції буде демонтаж комуністичних тоталітарних символів на території Луганщини. Добрий господар тримає в чистоті свою хату, а патріот – свою країну”. Я наголоив:
демонтаж комуністичних тоталітарних пам’ятників не є предметом суспільних дискусій та референдумів. Ми заперечуємо демагогію на тему “недоторканності” історичних об’єктів».

Хлопець отримує вирок – 3,5 роки. Але умовно. Рубіжанські події вносять певний дисонанс у відносини між керівництвом Луганської обласної організації та керівництвом партії.

Чи коли луганські націоналісти протистояли намаганням встановити у місті так званий пам'ятник "жертвам ОУН-УПА", хтось згадав про це у Львові та Києві? Тоді пам’ятник простояв рівно добу і вночі був демонтований.Під часвідкриття пам’ятника 40 націоналістів пішли на прорив тисячного натовпу
регіоналів, і лише втручання міліції зберегло тоді пам’ятник і самихрегіоналів.Сирі яйця та кефір , як подарунок від націоналістів,полетіли наголови Єфремова та Голенко.

Схоже, що все, що роблять націоналісти Сходу, сприймається як належне. Аот всі лаври дістаються чомусь завсідникам львівських кав'ярень, любителямпобазікати про власне геройство, забуваючи при цьому оплатити лікарнянізабитим луганським побратимам.

Коли почалися напади на членів моєї родини, я змушений був проситикерівництво «Свободи» вивезти мою сім’ю на Галичину.Яке ж було моє здивування колия почув у відповідь-твоя родина, твої проблеми.Вирішуй їх сам.

Між тим, хотілося б нагадати цим панам, що справжній націоналізм – це нетільки Ідея, але й Чин, активні дії, готовність власним життям доводитиістинність тих ідей, які ти обстоюєш, врешті, це жертовність, врешті. Саме цим і відрізняється бойовий, активний та справді чинний націоналізм Сходу від салонного націоналізму "Свободи". Бо коли доходить до справи, ці люди чомусь зникають з видноколу.

Бо так безпечніше».

Дмитро Снєгирьов.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...