Сьогодні, в День пам'яті жертв депортації кримських татар, пропонуємо вашій увазі уривки з майбутньої книги автобіографічних спогадів українського журналіста, кримського татарина Айдера Муждабаєва.
...........
Розділ III.
Я не пригадую, коли я дізнався, що я - кримський татарин. Було це якось упродовж усього дитинства, і я не пригадую себе ніким іншим. Моя мама була росіянкою, але її батько називав себе суто сибіряком і з росіянами себе вперто не асоціював.
Я не пригадую, щоб мій дід, Максим Іванович Дрожин, добре відгукувався про місцеві звичаї, місцеве суспільство, і ніколи себе з ними не ототожнював. Він говорив, що нормальні люди - це ті, яких він побачив в Сибіру і ті, які були там на засланні.
Друга частина моєї російської половини теж не зовсім російська. Прізвище у них було Тарочкіни. Це, швидше за все мордвини, ерзі чи мокші. Але це все окрема історія про сім’ю, яку я розповім окремо. Хоча, ще раз наголошу, вони ніколи не наполягали, що є росіянами й називали себе зовсім по-іншому. І ніякою величчю там не пахло, адже тоді я б народився і виріс зовсім іншим.
Кримськотатарська частина моєї сім’ї (хоча правильніше говорити “кримська” частина, адже “татарська” приліпили до нас окупанти), тобто родичі батька, вони були кримцями. І в них усі розмови були про Крим, і скільки я себе пам’ятаю я чув лише це: “Крим, Крим, Крим.... що з Кримом...... коли повернемось, що ще зробити, щоб туди повернутись”. Були спогади, розповіді про те, хто де жив, як склалась чиясь доля, і як нам туди повернутись.
Але остаточну крапку в моїй самоідентифікації поставив саме мамин батько, Максим Іванович - сибіряк, син засланих колишніх столипінських селян, інтелектуал, який прочитав гори книг, за освітою - мисливствознавець. Саме він сказав мені слова, які я назавжди запам’ятав: “Айдере, ніколи не приховуй, що ти - кримський татарин, ніколи не зраджуй свого батька!”.
Я на все життя це запам’ятав. Зазначу, що я серед кримських татар не перебував, адже народився і виріс в Тамбові. Винятком можна вважати хіба своїх родичів і їх знайомих. Я виріс серед людей, які вважали себе росіянами і я не знаю, ким вони були етнічно. Тамбовська область - це одна з таких споконвічних пролетарсько-селянських областей.
…….
Потрібно сказати, що у кримських татар ніколи не було заведено змінювати прізвища чи імена і писати іншу національність в документах. Можливо, це було пов’язано з тим, що національність “кримський татарин” в принципі ніде не писали. Вона була викреслена зі списку народів СРСР і її так і не внесли до часу скасування цієї графи та розвалу Радянського Союзу. Коли у 1987 році я прийшов до паспортного столу Жовтневого району міста Тамбов, щоб отримати головний документ, і в графі “національність” написав що я кримський татарин, то паспортистка довго щось гортала і сказала: “Ні, у нас є тільки татари. В Казані у нас такої національності як “кримські татари” немає. Запишемо вас просто: “татарин””. Властиво, у всіх моїх родичів, які отримували документи, так воно і було.
Кримські татари ніколи не приховували, ким вони є, це у нас було якось не заведено. І ще у кримських татар є цікава особливість: щоб зберегти свої імена і не втратити якусь їхню частину, у них немає таких конструкцій, як Іван Іванович, Петро Петрович тощо. Коли мій троюрідний брат вирішив назвати свого сина Айдером, то він в мене питав дозволу, хоча ми не такі близькі родичі і вже можна було так називати. А такий звичай - це, напевно, також такий рефлекс виживання в умовах агресивного середовища окупації, а потім і депортації, називати дітей по різному, тому в кримських татар збереглось багато древніх імен, які, можливо, стали більш рідкісними, але завдяки цій традиції представники цього народу зберегли частину імен, які могли втратити в інших умовах.
…….
Звісно, що в дитинстві я всього цього не чув, але пригадую такий випадок. Коли мені було, мабуть, сім років, сусідка зверху, Клавдія Іванівна (її, здається, так звали), дебела жінка з військовою виправкою, покликала мене до себе і сказала: “Айдерчик, а я знаю, хто ти! Ти - кримський татарин. Я твоїх бабусь і дідусів вивозила з Криму в заслання!”.
Ще в нашому подвір’ї росла черемха з зовнішньої сторони сусіднього дому, і якось ми залізли туди. Знаєте, вона така чорна. Коли її наїстися, весь рот та зуби ставали чорними, але ми все ж дуже її любили. І якийсь чоловік з вікна, хоча черемха була не його, закричав: “Ей, ти, татарський виродок, злізь звідти! Нема чого їсти нашу черемху”. Щоправда, я не знаю, чи знав той чоловік, що я саме кримський татарин.
…….
В мене була улюблена вчителька історії Любов Вікторівна. Не пригадую її прізвища. У класі я знав історію, мабуть, найкраще серед усіх, якщо не в цілій школі. Я взагалі добре вчився. І, можливо, навіть російською найграмотніше писав, хоча загалом був нацменшиною. Але мова не про мене - розумного і грамотного, - а про те, що йде урок, ми проходимо історію Другої світової, чи, як її називали тоді, Великої вітчизняної війни. І ось Любов Вікторівна, моя улюблена вчителька, каже: “Айдере, встань, будь ласка, повернись обличчям до класу, вийди до дошки”. Я пригадую, як на мене дивилися всі однокласники, коли моя улюблена вчителька сказала: “Айдере, розкажи, будь ласка, своїм товаришам, чому твій народ зрадив нашу країну?”.
В мене, я пригадую, перехопило подих. Я відчував себе голим на площі, прив’язаним до стовпа перед якимось спаленням, втиснувся головою в плечі, схопив свій портфель і втік. Я добіг додому і так плакав, що, напевно, стіни трусились. Я плакав від образи передусім від того, що так принизила мене моя улюблена вчителька. І взагалі я часто зіштовхувався з такою ксенофобією стосовно кримських татар.
…………
Сам, я потрапив в Крим у 1987 році. Я був першим з нашої сім’ї, хто там опинився (після депортації, - ред.). Я приїхав туди в турпотязі. Тоді були такі потяги: школярі заповнювали на канікулах вагони й і жили у них. Це був тур по Україні. Я був у Києві, Одесі, Херсоні, а потім - в Севастополі, Сімферополі й Феодосії. Мені було 15 років. Наш туристичний потяг зупинився десь на Чонгарському перешийку, де Сиваш, напевно, і начальник потягу дозволив відкрити двері в один бік, бо було дуже спекотно. У мене зі собою була банка з-під майонезу з пластмасовою кришкою. Я взяв її спеціально, щоб привезти батькові до Тамбова землі з Криму.
……
Я знаю точно, чим це все завершиться. Наш народ виживе і переможе. Обов’язково буде кримськотатарська автономія в складі України. Але на нас чекає ще багато боротьби. Ми вже не дамо нікому принижувати наші права, зневажати нашу мову, гідність. І мрія кожного кримського татарина полягає в тому, щоб ніхто і ніколи жодні кримській дівчинці чи хлопчику з-поміж представників корінного народу не сказав: “Ти тут чужий, чорний, забирайся! Крим російський і тобі тут не місце!”. І щоб над Кримом поруч із українським прапором завжди був прапор кримських татар - блакитне полотно із золотою тамгою. І щоб діти з гордістю говорили своєю мовою в школах, яку б вивчали на рівні з українською.
Я впевнений, що так і буде. Інакше бути не може, адже тоді для чого це все? Для чого ці страждання, заради чого потерпали всі ті люди, завдяки яким ми живі? Я вірю, що справедливість обов’язково настане! Обов’язково!
Айдер Муждабаєв, кримець, журналіст.
Відеоверсію можна переглянути на Youtube-каналі.
