Хлопчаки.
- Не бійся, спробуй, - тихо, але переконливо промовляв Петрик, передаючи Андрієві самокрутку.
- Та не боюсь я нічого, - з викликом відповів Андрій, беручи її до рук. Його особливо дратував зверхній тон молодшого від нього Петрика. Скручена із шматка вчорашньої газети самокрутка диміла. Її запах геть не подобався хлопцеві, але відступати було пізно - кільканадцять пар очей уважно спостерігали за ним у їхньому куточку вагону.
- Тільки не затягайся сильно, - попередив його Микола. Він був старший на три роки, вже навчався в університеті. З Андрієм вони за останні дні стали майже друзями. Порада була продиктовано турботою про товариша. Але йому вона здалася зверхньою та пихатою. Аби показати Миколі, Петрику та іншим, що він уже не дитина Андрій навпаки глибоко вдихнув. Надто глибоко. Дим наповнив легені і здавалося відразу проник в голову. Андрія різко знудило, потім вхопив нестримний кашель. Він намагався його спинити, але марно.
Здається зараз він всіх розбудить. Проте більше ніж кашель передранкову тишу вагону порвав регіт Андрієвих товаришів, які спостерігали за його спробою опанувати дим.
- А ну спати! - гавкнув з іншого кінця вагону Петро Опанасович, - ще ж рано. Не доїхали ще! Бісові діти!
Хлопці замовкли, щоб не дратувати старшого, але якби не темрява у вагоні він побачив би, що тут вже давно ніхто не спить.
Правду кажучи ніхто окрім нього взагалі не спав тієї ночі. Відколи потяг повільно рушив з київського вокзалу у вагоні панувало приховане, але невгамовне збудження.
Під повільний стукіт коліс та скрипіння старого вагона тривали безкінечні розмови - про дівчат, про любов, про війну, про Україну. Тихі, але запальні суперечки про те, що і як повинні робити керівники держави для перемоги.
- А я вам кажу, - переконував своїх слухачів Максим, - вони нездари і зрадники. Вони продали Україну і не збираються її захищати.
- Ну чого ж ти тут, якщо їм не віриш?- спитав хтось поруч.
- Тому, що я збираюся захищати і буду це робити!
Зовсім не про політику думав Сашко. Він намагався назавжди закарбувати в своїй пам'яті образ Олени, її очі. Той неймовірний погляд, який вона подарувала йому на прощання. Вона ще ніколи на нього так не дивилася. Та й взагалі вони ніколи не були настільки близькими один до одного як в ті останні хвилини на пероні. Боже, як багато не встиг він їй сказати. Та ні, гірше - він взагалі нічого їй не сказав учора. Просто стояв, втопившись у її фантастичних зелених очах. Певно виглядав як телепень. Треба їй все написати! Сашко вже почав діставати шмат паперу та олівець. Та ні, темрява ж довкола. Ох, яка ж довга ця ніч. Січневий ранок ніяк не почнеться. "От як тільки зійде сонце, я напишу їй, що..."
Іншим самітником, що сидів подалі від зграйок хлопчаків охоплених жвавими суперечками був Павло. Але його наповнювали не романтичні думки, а страхи. Їх було багато, але найбільше він боявся... злякатися. "А що коли почнеться, а я не зможу здолати страх? А що як побіжу? Тоді вони точно дізнаються, що я набрехав і з ганьбою відправлять домів... А там, ой Боже...".
Про те, що чекатиме його втікача вдома він теж боявся думати. Тому щільніше кутався у братову шинель, намагаючись спинити невгамовне тремтіння, породжене не стільки зимовим холодом як переживаннями. "Добре, що прихопив шинель, - думав він, - в ній не лише тепло. В ній я виглядаю старшим, тому й вдалося додати собі два роки... Але коли брат дізнається..."
Бурхливі думки, приглушені але гарячі розмови раптом обірвала тиша - колеса пересилали ритмічно стукати, старий дерев'яний вагон більше не скрипів. Поїзд спинився. Приїхали.
І перш ніж хлопці встигли це усвідомити з надвору пролунали важкі кроки, що провалювалися в сніг. Розсунулись двері. У вагон ввірвалися разом світло і зимовий холод. Сонця ще не було - то сяяв ліхтар в руках чоловіка у військовому однострії, який суворо промовив:
- Виходимо! Станція Крути.
Володимир В’ятрович, Голова Українського інституту національної пам’яті
