В Україні звикли скептично ставитись до власної системи освіти. Чи справді це так, дуже добре знає експерт аналітичного центру CEDOS Ірина Когут, яка досліджує українські школи. Platfor.ma поговорила з нею про проривний досвід Фінляндії, де витрачають кошти не на перевірку шкіл, а на їхній розвиток, потребу в якісній перепідготовці вчителів та те, чому недостатньо просто дати освіті більше грошей.
Про освітні моделі у світі
Розглядаючи закордонний досвід, варто пам'ятати, що успішність освітньої моделі залежить передовсім від того, наскільки вона вписана у соціально-економічний контекст країни. Моя улюблена освітня модель – фінська, яка стала відома після проведеного у 2000 році міжнародного порівняльного дослідження PISA (освітнє вимірювання серед 15-річних учнів на грамотність та вміння застосовувати знання на практиці. – Platfor.ma). Тоді несподівано для всіх фіни посіли перше місце у читанні, четверте з математики і третє з природничих наук серед 32 країн. Нині Фінляндія вже не займає перших сходинок: останні дві ітерації PISA вперед відчутно вирвалися країни Східної та Південно-Східної Азії – Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, деякі райони Китаю. Однак мені все ще найбільше подобається досвід фінів. Після Другої світової війни освітні реформи в них тривають майже безперервно, і це логічно, тому що жодна успішна реформа не є вічною. При цьому остання фінська реформа 1994 року суперечила найпоширенішим світовим тенденціям розвитку освіти.
Серед цих тенденцій – чітка ієрархія та застосування корпоративних принципів в управлінні освітньою системою: є споживачі освітніх послуг (батьки й учні) та надавачі (школа і вчителі). Згідно з цими принципами, заклад, який гарно працює, потрібно винагороджувати, а до того, який демонструє гірші досягнення, вживати якісь санкції. Сюди також належить управління освітньою системою за допомогою кількісних даних, передовсім за результатами масових тестувань, що слугують підґрунтям для оптимізації видатків часто за рахунок якості освіти. Згадані тенденції зародилися в контексті неоліберального прориву в 80-х у США і Британії (рейганоміка, тетчеризм) і потім поширилися на більшість країн світу.
Фінляндія обрала інші підходи. Передовсім там існує дуже високий рівень довіри всередині системи освіти: взагалі немає перевірок шкіл, атестацій учителів, загальнонаціональних тестувань серед учнів. Там проводять тест (аналог нашого ЗНО), що є добровільним, і його складають ті, хто хоче вступати до університету. Загалом, фіни вважають, що вчитель – це висококваліфікований фахівець, який сам знає, як йому краще розвиватися і навчати дітей, тому єдине, що має робити держава, – всіляко його підтримувати, створюючи максимально комфортні умови для роботи.
У 1974 році фіни провели масштабну реформу вищої педагогічної освіти. До того їхні вчителі базової школи могли вчитися в аналогах наших педучилищ, а з 1975 року кожен вчитель у школі повинен був мати магістерський ступінь з педагогіки. Зараз у Фінляндії працюють педагогічні факультети при університетах, а не окремі виші. Ці факультети дуже шановані, туди великий конкурс. Вступивши після суворого відбору, студенти отримують високоякісне навчання, і тільки найкращі з них зможуть потрапити на викладання до шкіл, де на перших порах з ними ще й працюватиме старший вчитель-наставник. Ясна річ, що за умов, коли ресурси вкладаються не в перевірку, а в підготовку вчителів, вдається отримувати високі результати.
Ще один плюс фінської системи – орієнтація на рівність, коли незалежно від того, де і яку школу ти відвідуєш (у маленькому селі на Півночі, у Гельсінкі чи мігрантському районі), ти неодмінно здобудеш якісну освіту. Фіни прагнуть робити так, щоб не було окремих шкіл із зірковими досягненнями, натомість усі заклади мають бути однаково ефективними. До речі, те ж таки дослідження PISA показало, що у Фінляндії найвищий показник рівності між школами. І це знімає низку проблем, які постають у системах освіти, де нерівність між школами висока, наприклад, у США чи Німеччині.
У Німеччині система освіти доволі традиційна, там досі діє так званий «трекінг» – розподіл учнів з огляду на їхні досягнення після початкової школи. Освітні системи в межах німецьких земель різняться, але майже для всіх спільним є те, що після 4 чи 6 класу дитина йде або в гімназію (Grundschule, найкращий середній навчальний заклад, де навчання триває 8 років, а затим випускники можуть здобувати вищу освіту), або реальну школу (Realschule, тут вчаться 6 років, а потім можна довчитися у старших класах гімназії й отримати вищу освіту або зразу йти здобувати професійну), або вищу школу (Hauptschule, насправді наймеш престижний навчальний заклад, після 5 років навчання в якому діти здобувають професійну освіту або йдуть працювати). Є також загальна школа, Gesamtschule, як альтернатива першим трьом, де поєднані і математико-технічні (більш властиві Realschule), і гуманітарні (гімназійні), і професійні напрямки підготовки. Через цей «трекінг» діти з родин із нижчим соціальним статусом отримують гіршу освіту, бо мають менше схильності до навчання, яка закладається з перших років виховання культурним капіталом родини, уявленням своїх життєвих шансів. Коли дитина думає: «Я все одно бідний, я не зможу собі знайти хорошу роботу», то не має прагнення вчитися. У результаті ця нерівність між різними типами шкіл зберігає і посилює нерівність у суспільстві.
У Фінляндії цього немає. Якщо тобі потрібно, з тобою додатково позаймаються. Якщо дитина зараз не хоче виконувати якесь завдання на уроці – вона може зробити його вдома, а поки, приміром, почитати книжку, головне, щоб нікому не заважала. Для нас це видається майже міфічним. У фінських школах дитина не мусить сидіти за партою, а може встати, за потреби вийти. Фінляндія має ще багато чого цікавих моментів. Серед останніх новин звідти – ідеї відмовитися від уроків як таких і від розмежування предметів. Натомість дітям пропонують вивчати міждисциплінарні напрямки. Загалом, зміст освіти в різних країнах є більш чи менш схожим, різниця в тому, як саме навчальні дисципліни доносять дітям.
Азійські освітні системи мені подобаються менше, бо з того, що я знаю, їхній успіх зумовлений не лише гарно підготовленими й авторитетними вчителями, а й тим, що ці суспільства дуже нерівні.
Освіта там – це єдиний шанс вирватися з бідності. Тому тамтешні учні змушені дуже багато вчитися, але це навчання спрямоване на запам'ятовування значних обсягів інформації, діти проводять більше часу в школі. Такий психологічний тиск користі школярам не приносить.
Наступний приклад – США, велика федеративна країна, де намагання реформувати систему освіти впираються в те, що є дуже багато груп інтересів. Приміром, хтось хоче вибирати школу, а цього робити там не можна: ти маєш ходити у заклад того шкільного округу, в якому живеш. Школи у Штатах фінансуються з місцевого бюджету, який наповнюється податками з нерухомості, тож якщо район бідний, то школа, відповідно, теж. Люди часто переїжджають з тим, щоб поруч був хороший навчальний заклад.
В Америці немає єдиних державних стандартів освіти – кожен штат має свої, і це теж не сприяє рівності, бо якась школа сильніша, якась слабша, і звідси міфи, що американці нічого не знають. У 80–х спроби ввести хоча б мінімальні держстандарти спричинили величезний скандал, і просто через політичні конфлікти цього зробити не вдалося. Отож, американці не мали консенсусу того, як має виглядати реформа, а фіни мали.
Про консенсус щодо освіти в українському суспільстві
В Україні є консенсус у поганому сенсі цього слова. Через нестачу якісних досліджень освітньої системи і через те, що наші медіа часто зовсім непрофесійно висвітлюють цю тему (їх переважно цікавлять скандали) – ми маємо консенсус у тому, що проблема освіти полягає в бракові коштів і низьких вчительських зарплатах. Але це надзвичайно примітивні уявлення. Люди консолідуються не навколо того, щоб вирішувати якісь проблеми, а довкола мантри «дайте нам грошей». Однак в умовах, коли п'ята частка видатків бюджету йде на освіту, просто казати «дайте нам гроші» – несерйозно. Без консенсусу реформа освіти просто неможлива, а формуванню цього консенсусу має передувати потужна просвітницька кампанія.
Із чинною нині системою управління освіти МОН не має особливих важелів впливу на те, як місцеві органи освіти виконують законодавство. Всі дані про школи є в узагальненому вигляді, що робить нереальним будь-який аналіз, міністерство навіть не має повного переліку шкіл. Роль МОНу щодо шкіл обмежується визначенням змісту освіти, відомство не може відстежити того, що відбувається у кожному закладі. Таким чином, домогтися відчутних змін може тільки сама освітянська спільнота і батьки. Але батькам легше дати хабар, щоб дитина потрапила у 1 клас тієї школи, яку вони хочуть, ніж боротися з міською радою чи адміністрацією, щоб будували більше закладів. Адже в школу потрібно саме зараз. Їм легше заплатити за ремонт даху, який тече у школі, ніж вибивати ці гроші у місцевого управління освіти.
Те ж стосується і педагогів. Поки вчителі будуть терпіти порушення законодавства замість того, щоб об'єднатися і вимагати звільнення директора чи тиснути на колег, які не виконують сповна свої обов'язки, будь-яка дуже гарно продумана освітня реформа гальмуватиметься. Доки працюватиме погана інституційна пам'ять – пам'ять корупції, деспотизму, конфлікту інтересів, буде те ж, що із законом про вищу освіту – його прийняли, але реалізація все грузне і грузне.
Третина функцій районних і обласних органів управління освітою, прописаних у законі – дублюється. Наша система освіти нераціональна, непрозора і незрозуміла. Якось я працювала з польським експертом у шведському проекті, і коли намагалася пояснити йому нашу систему самоврядування чи освіти – він був просто в шоці. Сказав, що це надто складно і непрактично. Таку систему легше побудувати з нуля, аніж перебудовувати.
Про оптимізацію мережі шкіл
Українцям потрібно пояснювати, що не можна просто «вкинути» в освіту більше грошей, навіть якщо МВФ дасть нам ще $10 млрд – вони просто розтануть, бо наразі наша система страшенно ресурсоємна. 2/3 українських шкіл – сільські, де середня кількість учнів у школі сягає 100 осіб і співвідношення кількості учнів до вчителя – 5 до 1. Це дуже дорого, і мені здається, що люди на місцях починають розуміти, що далі так бути не може. Питання полягає лише в тому, наскільки продумано і виважено буде відбуватися оптимізація сільських шкіл, щоб це не було просто закриття закладів і кидання дітей напризволяще. Люди повинні розуміти, що зможуть віддати дитину у переобладнану школу в районному центрі чи сусідньому селі, куди зручно для всіх курсуватиме автобус. Усе це можна зробити, і необхідні для цього інструменти має місцева влада.
Варто додати, що оптимізація – єдина можливість підняти зарплати вчителям і переоснастити школи. При цьому під матеріально-технічною базою часто розуміють те, наскільки нові шпалери чи парти, але первинними є навчальні матеріали, передплата професійної літератури не за власні кошти вчителя, можливість відвідати якісь курси, тощо. Але навіть якщо зарплата педагогів зросте, вони не почнуть від того краще працювати. Потрібно вкладати багато ресурсів у їхній професійний розвиток.
Потрібно вкладати багато ресурсів у їхній професійний розвиток. В Україні високим є відсоток вчителів пенсійного віку, на 10% зменшилась кількість вчителів до 30 років.
Разом із тим неправильним буде просто звільнити цих людей. Так, вони «варяться» у сфері, яка ще за радянських часів була заідеологізована і такою залишилася, в них часто дуже консервативні погляди. Але при цьому педагоги цілком піддаються розвитку. Їм просто треба давати для цього якомога більше реальних пропозицій – приїжджати до кожної школи і розповідати, що от існують такі онлайн-курси, тренінги тощо. Міносвіти повинно дбати про донесення цієї інформації.
Про масштабну перекваліфікацію
В ідеалі, якби Україна не була такою великою, варто було б набрати у школи людей з нуля, аналогічно до нової поліції. Але 450 тис. вчителів з нуля не знайдеш. Тому важливо вдатися до інтенсивної перепідготовки. Нині заходять розмови про руйнування монополії обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти (ІППО; тут учителі якраз і підвищують свою кваліфікацію. – Platfor.ma) Хоча варто їх реформувати, бо ліквідувати зовсім, мабуть, немає сенсу. Були, приміром, ідеї підвищувати кваліфікацію в університетах, але ми не можемо в примусовому порядку цього зробити, не залишивши вчителям вибору. Ті ж онлайн-курси були б непоганим варіантом. Звичайно, відомо, що не всі, хто записався на курси, закінчують їх. Але вчитель матиме мотивацію – отримати сертифікат, щоб його зарахували як підвищення кваліфікації. Це чудова можливість, і міністерство, щоправда, поки лише усно висловило готовність офіційно визнавати такі сертифікати. Водночас Prometheus (про який ми вже писали. – Platfor.ma) погодився створювати такі курси для вчителів. Однак без педагогів, без їхньої зацікавленості ці ініціативи не запрацюють.
Говорячи про те, що система освіти в Україні працює погано, ми навіть не можемо сказати, наскільки все погано, тому що відомі лише окремі випадки, масштабних соціологічних досліджень ніхто не проводив. Цього року показовим було ЗНО з української мови, яке пройшли усі учні. Воно демонструє, як відрізняється навчання у населених пунктах залежно від їх величини.
Дослідження вчительської діяльності, учнівської успішності, адміністративних процесів повинні стати підґрунтям для змін. Не можна сказати: візьмімо таку ідею, бо вона десь класно спрацювала. Ми повинні пояснити, чому це має спрацювати і як саме. Без такого проектного мислення це просто буде «дванадцятирічка на око».
Про використання новітніх технологій у школах
Про рівень використання новітніх технологій в українських школах говорити складно, бо, знову ж таки, масштабного дослідження ніхто не проводив. Звичайно, вчителі застосовують ІКТ – роблять презентації, користуються соцмережами, щоб надсилати учням якісь цікаві матеріали. Це залежить від їхнього віку, бо літнім людям з такими завданнями впоратися складніше, а в Україні педагогів старше 40 років – половина. До того ж навчання вчителів комп'ютерній грамотності, що відбувалось тоді, коли школи масово закуповували комп'ютерні класи, було неякісним, систематичного опанування новітніми технологіями не вийшло.
Зараз говорять про електронні підручники. Такий крок не зекономить грошей, бо девайси коштують чимало. Однак це буде зручно, і, можливо, допоможе подолати спадковість, коли підручники пишуть ті ж люди, що і 30 років тому. Може, таким чином ми залучимо нових авторів, можливо, навіть з-за кордону, але це знову-таки питання ресурсів, яких ніколи не вистачає. Крім того, це не достатньо зробити на рівні пілотного проекту: 1000 планшетів – це круто, але ними потрібно забезпечити усіх учнів.
Разом із тим, новітні технології в школі – це важливо, але не критично. Без них наша освіта не обов'язково буде застарілою. Якщо вчитель поставить собі за мету, то стимулюватиме учнів самих шукати інформацію в Інтернеті, вчитися вдома. Важливіше спочатку навчити педагогів користуватися цими технологіями, а вони вже навчать учнів. Головне, щоб ці заходи мали системний, а не пілотний характер.
