Агенція інформації та аналітики "Гал-інфо"
Агенція інформації та аналітики "Гал-інфо"
Слухай онлайн
Cуспільство

Сергій Рахманін: Є журналісти-хірурги, журналісти-діагности, журналісти-терапевти, а я патологоанатом

Один із найавторитетніших політичних журналістів, заступник головного редактора «Дзеркала тижня» Сергій Рахманін - про українську журналістику, журналістів, які балотуються в народні депутати чи йдуть на війну, необхідність «холодного погляду», а також про виклики та ризики, які є перед українським суспільством.

Журналіст має тримати дистанцію між владою та суспільством. Проблема сучасної журналістики в тому, що журналісти стали поруч або з читачем/слухачем/глядачем, або з тими, хто створює політику. Журналіст не може бути політиком. Журналіст не може бути читачем і глядачем. Ми надто зіпсовані для цього. Має бути дистанція.

У суспільства є потреба на холодний і тверезий погляд. Нині є два величезні класи в суспільстві: одні - розгублені, а інші – істерять. Тому має бути той, хто зберігає холодний і тверезий погляд на життя та на те, що відбувається. І такою людиною має бути саме журналіст. Це те, чого сьогодні бракує у суспільному дискурсі та в журналістиці.

Емоційна журналістика сьогодні може більше завадити, ніж зарадити. У наш час такі тести треба якщо не заборонити, то принаймні зробити винятком. Нині час, коли не треба поспішати з висновками, коли зайве слово може мати зворотній ефект.

Журналіст не має права на істерику. Колись мій головний редактор сказав: «Журналіст має право напитися, має право побитися. Єдине, на що журналіст не має права, - це розплакатися привселюдно». Сьогодні така розгубленість, яка відчувається в людей, почасти пов’язана з тим, що оцей привселюдний плач, на превеликий жаль, властивий і журналістам.

Стає все менше тих, хто може осмислювати та тлумачити події. Сьогодні час величезних сумнівів. І ці сумніви стосуються розумних, подекуди навіть мудрих людей. Дехто з них вважає, що нині важливіше стріляти, аніж писати. І вони обирають для себе добровольчі батальйони і йдуть на війну. Їм здається, що доля держави вирішується саме там.

А є частина людей, які вважають, що коли відбувається історичний злам, реальна зміна політичної системи, то їхнє місце в політиці. І вони йдуть в політику. Я не можу засуджувати ані одних, ані інших, але, на моє переконання, сьогодні суспільству не бракує людей, які здатні захищати державу та займаютися волонтерством. В політиці не бракує людей, які хочуть займатися політикою. Суспільству бракує людей, які здатні осмислювати, описувати і пояснювати те, що відбувається в країні. І тут буде достатньо велика яма через те, що багато журналістів обрали для себе інший шлях.

Журналіст має бути нотаріусом. Значна частина журналістів перетворилася на адвокатів чи прокурорів. І залежно від того, яку зі сторін обрали – янгола чи диявола, - пристають на ту чи іншу позицію. Таким чином вони себе обмежують. Мені здається, що журналіст має бути нотаріусом диявола та янгола, він має фіксувати праведне і грішне, має намагатися пояснити тим, хто його читає і дивиться, чому це таке, а інше - таке. А тим, кого він занотовує, має пояснити, що певні дії є за межами законодавства.

Мажоритарки не повинно існувати. Округи таки зливають, але не поспішайте з висновками. Час від часу, злитий округ і потенційний кандидат можуть бути не такими кепськими, як це здається на перший погляд. Я уникаю прогнозів. Є журналісти-хірурги, журналісти-діагности, журналісти-терапевти, а я патологоанатом. Коли небіжчик сконає, я проведу фаховий розтин і скажу від чого він сконав. Це теж потрібно, щоб потім уникати хвороб. З одного боку, по мажоритарці до ВР пройде багато небажаних персонажів, а з іншого, суб’єктивного боку, мажоритарки не повинно існувати взагалі. При всіх видимих і невидимих вадах пропорційної виборчої системи, вона краща. Доки в нас існуватиме мажоритарна виборча система, доти в нас буде масштабна політична корупція. Я щиро сподіваюсь, що це останні мажоритарні вибори в Україні.

Мені важко уявити себе політиком. Мені дуже складно уявити себе народним депутатом, але не зарікатимусь. Я знаю політику зсередини. Я знаю безліч чудових людей, яких політика зламала, не хочу стати таким. Журналісти, йдучи в політику, кажуть, що зламають систему зсередини. Не певен. Мені постійно, починаючи з 1998 року, різні партії пропонували брати з ними участь у виборах. Оминули увагою лише на одній кампанії – це були дочасні вибори до парламенту 2007 року. Я тоді навіть образився, бо ніхто не покликав. Проте мені важко було відмовити вперше. Коли ви працюєте у політичній журналістиці, коли глибше занурюєтесь у систему і починаєте розуміти, як вона працює, коли робите власну оцінку тих людей і процесів, то у вас з’являється думка: «Я розумніший від більшої частини з них. Вони ледачі, а я не такий. Вони книжки не читали, а я читав. Вони законопроекти навіть не читають, а я їх навіть писати можу». Така думка виникає, але достатньо відмовитись один раз і потім буде легше. Цього разу відмовлятись було найпростіше, бо саме сьогодні політичний журналіст набагато необхідніший за політика.

Функція журналіста – нагадувати людям про бекґраунд того чи іншого політика. Про те, яка суспільна користь з того, що ви нагадаєте людям, наприклад, про депутата Ратушняка, який колись справив малу нужду під ялинкою біля готелю «Україна»? Нині як компромат нагадують, що Порошенко був співзасновником «Партії Регіонів». Ця інформація використовується як негативний піар.

Важливий не сам по собі факт, а висновки, які ми з цього робимо. Порошенко – це людина, яка має хист, має намір, має вміння, має звичку, має традицію «терти» з усіма. Ця звичка завжди дає йому можливість бути на плаву та, не втрачаючи рейтинг, переходити з однієї політичної сили в іншу. В той час, коли країна на грані дефолту, коли триває війна, коли є агресивний сусід, який не планує зупинятись, нам потрібна жорстка людина, яка здатна швидко реагувати і приймати рішення. Але Порошенко не такий. Він завжди «тер» з усіма. Але є ситуації, коли «терти» не можна, коли треба різко, раз і назавжди відрубати від себе тих людей, які бути твоїми друзями.

Вам необхідно вміти збирати з бекґраунду політика те, як він поводився у конфліктних ситуаціях, що він говорив, викладати це поступово одне за одним та аналізувати. Як йдеться в одній з пісень Грєбенщікова, довга пам’ять гірше за сифіліс, особливо у вузькому колі. Довга пам’ять не лише допомагає у журналістській роботі, а й корисна суспільству.

Неможливо одночасно говорити про мир і війну. Треба домовлятись, а це простіше робити, коли воюєш. Людина, яка однією рукою воює, а іншою домовляється про те, що не воює – не досягає результату ні там, ні там. Домовленість із сепаратистами – спосіб поставити якусь кому, бо крапку поставити не вдасться. Це спосіб зберегти обличчя всім: Заходу, який не хоче цієї війни, і якому потрібен газ, Порошенку, який не готовий воювати, і Путіну, якому треба владнати внутрішні проблеми.

В усіх випадках в історії, коли з’являлись самопроголошені території, ніколи не було документу, який би визнавав їх існування. Так було з Сербією і Косово, Молдовою і Придністров’ям, Грузією і Абхазією з Осетією. Самопроголошені території завжди були анклавами, які не визнавалися. Сам факт прийняття закону про особливий порядок самоврядування на Донбасі, а перед цим Мінського меморандуму – опосередковане визнання суб’єктності сепаратистів. Це унікальний випадок в історії, який, безумовно, нам честі не робить. Є межі, які ніколи не можна переступати. Цим законом влада почасти знецінила смерті людей, які думали, що воюють, що захищають рідну землю.

Всі хто сьогодні при владі – люди, які мають геніальну звичку не дотримуватись домовленостей. Моя версія полягає в тому, що політика і політики настільки пов’язані між собою, що подекуди виникає спокуса не вдаватися до прямих покарань, бо перший відкритий судовий процес над будь-яким високопосадовцем відкриє нам стільки цікавого про всіх, що світ би здригнувся. Почасти, це та сама історія щодо небажання депутатів голосувати за скасування недоторканності, бо кожен відповідатиме за себе. Досить відкрити цю скриньку Пандори і невідомо, що буде далі.

З іншого боку, є банальний інстинкт самозбереження. Наприклад, свого часу депутата Власенка у незаконний, неконституційний спосіб, з порушенням усіх процедур позбавили депутатського мандата. Уявіть собі – суддя, який це зробив, досі на своєму місці. Ба більше, він зараз займається судовими справами, які є під особливим контролем Банкової.

Якщо поваги до влади не існує, то це безвладдя. Люди, які нині можуть до влади прийти, її не поважають. Для мене диктатор Кучма був кращим президентом, ніж Ющенко, бо за першого до влади була повага, при ньому влада працювала, а держава була контрольована. При Ющенку цього не було, він знищив підвалини влади як такої. Для мене безвладдя – набагато гірше, ніж погана влада. На жаль, теперішні очільники нашої держави все більше пришвидшують процес безвладдя, а воно в умовах війни і потенційного дефолту – страшна штука.

Ситуація вимагає не нових облич, а зміни правил гри. Якщо подивитись на тих колишніх депутатів, то вони були б кращими законотворцями, ніж нові обличчя, які займуть їхні місця у парламенті. Просто потрібно поставити їх у певні рамки. Я не прихильник думки, що нам потрібні нові обличчя. В цій ситуації парламент потребує людей з великим досвідом роботи. Навіть ганебний депутат, який знає, як працює система, як вона функціонує, корисніший за так звані нові обличчя. Сьогодні, коли держава мусить іти на непопулярні кроки, вона б мала зібрати до купи ВР і сказати: «У вас є два варіанти: сидіти у в’язниці або працювати на державу». Коли є вибір, буде існувати ця держава чи ні, треба робити прагматичний вибір, яким би він цинічним не був.

Олег Твердь.

Фото - Вікторії Топол.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ