#ВідвертаРозмова_з директором "Дому Франка" Богданом Тихолозом про місце музею не лише на туристичній карті Львова, але і його суб'єктність у просвітницько-політичних процесах.
Пане Богдане, Дім Франка, якщо говорити географічно, трішки випадає з туристичної карти Львова, адже він віддалений від центру міста. Проте, видається, Вас це не стримує у формуванні порядку денного культури Львова.
По-перше, дякую за інтерес до музейної справи і не тільки до нас. Я розповім про Дім Франка, але спершу хочу подякувати за інтерес до галузі та до музейної сфери Львова загалом. Адже, на моє переконання, музеї – це візитівки міст, спільнот. І це певний критерій їхньої зрілості та дуже добрий показник рівня життя.
Це звучить дещо парадоксально та нетипово, адже ми звикли, що про рівень життя свідчать споживчий кошик, кількість автомобілів на вулицях, чистота цих вулиць, бруківка тощо. Так, це все дуже важливо. Але якщо ми приїжджаємо в якесь добре розвинене місто, яке себе поважає та цінує свій імідж, то нас в аеропорту чи на вокзалі здебільшого зустрічає не реклама фастфуду і біжутерії, а саме реклама найкрутіших виставок та культурних подій, які відбуваються зараз у цьому місті. І якщо говорити про обличчя міста чи країни для туриста, то музеї є дуже потужним інструментом впливу на його формування.
Тому, коли суспільство в умовах війни через журналістів починає цікавитися, що відбувається з нашими музеями – це здорова ознака здорового суспільства. Бо суспільство, яке не цікавиться музеями, рано чи пізно "опиниться на цвинтарі". Перепрошую за таке формулювання.
Тепер про Дім Франка. Це місце, яке є повною протилежністю цвинтаря. Поясню, що я маю на увазі. Часто, коли йдеться про музеї "Великих мертвих людей", а Дім Франка – це приклад такого музею, то вони мають характер некрополя або місця культу. Тобто це такий собі храм великої людини, яка давно померла. І це насправді погана ідея. Я противник того, щоб будувати такі, знаєте, язичницькі вівтарі та давати періодичне жертвоприношення великим мертвим. Великі померлі цікаві тим, що вони не зовсім мертві, вони продовжують спілкуватися з нами та впливати на сучасне. Іван Франко цікавий і крутий не тому, що він помер, а тому, що він жив так, що щось таке зробив, що продовжує на нас впливати досі.
І це передусім про Дім Франка. Дім, це певна життєва філософія, а не просто споруда. Це місце, де тобі добре, затишно, комфортно, де є ті, кого ти любиш і хто любить тебе, де панує гостинність і ти почуваєшся не на чужому, ворожому просторі, де тебе можуть "вдарити по руках". Навпаки, ти маєш почуватися тут так, щоб тобі хотілося повертатися знову.
І як саме вам вдалось побороти стереотипи, залучити відвідувачів та зробити їх лояльними?
Відповідно, коли я у 2017 році став директором Музею Франка, за результатами конкурсу, то зіткнувся з багатьма проблемами. Проте є два ключових виклики, на яких я хочу загострити увагу. По-перше: "Музей Франка – це десь далеко. Будиночок на околиці". І другий виклик: "А я вже там був. Тобто, навіщо туди ходити?" Це два дуже принципові моменти, з якими ми всіляко намагаємося боротися і, здається, нам трошки вдається перемагати.
Наша команда виходить з тезою, що Дім Франка це не будиночок на околиці, а це місце сили. Це місце, де можна цю силу здобути. Силу національної пам'яті, історії, силу знань, силу спілкування, взаємодії з іншими людьми. Сила буває дуже різна, насправді. Але це точно одне з джерел сили, куди люди можуть прийти слабші, скажімо, у депресії, в якомусь поганому настрої, але звідки повинні вийти з відчуттям, що вони стали сильнішими. Тому що їм тут було добре.
Другий момент, цей виклик: "раз вже був, приходив сюди в школі, що там ще дивитися?". Звичайно, якщо говорити про меморіальну експозицію музею, то вона досить консервативна, і це природно: вона за допомогою речей його епохи – меблів, рукописів, книжок тощо показує, як жив Франко. Її не можна супермодернізувати. Хоча нам і це вдалося, адже ми розробили цікаві ідеї, які зараз дуже ефективно працюють з аудиторією. Ми запропонували низку екскурсійних продуктів, які людям подобаються і які вони хочуть відвідувати знову і знову, а також приводити друзів. У такий спосіб ми, по-перше, створили багаторазове відвідування: "Я вже це бачив, але я хочу побачити ще". Люди багато разів приходять для того, щоб отримати нові враження. Крім того, ми сформували лояльну спільноту, яка працює на наш імідж.
Але крім класичних музейних заходів ви проводите багато інших
Це третій момент, про який ви говорили – події. Так, місце, де нічого не відбувається, це мертве місце, це некрополь, умовно кажучи. Тривалий час життя музею зводилося до двох подій на рік: День народження Франка, День смерті Франка. А що було між днем народження Франка і днем смерті Франка? Було життя. І наше завдання – заповнити проміжок між цими двома точками в часі життям.
Причому, як я завжди кажу, Франко цікавився не тільки Франком. Уявлення, що Дім має жити тільки культом Франка – це неправильне уявлення. Бо Іван Франко це, по-перше, дуже жива і суперечлива постать. Він не має бути зацементований у вигляді якогось такого бетонного блоку правильної форми. Він ребристий, кутастий, колючий, живий. Він – живе срібло. Він цікавився всім на світі: тваринами, грибами, лісом, риболовлею, жінками, інтелектуалами своєї пори. Він цікавився психоаналізом, тим, що передувало його появі та відкриттю несвідомого. Він дуже цікавився політикою, і вона ним цікавилася. Він цікавився усім, чим могла цікавитися розумна, розвинута і проактивна особистість його епохи.
А оскільки він цим усім цікавився, то і ми маємо бути не на узбіччі, а в центрі цих процесів. Ми проводимо різноманітні заходи, концерти, обговорюємо книжки. Звичайно, що не всі, але ті, які відповідають цій локації та самому духу Франка. І це приваблює людей.
Дивіться, у нас постійно є люди так званого "третього віку", сеньйори, поважне панство, які приходять до нас на різні події, що бувають з різною цільовою аудиторією. Є майстер-класи для наймолодших, є театралізовані екскурсії для школярів, а є якісь події, які орієнтовані передусім на старше панство. І в нас є і виставкові події, і інтелектуальні, які передусім на цю цільову аудиторію зорієнтовані. Але я б сказав, що найцікавішими є події, які поєднують. Є, наприклад, сімейне відвідування. Не просто діти, а батьки з дітьми. Це чудово. Іноді музеї – один з нечисленних приводів побути разом. Батьки на роботі, діти в школі, десь там дітей повезли, а ось просто підіть разом, візьміть дітей і підіть у музей. Це буде не менш весело, ніж коли ви поїдете з ними на озеро, умовно кажучи. Тому що ви матимете якийсь привід для обговорення. Ось ми були разом. А що там було? Що тобі сподобалося? Що тобі цікаво?
А хто встановлює межі, що можна, а що вже ні?
Кожній людині межі встановлює вона сама, її виховання, її спільнота. Я можу сказати, що сьогодні, станом на цей момент, наша філософія, наша візія і наші межі це вже не є мій одноосібний продукт. Є прекрасна команда. А команда – це інтелектуальний організм. Я її дуже люблю і шаную. Тут зібралися неймовірні люди. яких значною мірою вдалося згуртувати мені, скажу без зайвої скромності, тому що я ретельно добирав, шукав, спокушав, переманював цих людей. І зараз тут працює 49 осіб, з них – два десятки науковців, які власне інтелектуально визначають атмосферу Дому Франка.
У нас є чіткі цінності та бачення того, що ми робимо. Це все прописано в нашій стратегії, яку ми ретельно виконуємо. Це не порожній документ, який ми напрацювали і він лежить у шухляді. Ми розуміємо, хто ми такі, куди ми йдемо і що ми робимо. І що ми будемо робити, а що ні. Це дуже важлива штука. І на це впливає вже не одна особа, а ціла сім'я, можна сказати, музейна, де є місце для критики, де є місце для того, щоб не погоджуватися.
Є такі випадки, що не погоджуються?
Я дуже активний і активно відстоюю свої переконання. Але часто сам собі наступаю на власне его, кажу: "Богдане, так не буде, так не піде". Тому що якщо ти тільки будеш всім диктувати, а всі будуть тільки слухати, то це закінчиться погано.
Є дуже хороша модель, про яку я вже сказав, це сім'я. А коли сім'я здорова, нормальна? Коли в ній є різні покоління. У здоровій сім'ї є баби, діди, тато, мама, діти, внуки тощо. Різні покоління. Чи всі різні покоління слухають одне одного і чи завжди вони згодні в усьому? Чи в усіх них однакова думка? Ні, це було б ненормально, правда? Було б ненормально, якби ми мислили, як наш прадід, який, можливо, обробляв поле і вважав, що нічого крім нього немає. І ненормально, якщо наші правнуки керуватимуться лише нашими настановами. Тобто, сім'я розвивається, коли є різні покоління. Але коли всі різні покоління працюють на одну справу і мають спільні цінності.
У нас наші цінності прописані дуже чітко:
- Свобода: свобода думки, свобода самовираження, свобода творчого пошуку. Бо якщо її не буде, музей стане цвинтарем. Чи має свобода межі? Звичайно, має, тому що ми маємо берегти спадок;
- Любов до справи, яку ми робимо;
- Людська гідність, яку ми маємо шанувати в собі, в колегах, у відвідувачах;
- І одна з ключових корпоративних цінностей – почуття гумору. Для нас це принципово. І знаєте чому? Тому що Франко був людиною з величезним почуттям гумору. Він би здурів і здичавів, якби не мав почуття гумору.
На Вашу думку, якою є роль музеїв у час війни? Чи не мали б вони крім просвітницької виконувати й контрпропагандистську функцію?
Я абсолютно згоден з цим. Тут немає нічого неприйнятного, навпаки, це справді одна з основних місій музеїв. Згідно із Законом України "Про музеї та музейну справу", музеї – це науково-дослідні та культурно-освітні інституції. Увага! Науково-дослідні та культурно-освітні. Вони мають досліджувати те, що зберігають, але повинні про це розповідати. Це вид неформальної освіти. Ми живемо в епоху великої кризи формальної освіти. Але є великий розкид неформальної освіти. І музеї – це гарні освітні майданчики.
І те, що ви говорите про контрпропаганду, також є важливим. Тому що, будьмо відверті, музеї це інструменти національної політики пам'яті. А отже, це інструменти формування ідентичності. Якщо музеї скажуть, мовляв, "ви просто до нас приходьте, дивіться на речі і йдіть, а ми не будемо формувати у вас якихось цінностей та уявлень, переконань", то це слабкі музеї, які не впливають на суспільну думку. Ми – амбітний музей, який намагається впливати на суспільну думку.
Тому, коли у нас, скажімо, ось тут поруч було містечко для тимчасово переміщених осіб, у Стрийському парку, ми одними з перших серед культурних інституцій пішли до них. Ми не чекали, що ці люди до нас прийдуть. Ми сформували тут "культурний десант", який висадився там, прочитав кілька лекцій, провів розмови і потім запросив до нас у гості. І ці люди стали нашою дуже вдячною публікою. Багато з них ніколи не були в Музеї Франка, ніколи не були в українських музеях взагалі. Дехто не володів українською, оскільки ці люди переважно з прифронтових регіонів, де вони вважали нормальним усе життя жити в Україні, мати український паспорт, але не володіти українською мовою. Але вони почали до нас ходити. Була така спільнота людей, які просто на всіх подіях були.
А чи побачили Ви зміни в тих людях?
Так, ми насправді побачили багато змін. Це повільний процес. І не кожен здатен змінитися. Змінитися здатен лише той, хто хоче мінятися. Не треба думати, що якщо ми всіх будемо ганяти в примусовому порядку, то всі відразу стануть свідомими українцями. Це наївно. Але є люди, які відкриті і які отримали певне потрясіння, тобто вони опинилися в новому контексті. Вони були позбавлені рідного дому, позбавлені звичного культурного середовища, культурного контексту, і вони відчули внутрішню потребу. Багато з цих людей, я знаю цих людей, до речі, різного віку, які повністю, наприклад, відмовилися від російської в побуті, в сім'ї, перейшли на українську мову.
Багато з них ставили дуже гострі питання, які не завжди нам подобалися, і не завжди ми мали відповідь на них. Наприклад, щодо місця російськомовних українських письменників в українській ідентичності. Чи, скажімо, чому Шевченко писав російською? Чому галичани такі гонорові?
А що робити в таких випадках, якщо ти не маєш відповіді на запитання?
Дуже хороше запитання. Що робити в таких випадках, коли ти не маєш на них відповіді? По-перше, не варто прикидатися, що ти її маєш. Якщо її немає, то її немає. Набагато чесніше сказати: "Ви знаєте, мені треба подумати над відповіддю на ваше запитання", ніж вдавати із себе всезнайку.
Це дуже погана річ, до речі, характерна для музейників так само. Мовляв, ми тут володарі сакрального знання, ми все знаємо, а ви до нас прийшли як учні, і ми будемо вас "годувати" готовими знаннями.
Тому перший пункт – не вдавати, що ти всезнайка. Вчитися разом з аудиторією. Друге не боятися гострих питань і гострих тем. І якщо ваша відповідь неприємна, але чесна, то потрібно говорити так, як є.
Мені, наприклад, особисто не раз доводилося (у мене тут була низка лекцій про ідентичність). Було багато людей зі сходу України, з Луганщини, зі Слобожанщини, з Харківщини, власне. І була потреба говорити речі, які не завжди всім подобаються, скажімо, про те, що, коли ми говоримо про нашу контрпропаганду, то маємо бути достатньо жорсткими. Ми не повинні бути надмірно толерантними і говорити лише приємні речі. Інколи ми повинні бути досить категоричними в цьому.
Я абсолютно переконаний, що якщо ти українець, і ти ідентифікуєш себе із цією державою, цією політичною ідентичністю, в тебе український паспорт, то ти не маєш права ігнорувати українську культуру. Це не питання "хочу-не-хочу". Любити чи не любити Франка, Шевченка чи Лесю Українку – не лише питання смаку. Ти можеш не бути франкознавцем чи шевченкознавцем. Не всі мають бути франкознавцями чи шевченкознавцями. Але, перепрошую, зневажати, публічно зневажати, казати "А, Шевченко – це занудство, Франко – це якийсь там зачуханий хлоп з села". Це означає зневажати себе, адже Франко і Шевченко – це національні символи, так само як прапор, тризуб тощо.
Чи це всім сподобається? Ні, не всім сподобається. Але якщо ми не будемо просувати свою культуру, то ми не втримаємо і державу.
А чи є місце музеям на політичній карті України?
Без сумніву. Чесна відповідь на пряме питання – музеї є інструментами національної політики пам'яті, національної культурної політики і політики формування національної ідентичності. Тому говорити, що музеї поза політикою, було б нечесно і неправильно. І ті з музейників, хто намагається вдавати, що музеї це прадавнє минуле, і "Не рухайте нас", це позиція страуса, який ховає голову в пісок.
Без сумніву, музеї є частиною загальної політичної системи держави. Особливо якщо говорити про державні музеї. І навіть такі музеї, які, на перший погляд, можуть бути аполітичними, геть не стосуватися цього, наприклад, етнографічний музей, скансен… Вони також про ідентичність, а ідентичність це не тільки про минуле, але і про майбутнє.
Тому музеї повинні бути інструментом національної політики, але не повинні бути жертвою політизації і приватизації якихось партійних чи особистих політичних інтересів. Музей – суспільний інститут, який, поза всяким сумнівом, повинен нести певну систему цінностей, що асоціюється з національною ідеєю. Я просто називаю речі своїми іменами.
І я вважаю, що в Україні музей, який не працює на українську національну ідею, не повинен мати місця. Він може бути присвяченим польській, єврейській чи вірменській культурі, може бути яким завгодно, але він повинен працювати на українську ідею. Наприклад, я вважаю, що утримання музею Булгакова, який об’єктивно працює на російську ідею, на ідею "русского мира" і його популяризацію, це абсолютний нонсенс у сучасній Україні. Я виступаю за те, щоб цей музей було перепрофільовано. Нехай читають Булгакова ті, хто хоче читати. У нас немає цензури, ніхто не забороняє. Але українська держава не повинна витрачати гроші на популяризацію російської ідеї.
Тому для мене це є абсолютно свідома позиція, що Музей Франка, Музей Грушевського, Національний музей у Львові, Музей архітектури та побуту імені Климентія Шептицького і всі решта музеїв повинні працювати на утвердження української культури, української ідеї, як частини великої європейської цивілізації.
Але водночас, якщо якась політична сила хоче приватизувати і перетворити на кишеньковий інструмент власних амбіцій, це абсолютно неправильно. І музеї повинні мати певний імунітет до цього, не ставати розмінною монетою в політичних іграх.
Я думаю, що наше завдання бути не поза політикою і не понад політикою, а провадити дуже свідому політику пам'яті як суб'єкт, не як об'єкт, не як м'ячик, який копають ногами, а ви туди-сюди по полю ганяєте. Ми повинні розуміти наші цінності, щоб розуміти, хто ми є і куди ми йдемо.
Розмовляв Андрій Маринюк
