RSS
Роздрукувати27 Травня 2013 16:06

ВЕЛЕТЕНЬ ТЕРПІННЯ (Травневий спогад про письменника за книгою Ярослави Мельник «З останнього десятиліття Івана Франка»)

Про Франка прийнято говорити в світлі провини перед ним Галичини. В цьому ракурсі варто популяризувати книгу про хворого Франка («шлях до скону») -- напрочуд добросовісну, скрупульозну, по-науковому фундаментальну й відповідальну. Йдеться про дослідження львівського франкознавця Ярослави Мельник «З останнього десятиліття Івана Франка».

Воно було опубліковане ще 1999 рокуу видавництві Львівського національного університету імені Івана Франка, Інституту Франкознавства та Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. На жаль, книга не мала належного розголосу в широких колах, крім наукових. Буквально кілька трагічних епізодів з останнього десятиліття І. Франка, вибраних з розвідки, можливо, привернуть увагу запізнілого читача.

Зі сторінок цієї праці постає не той Франко, якого звично називаємо Каменярем з великої літери або постмодерністськи це заперечуємо (доктрина київського літературознавця Тамари Гундорової). Львівська дослідниця послуговується виключно першоджерелами й намагається відтворити якнайоб’єктивніший образ літнього письменника, котрий, змучений хворобою й злиднями, все одно працював у багатьох галузях красного письменства, в тому числі і як автор неперевершених поезій «великого чуття».

Напровесні 1909 року Іван Франко в листі до Надії Кибальчич писав, що минулий, 1908 рік, був найстрашнішим роком його життя. Хвороба, результатом якої стали слухові галюцинації та параліч рук до кінця його днів, супроводжувалася неймовірними психічними та фізичними стражданнями. Під час лікування в Ліпіку вночі проти 8 квітня 1908 року з ним сталася майже фантастична пригода, яку він детально описав в «Історії моєї хвороби». Опівночі, коли Франко лежав у гарячці, він прокинувся від різних голосів невидимих духів, які звеліли йому вийти з приміщення, а потім погнали його дорогою, що вела з місточка на поле, і, погрожуючи смертю, змусили роздягнутись. Залишивши хворого в одній сорочці (ніч була дуже холодна), вони, ці голоси, звеліли йому зійти з дороги, перейти через рів і перелізти через пліт, городжений із сухих ломак, який він переліз і перескочив на обгороджену ним стерню. Тою стернею погнали його вниз на луку, покриту великими калюжами і перерізанукрутою річкою, що пливе коло Ліпіка. «Мене гонили від калюжі до калюжі, велячи переходити через них, вкінци допровадили до річки, але відси завернули знову в противну сторону. Під найстрашнішими загрозами мені заборонили вертати до Ліпіка, а коли я, нарешті, не хотів далі йти й раз у раз озирався, відки йдуть голоси, вони насміхалися з мене, що ти їх не побачиш, так, і нарешті, зложили щось мовби суду, яким мене засуджено на найстрашніші муки пекельні, а перед тим на побут у якійсь горі протягом 18000 літ. Потім я почув, немов піді мною ворушиться земля, і немов я з незмірною скорістю перелітаю безмірні простори. По кількох минутах наступив перестанок, в часі якого різні духи, в тім числі духи Наумовича, Гушалевича, підносили протів мене найстрашніші докори, і, нарешті, мене лишили самого серед болота недалеко ліпіцької дороги. Тут я, оглушений отсею страшною сценою, під дощем і холодним вітром, біля великої калюжі, просидів до десятої години ранку, коли мене знайшов там жандарм Тарнавський , що жив поруч менев тім самім домі Павлячка. Моє щезненє вночи з помешкання Павлячка наробило значного переполоху» (Франко І. Історія моєї хвороби // ІЛ – Ф.З. -- № 185) -- тут і далі цитую за книгою Я. Мельник.

Після повернення з Ліпіка Іван Франко, гнаний духами, неодноразово потрапляв у скрутні ситуації. Спогад П. Каманського: «Він не раз тікав ночами з власного дому й шукав захисту перед примарами, що гонили за ним, як язі-ерінії, до мешкання давнього свого товариша, директора Коцовського, або симпатичного, культурного подружжя Василя і Марії Білецьких» (Карманський П. Український «Мойсей» // Українська Богема (сторінки вчорашнього): З нагоди тридцятиліття молодої Музи. -- Львів, 1936. – С. 19).

Не менш переконливий спогад Сергія Єфремова: «Могли ви годинами з ним розмовляти, не помічаючи, що говорите з психічно недужою людиною, -- і раптом якийсь психічний транс, щось ніби зскакувало з уторованої дороги нормального процесу думки, і на сцену виходили духи. Або давно поховані небіжчики (Апулей, Мордвинов, Міцкевич), з якими він розмовляв, мов із живими, з тілом і крівлею, істотами. Розмовляв і щиро дивувався, що присутні цього не чують, переказував свої розмови так живо, що не кожен міг одрізнити, що в них було від давнього Франка, а що народилося в хворому мозкові і було наслідком болісного маріння. Надзвичайно ясні, глибокі репліки чергувалися з марінням тронутого розуму, привидами хворої уяви і творили разом страшну в своїй потворності амальгаму, якийсь дикий хаос вищої мудрости й найглибшого занепаду» (Єфремов С. Іван Франко. Критико-біографічний нарис: (Вид. 2 з додатками). – К., 1926 – С. 96).

Про тяжкі часи письменника згадує і Євген Чикаленко: «Франко, вказуючи мені очима на скоцюрблені руки з покорченими пальцями, раптом цілком поважно сказав: -- Ось бачите. Це все він робить. Це він щодня приходить до мене й скручує мені пальці дротом – щоб я нічого не писав. Це все він… Я мало не стратив притомности, коли на моє запитання: хто ж се він? Франко так само поважно і просто відповів: «Як? Ви не знаєте? Так, ясна річ, -- Драгоманов!» (Див.: Маланюк Є. До життєпису Франка // Альманах «Гомону України» за 1966 р. – Торонто, 1966. – С. 58).

Уночі проти 16 квітня, після повернення з Ліпіка, Франко мало не помер. Але життя перемогло. Потім хвороба то посилювалася, то відступала. В часи прояснення письменник невтомно працював з допомогою секретарів.

Як відгукнулася на біду Франка українська громадськість? На шпальтах газет «Діло» та «Рада» з’явилася постійна рубрика – «Для хорого письменника». Оголошувалися сума та імена жертводавців: В. Гнатюк, В. Охрімович, В. Шухевич, Я. Весоловський, Г. Хоткевич, В. Кобринський, С. Томашівський, О. Роздольський, М. Мочульський, М. Лозинський, Т. Ревакович та інші. Все це друзі та знайомі Франка.

Ярослава Мельник розглядає й інший аспект проблеми: чи достатньою мірою українська громадськість забезпечила І. Франка, щоб він та його родина не відчували нужди (пам’ятаємо про хворобу дружини та старшого сина Андрія, смерть якого 1913 року важко пережила родина Франків). «Мусимо визнати, -- пише Ярослава Мельник, -- що з часом пожертви для Івана Франка почали надходити повільніше, до того ж не надто значними сумами. Так званий запомоговий фонд «Для хорого письменника» вичерпувався все більше й наприкінці 1909 року виявилося, що він був зужитий майже до кінця. На допомогу знову прийшло Наукове товариство ім. Шевченка, встановивши І. Франкові з січня 1910 р. досмертну платню в сумі 200 корон. При цьому НТШ закликало інші українські інституції по змозі зробити те ж саме. Але послідовників не виявилося. У тому числі відмовив «Дністер», пославшись на те, що може виділити І. Франкові лише одноразову допомогу» (Див.: матеріали Наукового т-ва ім. Шевченка в справі організації і допомоги хворому І. Франкові. Львів, 1908-1909/ ІЛ. – Ф. З. -- №2492).

Вчителька з Перегінська Євгенія Бохенська писала М. Грушевському 1912 року: «Всі його покинули, ніхто про нього не дбає. Серед людей, серед своїх, які його твори високо цінять і люблять, які ідуть в життя з його «духа печаттю», він готов умерти не з хвороби, а з голоду і недогляду… Колись, як його не стане, буде пишний, величавий похорон. Посиплються промови за промовами, вінці за вінцями, і жаль обхопить всіх, що стануть над його могилою, -- але Богом і правдою, -- ми не будемо мати права заплакати над його могилою, коли тепер даємо йому в наших очах загибати» ( Бохенська Є. Лист до М. Грушевського від 21-22.ХІ.1912р. // ІЛ, -- Ф.З. № 2508).

***

Справді, чи немає провини галицького суспільства в тому, що Франко помер в злиднях та недогляді? І як цю провину спокутувати нам, нащадкам? І чи можливо спокутувати? Чи потрібно? Адже, мовляв, небагато у нас Франків… А може, ми їх, як і Франка, за життя не помічаємо? Або й зневажаємо? Або й очорнюємо, як умієм? «Не так тії вороги, як добрії люди…»? Ці запитання без відповіді ставить перед нами ще один ювілей смерті нашого стражденного генія (28 травня).

***

У хвилини натхнення писалися вірші. Важко говорити про їхню мистецьку вартість, адже збірка поезій І. Франка останніх двох років життя не видана й пропала в рукописі. Відомі лише окремі останні вірші поета, зокрема цей, присвячений Зоні Юзичинській – дівчині, сліди якої загубилися в вирі Першої світової війни. Чи не вартує часто його цитувати, як «Каменярі»?

Зоні Юзичинській

Не мовчи, коли, гордо пишаючись,

Велегласно брехня гомонить,

Коли, горем чужим утішаючись,

Зависть, наче оса та, бринить,

І сичить клевета, мов гадюка в корчи, --

Не мовчи!

Говори, коли серце твоє підіймається

Нетерплячкою правди й добра,

Говори, хай слів твоїх розумних сахається

Слямазарність, бездарність стара,

Хоч би ушам глухим,

До німої гори, --

Говори!

Написано 3 лютого 1916 року в притулку Січових Стрільців у Львові. Помер Іван Франко 28 травня 1916 року.

Марія КРИВЕНКО.

Фото i-franko.name.

Коментарі

Додати коментар

    • 03.06.13 11:42
    • ветеран Мы все теперь вэлэтни терпиння, но когда-нибудь это терпение лопнет.
Завантаження...

Новини Кіно

Завантаження...