Слухай онлайн
АТО

"Покидьки вбили Бодю", - три роки тому у Донецькому аеропорту зупинилося серце снайпера

Покидьки вбили Бодю. Три роки тому, уночі проти 8 листопада 2014-го, у Донецькому аеропорту зупинилося серце снайпера 79-ї аеромобільної бригади Богдана Здебського. Він був настільки кльовим та добрим, що жодна із заточених журналістських фраз не здатна передати всю повноту його людяності та любові до України. Бодя народився й виріс у селі Розвадів Львівської області", - в пам'ять про Героя України Богдана Здебського, фонд «Повернись живим».

"У першу хвилю мобілізації пішло багато таких самих пацанів, як і він, – «трохи за 20», з досвідом строкової служби та великим бажанням виграти цю кляту війну. Богдан просився у рідну 80-ку – там не було вільного місця для кулеметника, тому він перекваліфікувався на снайпера і вступив до лав миколаївської 79-ї бригади.

Бойові товариші часто називали Бодю повним іменем – Богдан Богданович. Поміж вибухами та втратами він багато часу проводив у молитвах і всього пару днів не дожив до ротації з донецького аеропорту.

Майже всю ніч проти 8 листопада 14-го я ворочаюся і не сплю. Хочеться написати пацанам у ДАП – запитати, чи все ок, і, як було раніше, отримати: «4-5-0» або просто «+».

Дзвоню зранку:
– Привіт. Все ок?
– У мене – так…
– А в кого не ок?
– Бодя загинув.

Паніка. Відчай. Злість. Біль. Ну чому він? Ми ж домовлялися тусити в горах, я обіцяла показати Київ. Богдан казав, що обов’язково запросить нас із пацанами до себе додому – ми будемо їсти печеню і говорити про своє.

Здається, що час лікує, а пам’ять стирає найстрашніше, щоб ти далі міг якось жити. Проте я пам’ятаю кожну хвилину прощання, кожен кілометр, що ми проїхали з Києва до Розвадова двома машинами, в одній з яких була труна. І час не лікує, бо є рани, від яких не існує ліків.

У ЗМІ писали, що з Бодєю прийшли прощатися понад 5 тис. осіб. Мені здавалося, що тоді на львівську трасу та у самому селі вийшли мільйони. Люди стояли на колінах, тримали запалені лампадки і віддавали шану Герою України, другу і просто хорошому хлопцю – Богдану Здебському.

Він загинув, бо здав свою позицію снайпера і побіг рятувати пораненого товариша. У день прощання пацани ще лишалися у донецькому аеропорту і писали мені СМС: «Передай мамі та сестрам, що він був справжнім мужиком. Ми помстимося за його смерть».

Через два роки після загибелі Боді бойовий товариш назвав на його честь свого першого сина. Родина солдата Здебського нещодавно встановила на його могилі пам’ятник, а друзі приїжджають до Богдана, як і домовлялися, – просто поговорити про своє.

Ми не повернемо загиблих хлопців, але вони будуть жити, доки живе пам’ять про них. Згадайте усіх, хто віддав життя за Україну, і знайте, якою ціною дається наш з вами мирний сон".

Olga Omelyanchuk, фонд «Повернись живим».

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...