До 98 річниці Варшавського договору або ж могили забутих героїв армії УНР у Варшаві
Слухай онлайн
Історія

До 98 річниці Варшавського договору або ж могили забутих героїв армії УНР у Варшаві

Багато хто з українців бував у Варшаві, гуляв центральною частиною міста чи навіть відвідував котрийсь із новітніх польських музеїв. Проте, майже ніхто не чув про православний цвинтар “na Woli” (на Волі), де поховано десятки воїнів армії УНР.

Монумент воїнам армії УНР.

Звідки вони тут взялися?

Для цього потрібно повернутися на 98 років назад, у буремний період визвольних змагань. У 1920 р. уся територія Наддніпрянщини, де-факто, була окупована більшовиками. Тодішній очільник Директорії Української Народної Республіки Симон Петлюра намагався знайти нового союзника, для боротьби проти комуністів. Ним стала Польща.

Післудський і Петлюра у вагоні (Вінниця, 1920 р.)

21 квітня 1920 р. між УНР та Польщею був підписаний військовий союз, який увійшов в історію як Варшавський договір або ж угода “Петлюри-Пілсудського”. Якщо коротко, то Симон Петлюра визнавав територію Галичини та Волині за Польщею, натомість Юзеф Післудський повинен був допомогти УНР звільнити територію Центральної України від більшовиків.

Польський і радянський агітаційні плакати в часи війни (1920 р.)

Не зважаючи на весь авантюризм, польсько-українські війська й справді спочатку мали успіх й навіть змогли визволити Київ, але вже у червні 1920 р. відбувся широкомасштабний наступ Червоної армії, який польсько-українські війська змогли зупинити аж під Варшавою.

Польсько-українські війська вступають у Київ (травень, 1920 р.).

На жаль, боротьбу ми тоді програли і уже після війни багато наших офіцерів переїхали до Варшави та інших міст Європи, де вони продовжували займатися активною громадською діяльністю та доживали свого віку.

Зліва–направо: Генерал російської імператорської армії Антонiй Лiстовський, Симон Петлюра, полковник Володимир Сальський, полковник Марко Безручко (Бердичiв, квітень 1920 р.)

Побувавши у Варшаві, я спробував відвідати православне кладовище “na Woli” (на Волі), але ніхто, з 10 опитаних мною поляків, толком й не знав, де воно знаходиться. Півгодини блукань дали своє і я вже стояв перед входом до кладовища.

Перше позитивне враження на мене справив охоронець цвинтаря. Це, напевно, один із небагатьох поляків зустрінутих мною, який не тільки вільно говорив українською та білоруською, але й добре розбирався в українській політиці.

Майже всі надгробки зроблені у вигляді “козацького хреста”.

Саме кладовище було засноване ще в 1841 р., коли Варшава була під Російською імперією. Саме тут хоронили російських чиновників та інших православних жителів міста. У ХХ ст. тут поховали близько сотні українських воїнів та офіцерів армії УНР.

Симон Петлюра та генерал Iван Омелянович-Павленко інспектує вiддiли армії УНР (Київ, травень 1920 р.).

Чи не найвідомішим українцем, похованим на цьому кладовищі, являється Марко Безручко – український військовий діяч, котрий відомий у Польщі як символ “польсько-українського братерства”. Свою славу він заслужив у серпні 1920 р., коли очолив польсько-українські війська та став командувачем оборони Замостя стримуючи “на собі” значні сили кінної армії радянського генерала Будьонного.

Кадр з фільму “Bitwa Warszawska (1920)” (“Битва під Варшавою”), де маршал Пілсудський говорить, що “генерал”[1] Марко Безручко “буде обороняти Замостя до смерті проти військ Будьонного”.

* У фільму є помилка, адже в той час Марко Безручко був полковником. Звання генерала він отримав після битви.

Чудова оборона Замостя, під командуванням тоді ще полковників Марка Безручка та його колеги Всеволода Змієнка, дала змогу полякам розбити радянські війська під Варшавою та розпочати загальний контрнаступ проти більшовиків. Саме за цю операцію Безручко та Змієнко отримали звання генерал-хорунжих армії УНР.

Могила Марка Безручка. На фото по праву сторону стоїть Петлюра, а в центрі попереду – Марко Безручко.

Фактично, завдяки польсько-українським силам більшовицька авантюра із “радянізацією Європи та світовою соціалістичною революцією” у 1920 р. зазнала краху.

Всеволод Змієнко.

Не менш цікавою постаттю є генерал-хорунжий армії УНР Володимир Сальський – військовий комісар Директорії України у 1920 р., завдяки старанням якого армія УНР ще зберігала свою боєздатність. Не менш відомим є його син Юрій Сальський, котрий в міжвоєнний час закінчив польську військово-льотну школу і навіть потім воював з нацистами. З 1951 р. він переїхав до Канади, де став радником з військових питань Військового міністерства Канади.

Володимир Сальський.

Одним з небагатьох цивільних, хто тут похований, є Петро Холодний – міністр освіти УНР та художник. Одна з найвідоміших його картин – “Дівчина і пава” (1915 р.).

Post Scriptum або чому для нас це важливо?

Сучасні польсько-українські стосунки в багатьох моментах є контроверсійними. З одного боку – поляки чи не найкращі наші друзі у ЄС, а з іншого – часті згадки про давні історичні конфлікти (напр. “Волинська трагедія” і т.д.) не дають про себе забути.

Могили воїнів армії УНР у Варшаві.

Звісно ж, Варшавський договір 1920 р. не є ідеальним в плані його сучасного використання для польсько-українського примирення, але нещодавно започатковану традицію спільного вшанування могил полеглих вояків поляками та українцями варто продовжувати. Це той хиткий плацдарм, на якому можна далі будувати історичний діалог між двома державами.

Мiнiстр оборони України Степан Полторак i мiнiстр нацiональної оборони Республiки Польща Антонi Мацеревич вшановують пам'ять воїнiв армії УНР, похованих у Варшавi, 2017 р. (джерело: Цензор.нет).

Закінчити хочу цитатою з листа Симона Петлюри до міністра оборони УНР, полковника Володимира Сальського, де Петлюра пояснює свої мотиви підписання договору (1920 р.):

“Ми, Польща і Україна, повинні досягти порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилатися на історію польсько-українських порозумінь в минулому для сучасної реальної політики не є аргумент. І які б аргументи не виставлялись різними людьми, а надто галичанами [які відчувають себе зрадженими, адже Західна Україна за договором відходила Польщі – ред.], Ви не зважайте, а, навпаки, ведіть лінію праці — діла, реальної затрати часу, а не безплідних непродуктивних дискусій та розмов.

Одна тільки невтомна праця може нас урятувати. Ми повинні в ім’я державності зараз не рахуватися з розпукою, а мати тверду державну волю і не піддаватися на провокацію, все одно — чи останнє походить з нервів політичних, зі свідомих чи недобрих мотивів”.

Пам’ятник жертвам Голодомору (1932–1933 рр.), встановлений за сприяння президента Віктора Ющенка у 2009 р.

Дмитро Димидюк

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...