Суспільство нині знервоване, навіть істеричне. Журналісти не виняток. Часом говорять зайве, поводяться надто різко, оголюючи не тільки нагальні суспільні проблеми, а і власні комплекси.
Кілька днів тому львівська медіаспільнота поринула у чергову суперечку, викликану расистськими висловлюваннями однієї молодої колеги з телеканалу ЗІК. Юна журналістка Марічка Жук дозволила собі в соціальній мережі доволі образливі випади в бік чорношкірих, ще й епатажно висловила розуміння діям Брейвіка.
Місцева журналістська спільнота розділилась. Частина переконана – дівча молоде, сказало, не подумавши. Посварили пальчиком і взяли обіцянку більше таких дурниць не говорити. Тобто думай собі, дитино, що хочеш, але не озвучуй в соцмережах, де всі ходи записані і заскрінені. Інші кажуть, мовляв, журналістка перейшла етичну межу, кинула тінь на всю редакцію, тому і реакція начальства має бути відповідна.
Дозволю і собі висловитися. Журналіст – це не просто одна з професій. Журналісти мають особливу владу – вони можуть розставляти акценти, звертати увагу на те, про що читачі ніколи не замислювалися б і навпаки, замовчувати важливе. Тому і питати з них треба більше. Етичних стандартів ніхто не скасовував, навіть для молодих і гострих на язик. Крім того, журналіст в публічному просторі має бути обережним у висловлюваннях хоча б тому, що для більшості користувачів його позиція може ототожнюватися з позицією усього видання. І не важливо, написав він це в матеріалі чи в соціальних мережах, під час робочого дня чи у вільний час. Написане журналісткою ЗІКу може сприйматися як позиція телеканалу. І тут важливо почути голос редактора.
А той мовчить. Агов, де ти, редакторе? Тиша. Не царське це діло вступатися за якісь наївні етичні норми. Тільки от позиція «моя хата скраю» - це аж ніяк не по-європейськи, не по-новому. У світовій практиці за ксенофобські вислови журналіст вже давно був звільнений.
Наприклад, в листопаді 2008 року ведучу радіостанції ВВС Сем Мейсон було звільнено за те, що вона дозволила собі расистські висловлювання, не перебуваючи в ефірі - викликаючи таксі по телефону, вона наполягала на тому, щоб до неї прислали «таксиста-не азіата без тюрбану на голові». Керівництво розцінило такі висловлювання як неприйнятні і, вуаля, ведучу було звільнено. Історії про те, як журналісти були покарані за расизм чи ксенофобію можна знайти чи не в кожній країні. Крім України.
У нас – тиша і спокій, одразу і не згадаєш гучних справ. Хіба в 2012 році шум зчинився навколо видання «Нова тернопільська газета», що проілюструвала матеріал про бійку двох іноземних студентів колажем із зображенням двох мавп. Комісія з журналістської етики оголосила редакції газети громадський осуд, але генеральна прокуратура в публікації ознак расизму не побачила і кримінальної справи не порушила. Та в цій ситуації редакція видання спромоглася на якісь виправдання, хоч і не дуже переконливі.
В ситуації з озвученням приватних неетичних думок журналістки все дуже однозначно – на них ніхто з редакційного керівництва реагувати і не збирається. Ну бо справді, яка проблема у ксенофобії, якщо гривня обвалилася, треба думати, як плекати коаліцію, а не перейматися толерантністю, коректністю чи, не дай Боже, гендерною рівністю, побий її грім!
Тільки забуваємо, що великі зміни починаються з малого. Часом, з одного запису у фейсбуці. І толерантність до нетолерантності ще нікому не йшла на користь.
