Агенція інформації та аналітики "Гал-інфо"
Агенція інформації та аналітики "Гал-інфо"
Слухай онлайн
Культура

КОЗАЦЬКИЙ ТРИПТИХ СКУЛЬПТОРА КУЛИКА

«Червневого ранку 1982 року увагу львів’ян привернула несподівана новація. У центрі міста поміж будівлями костелу Єзуїтів та гауптвахти часів Австро-Угорської імперії височів новий пам’ятник. З кам’яної брили на цікавих міщан прискіпливо дивився справжній козарлюга». - А чому на постаменті лишень голова? – прохопився хтось із гурту». Замість відповіді передні розступилися і мовчки вказали на таблицю, де значилося що образ належить козацькому отаману Івану Підкові...".

Це уривок із майже детективної оповіді про скульптора Петра Кулика і його незламного козака Івана Підкову, пам’ятник котрому став символом українського Львова. Автор оповіді – Юрій Скрипченко. Він один із учасників всеукраїнського літературного проекту «Лицарі честі», що його започаткував письменник Валерій Грабовський. «Варто оповідати про людей, які стали взірцем у своїй галузі». Багато з них визнані державою, але є «такі, хто мов ті муравлі, щоденно, без громадського визнання наповнюють скарбницю слави…», – це про суть проекту. Отож, до уваги читачів «Козацький триптих скульптора Кулика» від Юрія Скрипченка.

"Після того, як з наказу польського короля у Львові було підступно страчено Івана Підкову, вірні побратими повезли його тіло аж до відлеглого родинного Канева. Сумний повіз з домовиною поволі тягнули воли, і душа зацного лицаря і ревного християнина-патріота ніби прощалася з усією Україною. Поховано його біля Дніпра на високій кручі. Та, на жаль, його могила не збереглася. З плином часу потьмарилася і пам'ять про народного героя. Першим, хто проникливим поетичним словом закцентував увагу української спільноти на історичній постаті Івана Підкови був молодий Шевченко. Гідно продовжив традицію великого пророкаі наш земляк – скульптор Петро Кулик.

Чотири століття по тому, як Іван Підкова завершив свій земний круг, він розпочав подвижницьку працю над образом славного козака.

Скульптура для Петра Кулика не лише мистецьке покликання та улюблений фах, але й своєрідний спосіб мислення і пізнання світу.

Про свої перші спроби він згадує з гумором: «Творчий шлях розпочав на сільській дорозі, позаяк влітку там було багато пороху, який у дитячі роки вважав ідеальним матеріалом для реалізації своїх фантазій. Чому мене потягнуло до такого дивного заняття?Парадокс, але серед обставин, що спонукали мене, можу назвати травму, яку отримав у кількалітньому віці. Рана залишила на чолі ледь помітний слід і водночас тяжке ускладнення. Років десять я не міг вільно говорити. Кожне слово коштувало зусиль. Довелося вдатися до іншого способу комунікації. Полюбляв усамітнюватися і малювати все те, про що хотів, але не міг сказати. На клаптях паперу, уламках дикти, а часом просто на дорозі. Запам’ятав літній сонячний день 1941 року. Як зазвичай, сидів на сільській дорозі і викреслював паличкою хати і односельців. Так захопився, що отямився лише тоді, коли на мій витвір лягла тінь. Наді мною стояв військовик зі свастикою на пілотці.Вже тоді тямив - зустріч з окупантом не віщує нічого доброго. Та мені мабуть повезло.

- Це твоя робота? – запитав німак.

Я ствердно кивнув головою.

- Ду іст справжній кюнстлер, - посміхнувся той і з цим словом обійшов межу мого доробку.

Я дивився йому вслід задоволений тим, що він не розтоптав мою працю».

 

Петро Кулик. Фото zik.ua.

Мистецькі мрії постійно супроводжували малого Петра, та часто вони вщент розбивалися об мури жорстокої дійсності. Для земляків Петра Кулика із Закерзоння 40-і роки минулого століття закарбовані в пам’яті не салютами перемоги над фашизмом, а зловісним пеклом операції «Вісла». Родину Куликів було депортовано на Тернопільщину. Правда, не в повному складі. Двоє старших братів – Микола і Михайло – не поїхали, вирішили до загину боронити рідну землю в лавах УПА.

Пережиті випробування лягли пекучим тавром на свідомість Петра Кулика.Мабуть тому палке і щире почуття до батьківщини, громадянської відповідальності за відродження України стають провідною темою його творчості. І він реалізував її послідовно, впевнено, з рішучістю і наполегливістю подвижника.

Мистецька позиція Петра Кулика завжди залишалася чітко узгодженою з його світоглядом, моральними нормами і переконаннями. Отож, на відміну від багатьох своїхколег з художнього цеху йому не довелося коригувати ідеологію творчості з врахуванням революційних соціальних і політичних процесів 90-х років минулого століття.

Як йому вдавалося обходити блок-пости комуністичної системи і не зраджувати передовсім самому собі?

Тяжко – дорогою ціною обмежень і заборон оприлюднювати твори на художніх виставках, ізоляції від виробничо-художньої бази, що позбавляло його будь-якого заробітку.

З Петром Куликом автора цих рядків доля звела ще далекого 1966 року. Знайомий художник якось попросив мене зредагувати пояснювальну частину дипломного проекту студента-випускника інституту прикладного та декоративного мистецтва.

Стрункий енергійний юнак нараз сподобався своєю лагідною посмішкою, щирістю у спілкуванні, вмінням прикрасити гумором повсякденні житейські пригоди. Його скульптура «Батьківщина-мати», а неофіційно для дружнього кола - «Україна-мати», мала форму стели з визначальним композиційним акцентом – жіночою фігурою з дитям. Її було встановлено у міському парку культури і відпочинку імені Богдана Хмельницького. Молодий митець удався до нетрадиційного прийому. Аби посилити світловий ефект, вільний простір між елементами скульптури було заповнено пластами кольорового гутного скла.

Хвиля національного відродження 60-х років ідейно поєднала багатьох талановитих митців. Петро Кулик без вагань знайшов себе в їх лавах як художник нової формації. Прийняв відповідальне, і як на той час, сміливе рішення – відмовитися від партійно-плакатної тематики.

Монументальні образи, створені скульптором у ті роки, позначені експресією людської гідності, вольового характеру, рішучістю до дії. Його пластична мова - це лаконізм, навіть певна суворість образотворчих штрихів і ліній, що унаочнює задум автора і полегшує його публічне сприйняття. Громадський загал тоді прихильно сприйняв його пластичні твори. Зате чиновники панівного режиму, а з ними і колеги-художники, вхожі до владних кабінетів, щоразу виставляли скульпторові негативні оцінки. І для цього знаходили підстави. Радянські солдати, фігури яких йому на початках ще доручали ліпити в образі визволителів від фашизму, не рвалися з гранатою у бій. Вони мов виростали зі своєї землі, мужньо стояли з почуттям покладеного на них обов’язку. Так само як і дружинники Данила Галицького чи міщани середньовічного Львова, які боронили його мури супроти басурманських наїзників.

1967 року Кулик береться за відтворення у камені героїв так званої «червоної дванадцятки» - молодих хлопців з Прикарпаття, над якими польська влада у 20-х роках влаштувала показовий суд. Радянські ідеологи стверджували, що вони стали на шлях боротьби під впливом ідей, принесених на терени Галичини армією Будьоного. Фальсифікація реальних подій не стала таємницею для скульптора. Від друзів-істориків, ветеранів визвольних змагань від дізнався правду – ці юнаки були українськими патріотами. Тому і робив все можливе для увіковічення їх пам’яті. На той час вдалося встановити пам’ятник одному з них – Степанові Мельничуку.

Як і всі митці ідейно та художньо не благодійні для влади, Петро Іванович змушений виживати за рахунок приватних замовлень. В той же час розбудовує свою скульптурну майстерню, облаштовує міні-ливарню, конструює оригінальні механізми для переміщення та обробітку кам’яних блоків. Мріє і вірить, що весь цей арсенал рано чи пізно запрацює. Веде замкнутий, майже аскетичний спосіб життя, тож недоброзичливці про Кулика майже забули.

Та він нагадав про себе сам, кинувши неприхований виклик визнаним метрам тодішнього мистецького Олімпу.

Фото - panoramio.com.

Червневого ранку 1982 року увагу львів’ян привернула несподівана новація. У центрі міста поміж будівлями костелу Єзуїтів та гауптвахти часів Австро-Угорської імперії височів новий пам’ятник. З кам’яної брили на цікавих міщан прискіпливо дивився справжній козарлюга.

- А чому на постаменті лишень голова? – прохопився хтось із гурту.

Замість відповіді передні розступилися і мовчки вказали на таблицю, де значилося що образ належить козацькому отаману Івану Підкові, який очолив боротьбу проти турецької агресії і на вимогу султана був привселюдно страчений у Львові 1578 року.

Біля пам’ятника порався чоловік у спецівці, чимось навіть схожий на легендарного козака. Він дбайливо зачищав кам’яні грані, тер вовняною шматиною бронзове литво, від чого і лик козацького ватага, і його військовий обладунок – гармата та ядра до неї – золотаво-огнисто сяяли на сонці.

Найбільш втаємничені глядачі цього дійства притишено оповіщали: «Це скульптор Петро Кулик».

Так починався перший день воскресіння образу Івана Підкови у Львові. Небуденним видався і вечір того дня – пам’ятник було щедро заквітчано.

А от у середовищі авторитетів спілки художників Підкова і творець його образу спричинили хвилю алергійного несприйняття. Архітектурно-просторове середовище, надто ж його історичну частину вони вважали сферою творчості не якихось там молодих волонтерів, а лишеньвипробуваних майстрів, яким симпатизувала влада.

Саме тому лицарі тодішніх підкилимних змагань були заскочені питанням – хто стоїть за лаштунками такого непередбачуваного збурення узвичаєних правил?

Та чіткої відповіді так і не отримали.

А насправді події розгорталися таким чином.

Десь за місяць до гучної події з пам’ятникоммені зателефонував Кулик і запропонував поглянути на його новий проект. Та обставина, що на той час я працював у львівському міськкому партії, не отінювала наших довголітніх приязних стосунків.

Того ж таки дня появився в кабінеті, розв’язавши шнурки паперової папки, поклав на стіл довгу фоторозкладку. Зображена в різних ракурсах модель скульптури вражала оригінальністю задуму, логікою пластики, відразу викликала симпатію до зображеного в міні-масштабі характерного запорожця. До проекту Петро Іванович додав ще один вражаючий документ – свідчення сучасників італійського та німецького походження про життя і смерть славного отамана.

З притаманною йому безпосередністю і щирістю додав:

- Добре було б поставити Івана Підкову на площі його імені. Якщо міська влада погодиться, ладен виготовити скульптуру своїм коштом.

«Задум чудовий, - подумав я про себе. – Та чи дозволять його реалізувати?»

Попри сумніви наступного дня пішов з Куликовими напрацюваннями до першого секретаря міськкому Генріха Бандровського. Він оглянув ескіз, пробіг рядками тексту і додав:

- Нехай це все буде у мене під рукою. Як трапиться зручний момент, покажу Добрику (на той час перший секретар обкому партії).

За кілька днів потужно залементував телефон прямого виклику. Ще з порога зрозумів, що високий очільник налаштований на позитив. Без коментарів повернув Куликів проект і дав розпорядження: «Скульптуру ставте без зволікань як декоративний знак. Допоміжні роботи виконає райкомунгосп. Будь-які подробиці не повинні вийти за межі мого кабінету».

Кулик з поспіхом взявся до роботи, розуміючи, що ситуація завтра може і помінятися. І дійсно, супротивники непокірного митця ладні були зробити будь-що, аби проект з пам’ятником не відбувся.

Незадовго до встановлення скульптури Петро Іванович попросив допомоги, аби вивезти пластичні елементи з ливарні кераміко-скульптурної фабрики. Те, що побачили там, інакше як вандалізмом не назвеш. Бронзове зображення Підкови увінчувало звалище металобрухту. Один із керівників цього підприємства діловито пояснив, що скульптуру забраковано художньою радою фабрики, як представницьким органом Спілки художників.

Доки тривала суперечка, в кімнаті появився завідувач відділу культури обкому партії. Відкликав мене вбік і рішуче пішов у наступ: «Тобі конче потрібний цей Підкова?».

Бачу, що справа повертається до негативу. Довелося вдатися до козирного аргументу: під грифом «особливо таємно» назвати того, чиї розпорядження не підлягали обговоренню. Бажана розв’язка настала – скульптуру було завантажено в багажник таксівки, яка взяла курс на майстерню Кулика.

Та цей критичний епізод не став завершальним актом бюрократичної протидії. Хоча пам’ятник вже стояв, та правлінням Спілки Художників спільно зі секцією скульптури було вирішено провести засідання з обговорення несанкціонованого пам’ятника. Викликано і Петра Кулика. Супроти ідеї пам’ятника вже не виступали. Вогонь критики зосередили на художніх якостях скульптури. Про мистецькі критерії фактично не йшлося. Хтось із присутніх порівняв скульптуру з товкачем, інший вимагав негайно усунути зображення підкови. Мовляв, це ознака примітивізму. А що якби герой мав прізвище Макітра?

Врешті з президії запропонували автору докорінно змінити пластику скульптури, а якщо він відмовиться це зробити, доручити іншому скульптору виконати означену роботу з нуля. Парадоксально, але бажаючі на роль такого роду «дублерів» тоді знайшлися.

- Кулик, ви зрозуміли чого хочуть від вас товариші? – нарешті запитали його.

- Аякже, усвідомлюю вповні – страчений чотири століття тому Підкова тепер стоїть на площі, і тут він стоятиме вічно, - відповів той і по цих словах вийшов із зали засідань.

Небайдужі прихильники львівських старожитностей і нині дошукуються джерела істини: як це тодішня компартійна влада спромоглася на пам’ятник Підкові?

І хоча для загалу сучасників питання втратило свою актуальність, вважав би за потрібне винести його за рамки таємничості.

Пам’ятники у Львові 80-х років можна було порахувати на пальцях однієї руки. Неочікувано до них було долучено і скромний лик Івана Підкови. Чи ж невдивовижу!

Будь-яка подія суспільного характеру тоді мала політичне підґрунтя. Пам’ятник Підкові не став винятком. Офіційна версія пояснювала – це аргументована відповідь польським екстремалям, що в той час вкотре підняли тему історичного минулого Львова.

Та це лише зовнішнє обличкування. Визначальним став все-таки суб’єктивний чинник. Остаточне рішення щодо пам’ятника прийняв особисто Віктор Добрик. Що його спонукало на такий невластивий для того часу крок? Як на мене, лише особисті почуття і симпатії. Пригадую випадок. Якось у робітні відомого митця Володимира Патика увагу Добрика привернула картина, на якій було зображено баского коня посеред розлогого південного степу. Вражений, він вигукнув, звертаючись до високопоставленого столичного чиновника, якого супроводжував:

- Оце та картина, які мені найбільше до вподоби. Мій малий внук так само хвилюється, коли бачить доброго коня. І знаєте чому? Наші предки були запорожцями.

Коментарі ніби зайві. Можливо і волали до нього голоси пращурів з сивої давнини. Та чув він їх не часто. На відміну від неупокореного і критикованогоо скульптора Петра Кулика.

Образ Підкови для нього став справою всього життя. Першу спробу вшанувати пам’ять героя він зробив ще 1970 року. Проект було опрацьовано з урахуванням прив’язки пам’ятника до площі перед колишнім Арсеналом, що на вул. Підвальній. Але тоді міська влада залишила його поза увагою.

Отож, реалізація зневаженого проекту, здавалось би, стала щасливим фіналом довголітнього змагання. Але не для Петра Кулика. На хвилі досягнутого успіху він розпочинає працю над новим пам’ятником Іванові Підкові, який би мав гідно увіковічнити славного українця на терені його рідного краю.

Палко підтримала починання скульптора корінна черкащанка Галина Сизоненко, що впродовж тривалого часу очолювала Львівський історичний архів.

Пригадую, як восени 1987 року до мене – тодішнього директора кераміко-скульптурної фабрики завітав Петро Кулик з проханням відлити в бронзі півфігуру Івана Підкови.

- Це – для Черкас, - пояснив він втаємничено і радісно.

За часів горбачовської «перестройки» будівництво монументальних пам’ятників було заборонено. Тому вирішили офіційно оформити замовлення на виготовлення садово-паркової скульптури відповідно до проекту благоустрою міста. Пам’ятаючи минулу тяганину, домовилися не зазначати прізвище автора. Та це не допомогло.

Литво йшло на завершення, як мені зателефонував досить затребуваний в ті роки скульптор.

- Кто вам заказал этого козака и почему вы так спешите его отлить, - з металом у голосі запитав він. – Я подниму этот вопрос. Вы же прекрасно знаете, что автор памятника – Кулик.

На щастя, реагування з боку спілчанського правління на цей сигнал вже не було.

Звичайно, Іван Підкова – провідний образ у творчості Кулика, який однак не звужує, а лише акцентує ідейно-світоглядні позиції митця. Його творчий шлях впродовж півстоліття рясніє розмаїттям багатьох досконалих творів, які знайшли громадське визнання. Це пам’ятники Роману Купчинському (с. Розгадів на Тернопільщині), князю Васильку Теребовлянському (м. Теребовля на Тернопільщині), Петру Коновалу (с. Кутківці на Хмельниччині) та низка інших.

Помітна сторінка творчості скульптора пов’язана з його чотирирічним перебуванням у Канаді (1988-1992 рр.), коли він нарешті отримав можливість зустрітися з братами, яких він не бачив 45 років.

У Торонто, де замешкав скульптор, було влаштовано його персональну виставку його нових творів. На прохання громади української католицької церкви святих Ольги і Володимира у Чикаго Петро Кулик виготовив фігури обох подвижників християнства на Руси-Україні, які нині прикрашають екстер’єр цього храму. У Торонто скульптор також залишив по собі добру пам'ять, подарувавши містові пам’ятник Іванові Франку.

Повернувся вже до незалежної України. Як істиний митець і християнин, не став домагатися сатисфакції чи вибачень за колишні образи, а з головою поринув у вир творчості. Тепер йому вдається здійснити багаторічну мрію – спорудити пам’ятникІванові Підкові у Каневі – місті, в якому славний отаман знайшов вічний спочинок.

Відкриття пам’ятника відбулося 2007 року і стало святом для українців з різних регіонів країни. На території Національного Шевченківського заповідника у Каневі, поряд з реконструйованою козацькою церковцею, височить стилізований козацький хрест, образ якого вдало завершують горельєф голови Івана Підкови та елементи запорізького обладунку.

Петрові Кулику вже завернуло на 82-й рік. Вік досить таки статечний. Та поважаний львівською громадою митець не здає життєвої позиції, бо в душі він справжній козак".

Юрій Скрипченко,

директор Львівської кераміко-скульптурної фабрики (1983-1996 рр).

Перше фото - panoramio.com.

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ