Сьогодні виповнюється 150 років від дня народження єпископа Української греко-католицької церкви, блаженного священномученика Григорія Хомишина
Блаженний свщмч. Григорій Хомишин народився 25 березня 1867 р. у с. Гадинківці на Тернопільщині. Після закінчення Духовної семінарії — 18 листопада 1893 року — отримав єрейські свячення. Після цього продовжував навчання у Відні від 1894 до 1899 року. 1902 року Митрополит Андрей Шептицький призначив о. Григорія ректором Духовної семінарії у Львові. Інтронізація о. Григорія на Станіславівського (Івано-Франківського) єпископа відбулася в 1904 р. в соборі св. Юра.
В бурхливі роки національно-визвольної революції допоміг Українській Національній Раді ЗУНР, надавши приміщення для неї в Станіславі, брав участь у її засіданнях і нарадах. Активно закликав населення до вступу в Українську Галицьку Армію. Направляв до УГА священиків у якості капеланів для ідеологічного зміцнення військ.
Створив Українську католицьку народну партію, яка з 1931 року діяла під назвою Українська народна обнова. Відстоював здобуття власними силами народу української територіальної автономії в межах Польської держави. Протестував проти „пацифікації”, але водночас засуджував екстремістську діяльність націоналістів, яка призводила до ще більших утисків зі сторони польської адміністрації.
Владику Григорія радянська влада заарештовувала двічі. Уперше заарештованй НКВС 1939 року. Удруге його арештували 15 квітня 1945 р. і вивезли до Києва. Йому інкримінували «агітацію або пропаганду, проведену з метою підриву чи ослаблення Радянської влади». Останній допит єпископа відбувся 11 вересня 1945 року. Мова протоколів свідчить, що допити відбувалися в умовах неймовірного фізичного та психічного тиску.
21 грудня 1945 року єпископа Григорія Хомишина перевели із внутрішньої в’язниці НКВС УРСР до лікарні Лук’янівської в’язниці в Києві. На запит слідчого, щоб він робив за умови звільнення, єпископ відповів: «Те саме, що й досі. Буду вас поборювати, бо я — слуга Христа, а ви — його вороги».
Найважливішим документальним свідченням мученицької смерті Слуги Божого Єпископа Григорія Хомишина, про що свідчить медична інтерпретація Акту тюремного лікарського висновку: „...При поступлении у з/к ХОМИШИНА было найдено резкое истощение, бледность кожи и слизистых. Мышцы атрофичны, лицо, руки, ноги отечны, сердце — все границы расширены, тоны глухие, пульс 62 слабого наполнения, в легких масса разнокалиберных хрипов застойного характера... Несмотря на проводимость лечения, состояние больного ухудшалось. 28.12.45 он умер при явленниях нарастающей сердечной слабости, от старческой дряхлости и алиментарной дистрофии...“
Особливо цінними є спогади про останні місяці владики Григорія Хомишина перед ув’язненням, які засвідчив під присягою о. Петро Герилюк-Купчинський, який нині проживає і є парохом селища Стебник Трускавецького деканату Самбірсько-Дрогобицької єпархії: «Я був у 1943-1945 роках питомцем Станиславівської семінарії.
Прислуговував владиці Григорію до Служби Божої. Владика вимовляв кожне слово з пієтетом, виразно, чого я не бачив в інших священиків. На освяченні в молитовному екстазі він кликав: „Господь мій і Бог мій“ та „Радуйся, Маріє!“ та повністю вникав у ту Службу Божу.
Коли під час війни німці нищили жидів, владика у катедрі виголосив рішучу проповідь із закликом: „Не убий! Кров невинна кличе о пімсту до неба…“ За це гестапо його арештувало. Преосв. Григорія не було цілий день, і аж десь близько 9-ї години вечора Владика Іван Лятишевський умовив гестапівців відпустити Кир Григорія…
Владику арештували вночі з 14 на 15 квітня 1945 року. Десь коло 11 години били кольбами в двері, але не могли розбити: двері були дубові, оковані залізом. Аж вранці один з солдат переліз через ковану загорожу, розбив вікно, заліз в середину єпископського палацу і двері невдовзі відчинилися. Розлючені енкаведисти вхопили Владику, копали його чоботами, а потім кинули по сходах. Преосвященні вже не могли стати на ноги і їх, як мішок, викинули на вантажну машину та повезли в НКВС на допит.
У київській в’язниці слідство вів слідчий Дубок. Був це страшний садист. Він переслухував і мене. Цей Дубок допитував Владику Хомишина та інших владик, як Кир Коциловського, Будку, Лятишевського, Сліпого, о. Котіва.
Цей Дубок сам розповів мені, як він вбив Владику. „Ви, Хомишин, виступали проти комунізму?“ Владика, як завше, відповів рішуче: „Виступав і буду виступати“. „Ви виступали проти комсомолу?“ — „Виступав і буду виступати“. „Ви поборювали радянську владу?“ — „Поборював і буду поборювати!“ Тоді Дудок зшаленів, схопив книги, написані Владикою, які лежали перед ним на столі, і тяжко бив ними Преосвященного по голові та де попало. Владика зомлів. Його забрали в тюремну лікарню Лук’янівку, де він невдовзі помер. Пізніше цей Дубок був начальником міліції Житомирської чи то Вінницької областей.“
28 грудня 1945 року о 10 годині після восьми місяців фізичних та психічних тортур єпископ помер. (За іншими даними, це сталося 17 січня 1947 р.)
