Слухай онлайн
Cуспільство

Місце злочину НКВД - «Тюрма на Лонцького». Фоторепортаж

У червні 1941 року «Тюрма на Лонцького» перетворилася на справжній конвеєр смерті. За кілька днів з 24 по 28 червня тут бійці КНВД розстріляли 1 681 особу. Цей злочин без строку давності світова спільнота забажала залишити не поміченим, адже переможців фашизму, а так себе називав тоталітарний комуністичний режим СРСР, не повинні були судити разом із нацистами на трибуналі в Нюрнберзі.

З того часу минуло 72 роки, але львів’яни не забули той жах, який їм відкрився після відступу радянської влади – гори мертвих тіл, ріки крові і сморід. Це була система, яка маховиком репресій множила біль та страждання українського народу.


Фото - lonckoho.lviv.ua

Тепер «Тюрма на Лонцького» – це Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів.

Це місце, яке перевертає свідомість та змушує переосмислити весь той пропагандистський комуністичний міф, який протягом десятиліть намагалися вбити у голови багатьом поколінням українців.

У 1941 році, коли Друга світова війна впритул наблизилась до України, було вирішено «розвантажити» в’язниці, але можливості у таких екстремальних умовах були обмежені, тому вихід знайшли – жахливий та нелюдський. Саме таким був наказ № 2445/М наркома державної безпеки В. М. Меркулова від 23 червня 1941 р. та наказ начальника тюремного управління НКВД УРСР капітана державної безпеки Філіппова від 23 червня 1941 р.


Фото - lonckoho.lviv.ua

З 22 червня 1941 року розпочалися розстріли політв’язнів. У стінах «Тюрми на Лонцького» цього ж дня виконали вироки щодо 108 осіб, котрі були засуджені до розстрілу (ВМН – высшая мера наказания).


Фото - lonckoho.lviv.ua

Наказ Меркулова про розподіл в’язнів для виселення та для розстрілу, розв’язав працівникам НКВД руки. Від 23 червня розпочалися масові розстріли з ініціативи місцевого керівництва. Часто сумлінні борці з «ворогами народу» давали волю фантазії та використовували різноманітні способи страти та тортур.

За офіційним документом НКВД – а саме згідно зі звітом начальника тюремного управління НКВД УРСР заступникові НКВД СРСР та начальникові тюремного управління НКВД СРСР «Про евакуацію в’язнів з тюрем Західної України та інших областей УРСР» від 12 липня 1941 р. – у Львові протягом 22‑28 червня 1941 р. було знищено 2 464 в’язні. Всі документи та архіви у в’язниці спалено за винятком журналів обліку в’язнів та карток обліку цінностей. Збережені документи направлено до Києва.

Ці розстріли здійснювалися під приводом початку воєнних дій та визначення в’язнів «ворогами народу», а це означає, що карально-репресивна машина знищила тисячі невинних людей тільки тому, що вони думали інакше.

Прикро, що вже в незалежній Україні історики не можуть як слід працювати з архівними матеріалами.

Як розповів генеральний директор музею «Тюрма на Лонцького», відомий український історик Руслан Забілий, у російських архівах спецслужб може зберігатися інформація про «Тюрму на Лонцького» і про злочини, які тут вчинило НКВД у 1941 році і пізніше.

Руслан Забілий багато років намагається встановити історичну справедливість.

«Нас особливо цікавить інформація про 223 полк Конвойних військ НКВД, який був дислокований у Львові. Власне, цей полк у Львові і на околицях міста займався масовими зачистками тюрем, розстрілами в’язнів у червні 1941 року», - зазначив історик.

За його словами, в Україні про цей полк інформації немає, окрім загального паспорту цього полку, хоч це також важливо: «Ми знаємо, де є цей паспорт, але поки дістатися до архіву Внутрішніх військ МВС України немає можливості. Все інше – оперативні звіти цього полку, накази, розпорядження, його історія нібито є на зберіганні в Подольську, в архіві Міністерства оборони Російської Федерації».

Саме цей полк залишив у червні 1941 року гору мертвих понівечених тіл.

НКВД не встигали прибрати за собою, тому залишали гори мертвих тіл невинних людей. Фото - lonckoho.lviv.ua

«Це була їхня робота – знищення в’язнів по тюрмах. Залучалася до цього і тюремна адміністрація, але здійснював все це 223 полк Конвойних військ НКВД», - зазначив Руслан Забілий.

Історик припускає, що у такому полку могло б бути до 2 тис осіб, однак точно про це говорити не можна – без детального вивчення чи хоча б ознайомлення з документами.

Хто такі - НКВД?

Зрозуміло, що людина із здоровою психікою не змогла б чинити такий жах, як це робили НКВД. Історик Руслан Забілий переконаний, що в НКВД потрапляли не усі, а лише люди з особливим рівнем довіри.

«Справді, туди відбирали людей, яким партія особливо довіряла. В цих людей була зламана та спотворена психіка. Вони фактично стали гвинтиками у великій машині, виконавцями злочинів і злочинцями. Тих, хто потрапляв у тюрму, вони вже не сприймали, як людей. Для них це були «вороги народу», «об’єкти». Мова не йшла про те, що вони мають піддавати тортурам чи вбивати людину, а мова йшла про те, що вони мають знищити «ворога народу». Над цим чітко працювала пропагандистська машина, яка накачувала цих людей усім необхідним для виконання такої роботи. Це все викликало зрушення у психіці. Багато хто із них ставали садистами. Постійний запах крові і постійні убивства притуплювали у них людське єство, це спотворювало їхню психологію сприйняття світу. Тому вони часто спивались, закінчували життя самогубством. Фактично це вбивці… Мені важко зрозуміти психологію цих людей до кінця, як вони жили із цим всім, як доживали свого віку, а можливо ще й доживають…», – розповів Руслан Забілий.

У музеї пам'ятають тих, кого тут закатувала комуністична репресивна машина.

Люди, які працювали на конвеєрі смерті, як правило, не жалкують за вчиненим, адже вважали, що робили це на благо партії та вождя.

На той час начальником тюремного відділення управління НКВД Львівської області був лейтенант державної безпеки Лерман, але питання розстрілів також курирувало партійне керівництво і прокурор, який ставив санкцію на розстріл. Так на «розстрільних списках» ставився підпис обласного прокурора «Разстрел врагов народа санкционирован». З жовтня 1939 по 29 червня 1941 прокурором Львівської області був Л.П. Харитонов.

Як зазначив Руслан Забілий, згідно з інформацією, якою він володіє, увесь цей час він, який давав санкцію на розстріл, проживав у Львові і помер лише у 2000-их роках.

Імена убитих викарбувані на стелі пам'яті.

«І це також злочин. Він також злочинець. Я є прихильником люстрації. Її провести ніколи не пізно. Це не означає, що цих людей зараз треба шукати і посадити в тюрму, але переслідувати за законом, принаймні усунути від участі у політичному та громадському житті країни необхідно. Такі люди ще й досі багато на що впливають в Україні. Злочин має бути засуджений. Пріоритет у встановленні справедливості та правди повинен залишатися завжди за жертвою», - висловився з цього приводу Руслан Забілий.

Хто попав у «розстрільні спики»?

За словами Руслана Забілого, для того, щоб стати «ворогом народу» не потрібно було особливих доказів: «Для того, щоб отримати десять років тюрми, достатньо було вважатися причетним до українського підпілля чи політичної організації, яка з точки зору радянської тоталітарної системи вважалася поза законом. Усе інше не цікавило слідчих. Це була загальна слідча практика. Всі інші докази просто обтяжували звинувачення і не важливо було доводити особисту провину тієї чи іншої особи. Щодо тих людей, які потрапили у «розстрільні списки» – це були різні люди.

Розстрільний список - винесення вироку начальником слідчої частини УНКГБ по Львівській області Шумаковим та накладання санкції до виконання вироку прокурором Львівської області Харитоновим. Двоє осіб вирішили долю тисяч. Архів Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР), УП.

Переважна більшість обвинувачені у причетності до ОУН, також діячі культури, інтелігенція, священики, пересічні громадяни, неповнолітні і ті, кому було вже поза 70, представники різних національностей – українці, поляки, євреї, представники різних верств населення. Справа в тому, що, фактично, дуже мало збереглося справ, які завели слідчі на тих людей. Я бачив чотири справи на людей, які проходили по «розстрільних списках». Їх навіть не встигли допитати. На той момент вони були щойно арештовані, їм не висунули звинувачення. Як правило, такі справи складаються із чотирьох аркушів – постанова на арешт, анкета арештованого, протокол обшуку, а протоколів допиту нема. Звичайно, що значна частина людей із «розстрільних списків» вже була під слідством, однак деякі справи збереглися, а деякі були знищені».

Від інакодумства очищали болем

НКВД славилося особливою жорстокістю та вишуканими способами катувань. Моральність для досвідченого та доблесного бійця НКВД – слово не знайоме.

«Про моральність цієї системи, яка цей механізм відпрацювала до ідеалу, важко говорити. В принципі, людину можна вбити словом. Вони також були і психологами, особливо слідчі, правда, вже у кінці 40-50-х рр.. Вони знали, кого потрібно ламати засобами фізичного тиску, кого достатньо просто залякати, а кого потрібно виснажувати психологічно. Вони це вміли робити і робили. Це не лише катування. Достатньо людині не давати спати від доби до трьох діб та постійно допитувати, і людина ламається. Були найрізноманітніші методи і, звичайно, що ніхто не забороняв їм катувати, і вони це робили…», – розповів Руслан Забілий.

Камера, де проводили допити. В'язень був за грати задля безпеки слідчого.

Історик розповів, що у 30-их роках через те, що був запущений маховик репресій, щоб пришвидшувати слідчі дії і саме слідство, працювали конвеєрним методом, коли підслідного допитувала бригада слідчих позмінно. Через безперервні допити, які супроводжувалися побиттям, людині фактично не давали спати.

Кімната слідчого на першому поверсі.

«Все залежало від того, хто яку мав психіку і фізичний стан. Допит міг тривати добу і більше. Для них було головне, щоб людина підписала зізнання, які їй підготували. Звичайно, що після роботи зі слідчими, більшість підписувала все... Аби тільки припинили всі ці знущання і катування. Слідчим більше й не було потрібно», – розповів Руслан Забілий.

Жахи, який приховує підвал «Тюрми на Лонцького»

«Ми рідко заходимо у підвал, там мало хто може довго перебувати. Ті люди, які працювали у силових структурах, з важкими злочинами і знають запах крові, переконують, що у цьому місці й досі він зберігається. Там неприємно і психологічно важко», - каже Руслан Забілий.

Найжахливіше місце у музеї - підвал, де НКВД у 1941 році вбивало невинних людей.

Саме у підвалах НКВД виконували брудну роботу. У червні 1941 року тут розстрілювали групами.

Свої злочин система на початках намагалася ретельно приховати. Руслан Забілий зазначив, що у 1939 році з навколишніх будинків були відселені місцеві мешканці, замість них поселились співробітники НКВД. Витік інформації в таких умовах не був можливий.

«Сюди не приводили тих, кого могли виправдати», - зазначив Руслан Забілий.

Карцер у підвалі. Часто, щоб "схилити людину до співпраці", і без того вологе приміщення підвального карцеру наповняли холодною водою.

За словами історика, розстріли проводили і в підвалі, і в камерах.

«Спочатку розстрілювали як це робили зазвичай. Але коли вже не встигали із розвантаженням, процес розстрілу «спростили». Йшли дві розстрільні команди. Одна команда закидала в камеру гранати, а інша - добивала тих, хто вцілів. Тому останки були сильно понівечені. Спочатку мертвих виносили із камер, а потім просто там і залишали, бо не встигали замести сліди», - розповів Руслан Забілий.

Камера у підвалі.

За його словами, один із тих, кому пощастило врятуватись під час цих розстрілів – це Богдан Казанівський, який зараз мешкає в Нью-Йорку.

Львів'яни шукають серед розстріляних своїх рідних у подвір'ї в'язниці № 1. м.Львів, 3 липня 1941 р. Архів ЦДВР, УП.

«Він був під слідством до квітня 1941 року «на Лонцького», згодом його перевели у Бригідки. Під час нальоту німецької авіації у дворі в’язниці впала бомба, охорона розбіглась і в’язні розбили двері. Тоді він прийшов подивитися, що відбувається на Лонцького. Цей чоловік був одним із перших, хто побачив цей жах, який залишило після себе НКВД. Побачив гору тіл навколо,усі двері були відкриті, в подвір’ї замаскували могили посадженими деревами. Злочин намагалися прикрити, але не встигли прибрати останки з камер: дуже поспішали, бракувалочасу на виконання наказу Меркулова про розвантаження тюрем. НКВД зі Львова відступали останніми», - розповів Руслан Забілий.

Також він зазначив, що спірним питанням є те, де ж саме була розстрільна камера, яку використовували зазвичай.

Управління міліції на вул. С. Бандери. Тут, за свідченнями, є камера в якій приводили до виконання смертний вирок.

«Як розповідав мені колишній співробітник КГБ, а нині пенсіонер, розстрільна камера має бути у сусідньому корпусі, але це приміщення міліції, і ми там жодного разу не були і взагалі не знаємо, що там є», - зазначив Забілий.

Часто говорять про те, що у підвалі Музею на стінах зберігається кров, однак Руслан Забілий це заперечує: «Це один із міфів. Для того, щоб підтвердити це треба робити експертизу та відповідний аналіз. Насправді тут ще багато треба досліджувати. Все це автентика, яка береже таємниці і неохоче їх розкриває. Сам підвал ніхто не реставрував, тут побілка ще з 20-х років. Єдине що змінилося, так це те, що у 60-их роках там поставили душові».

Умивальник біля карцеру в підвалі.

На запитання чому підвал досить рідко відкривають для відвідувачів, Руслан Забілий відповів: «Ми хочемо зберегти те, що там є. Хочемо зробити експозицію. Одна з проблем, яку нам потрібно вирішувати, – це консервація самого приміщення. Це важливо, щоб стіни не обсипались. Для цього є спеціальні технології, але це дорогий проект, який поки нам не по кишені».

Подвір’я

Саме на подвір’я німці, які захопили Львів після відступу радянських військ, змусили євреїв винести із підвалів та камер «Тюрми на Лонцького» понівечені тіла людей, які були знищені НКВД.


Кадри з німецького кіножурналу Wochenschau, що засвідчують стан «Тюрми на Лонцького» після відходу радянської армії зі Львова.

Існує думка, що на подвір’ї й досі є поховання, про які ніхто не знає.

Руслан Забілий каже, що для підтвердження цього, окрім документів, до яких нема тепер доступу, треба ще проводити додаткові дослідження: «Потрібно проводити археологічні розкопки і тоді робити остаточний висновок. Тут розміщувалося багато об’єктів, від конюшень до тюремного моргу та продуктових складів, а пізніше — гаражі. Тут може бути все що завгодно. Знаючи якими методами працювало НКВД, цілком можливо, що можуть бути поховання, просто ми про це достеменно не знаємо».

Подвір'я. Поруч з хрестом таємні двері.

На подвір’ї тюрми зберігся ще один цікавий експонат. Це двері, які збудовані у 30-40-х роках, ззовні вони вже закладені цеглою. Про їхня існування не знали. Це виявили у 2005 році, коли тут вперше побували журналісти та громадськість.

«Раніше це були центральні ворота, через які у в’язницю заводили людей, потім НКВД їх замурувало і використовували вже інші входи», - розповів Руслан Забілий.

Скільки людей упізнало в понівечених тілах своїх родичів і досі невідомо. Тоді німецькі кінематографісти зафільмували процес упізнання, ці кадри стали найефективнішим знаряддям в руках нацистів у боротьбі з комуністичною ідеологією.

Однак особливу нелюбов львів’ян до радянщини Руслан Забілий пояснює не німецькою пропагандою: «Це не наслідок німецької пропаганди, бо дуже швидко українці переконалися, що німці ні чим не кращі від радянської влади. Все це наслідок діяльності радянської влади протягом усього її існування. Просто тоді люди були обмежені у спілкуванні, інформація не поширювалася так швидко, як тепер. Люди знали, розуміли і фактично досить добре орієнтувалися у ситуації, і відчували все на собі».

Пошук порятунку

У «Тюрмі на Лонцького» зібрана колекція речей, які виготовили в’язні під час свого перебування у в’язниці. Руслан Забілий продемонстрував нам ікону Богоматері, яка була вишита вже у 1948 році в «Тюрмі на Лонцького». Виконана вона на полотні чи з наволочки, чи то простирадла, нитками, розпущеними із одягу.

Тюремна вишивка.

«Голку було заборонено тримати, тому використовували кістку риби… щоб психологічно відволіктися від того жаху, жінки вишивали такі роботи, здебільшого на релігійну тематику. Навіть у цих умовах людина все одно зверталася до Бога і надіялася на те, що при допомозі Бога зможе врятуватися. Це, мабуть, була єдина надія, яка дозволяла триматися і жити далі», - зазначив Руслан Забілий.

Відомо також, що у групових камерах священики намагалися відправляти службу, вони і сповідали, і підтримували інших в’язнів.

«Один чоловік розповідав, як врятувався від розстрілу його батько. На той час він мав близько 25 років. Коли в’язнів вже виводили групами на розстріли, в останній момент, коли назвали прізвище цього чоловіка, старший від нього священик відштовхнув його і пішов на розстріл замість нього. Цьому чоловікові вдалося врятуватися. Це один із прикладів самопожертви людини. Утаких жахливихумовах люди все ж намагалися рятувати один одного і це спонукає задуматися над тим, що ми маємо, спонукає нас цінувати свободу», - зазначив Руслан Забілий.

Наслідок злочину

28 червня 1941 р. останні представники радянської влади покинули Львів. І мешканці першим ділом увірвалися до в’язниць. Картина, що постала у них перед очима, була жахливою: у паніці співробітники НКВД часто не встигали приховати слідів своїх злочинів і у в’язничних камерах лежали їх жертви. Після вступу передових німецьких загонів до Львова, серед яких був український батальйон «Нахтіґаль», яким командував Роман Шухевич (він знайшов у в’язниці «на Лонцького» свого вбитого молодшого брата Юрія, працівника львівського радіокомітету, співака-тенора, котрого заарештували 1 березня 1941 р. у Львові та вбили лише за родинний зв'язок з одним із лідерів ОУН), частину вбитих було винесено із підвальних камер колишньої в’язниці № 1, частину – ексгумовано із поспіхом виритих могил та виставлено на дворі в’язниць для впізнання рідними протягом 1-2 липня 1941 р. Цим процесам сприяла німецька окупаційна адміністрація, котра мала пропагандистську ціль для власної кориті. Процес ексгумації, як вже ми говорили, було відзнято на кіноплівку та використано у антирадянській пропаганді нацистами. Таким чином відбулося перше у світі оприлюднення, з наявністю речових доказів, злочинів радянської влади.

Післямова.

До 1996 року приміщення в’язниці працювало як слідчий ізолятор СБУ і, фактично, використовувався лише третій поверх. 1996 року був ліквідований слідчий ізолятор і приміщення пустувало.

У 2009 постав музей, у якому все автентичне, вікна, двері та стіни є свідками тисячі злочинів. І для науковців дуже важливо детальніше вивчити саме приміщення, для цього їм знадобився б паспорт в’язниці.

«Паспорт тюрми виявили у галузевому державному архіві Міністерства внутрішніх справ, але нам не дають із ним ознайомитись, бо цей паспорт не розсекречений, але у ньому відображені усі технічні параметри цієї в’язниці.Ведеться активна переписка з архівами, сподіваємось, що здоровий глузд переможе чиновницьку бюрократію», - зазначив Руслан Забілий.

P.S. Заради історичної справедливості та у пам'ять тих тисяч закатованих НКВД наводимо список осіб та їх посади, що безпосередньо керували репресіями у Львові та області з 1939 до 1941 року.

У листопаді-грудні 1939 року було сформовано управління НКВД у Львівській області (начальник Дятлов, капітан міліції), що містилося у приміщення колишньої польської в’язниці на вул. Лонцького (тепер вул. С. Бандери, 1). Тут також перебувало в’язничне відділення управління НКВД Львівської області (начальник Лерман, лейтенант державної безпеки).

Особи причетні до репресій: Арсєєв ‑ опер. уповноважений в’язничного відділення у Львівській області, Харитонов Л.П. ‑ прокурор Львівської області (з 04.10.1939 до 29.06.1941 та з 10.11.1943 до 01.09.1944), Сергиєнко В.Т. ‑ начальник управління НКВД Львівської області, Коноваленко О.А. ‑ заступник начальника управління НКВД Львовскої області, Михайлов ‑ заступник начальника управління НКВД Львівської області, Шумаков ‑ начальник слідчої частини управління НКВД Львівської області, Козлов А. С. ‑ начальник слідчої частини управління НКВД Львівської області, Попов А.В. ‑ начальник в’язниці НКВД № 1 (тепер вул. С. Бандери, 1), Лавришев Д.П. ‑ секретар комуністичної партійної організації обласного управління НКВД; Стадниченко І.А., Дорфман О.Ш., Климочкін П.П., Селівестров С.Ф., Мухін В.О., Гуленко П.Е., Приз М.К., Гандін В.І., Зеленський В.П., Ловчинников О.Т. ‑ працівники слідчої частини обласного управління НКВД.

Командування репресивними акціями здійснював особисто нарком НКВД УРСР, комісар державної безпеки ІІІ рангу І. Сєров, котрий з 22 вересня перебував постійно у Львові.

Між іншим лише у Львові на потреби НКВД було передано 18 будинків та додатково 951 квартира.

У статті використані матеріали із офіційного сайту Музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

Вхід на в'язничне подвір'я.

Директор Руслан Забілий продовжує досліджувати страшні злочини, які чинили у цьому приміщенні.

Коридор першого поверху в'язниці.

Одиночна камера.

Камера смертника. у такій камері людина місяцями могла очікувати виконання вироку.

Відвідувачі з цікавістю зазирають у "кормушки".

В'язнична вбиральня. Туди дозволяли ходити один-два рази на добу.


Повністю автентична фотолабораторія.

Тут робили фото в'язнів після затримання.

Шафа, яка пережила усі окупаційні режими.

Душові у підвалі тюрми.

Написи на стінах в`язниці замальовували, щоб в'язні не спілкувалися між собою.

У цій в'язниці не сподівалися на світле комуністичне майбутнє.

Щодня "Тюрму на Лонцького" відвідують сотні людей з різних країн світу.

Підготувала Анна Новик.

Фото - Павло Паламарчук, Гал-інфо.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...