У листопаді в Україні відбудеться прем’єра фільму «Жива», який зняв талановитий львівський режисер Тарас Химич. Фільм «Жива» – це як оголений нерв українського народу, без зайвого авторського бачення, це історія української жінки Анни Попович, яка опинилася в самому епіцентрі визвольних змагань.
Постраждавши від маховика радянських репресій вона вижила і залишилася людиною. Про фільм, головну героїню і особливості українського кіно Гал-інфо поспілкувалося з режисером фільму «Жива» Тарасом Химичем.
Тарасе, розкажіть як з’явилася ідея фільму «Жива»?
Я працював у документальному кіно. Ми збирали свідчення, і от натрапили на одну із очевидців, чию усну історію ми записували, – це і була Анна Попович. Вона розповіла свою історію і сказала, що може розказати ще більше, якщо ми приїдемо, і що це буде зовсім інша життєва історія. Ми приїхали і з того моменту розпочався наш художній фільм. Її історія нас дуже зацікавила в плані того, що ця оповідь була незвична, насичена подіями. Життя Анни Попович саме собою як цілий сценарій. Доля цієї жінки склалася в ідеальну композицію поганих і добрих героїв. Все те, що вона нам розповіла, – правда, яка підкріплена документами.
Я зрозумів, що це і є та золота історія про яку я мріяв і яку чекав.
Розкажіть нам трохи про Анну Попович.
На жаль, вона померла у березні 2015 року. А в той момент, коли ми до неї приїхали, то побачили одиноку жінку без руки, в чужому селі, без родини. Сама вона родом з Надвірної (Івано-Франківська область). Їй не дозволяли жити в Карпатах, отож поселили в чужому селі. І вона на той момент, в 60-70-ті роки, жила у тому «ворожому» селі.
Це неймовірна жінка із внутрішнім стержнем. Ти приходиш до людини і розумієш, що її історія – це не просто історія жінки. Там було щось більше, і це видно було в її очах. Одразу було зрозуміло, що вона не місцева. У неї була інакша, карпатська мова. Анна була дуже сильна людина. Відчувалося, що вона мучиться від болю, від самотності і разом із тим, вона несла людям позитив. Саме цей контраст вражав. Коли вона почала розповідати нам свою історію, то ми, слухаючи її, відкрили для себе новий світ, її слова так захоплювали, що ти не помічав, як переміщувався у часі. Все було зовсім не так, як ми читаємо в підручниках.
У листопаді відбудеться прем’єра фільму. Що найголовніше хотіли донести до глядача?
Власне, хотілося донести історію цієї жінки. Адже нині у нас такий непростий час в країні, коли розпочалася війна. А ця жінка впродовж свого життя весь перебувала у протистоянні, в процесі війни, коли відбуваються масові вбивства, хаос та репресії. Це історія простої жінки, на яку не звертали увагу, яка була камерою GoPro, що стояла і записувала епізод із життя командирів УПА, аби потім про них розказати.
Цікаво, що є паралель із сучасністю. Люди багато жаліються, розказують як важко їм жити, але після історії Анни Попович ти розумієш, що тобі немає на що жалітися. Ми навіть близько не переживаємо те, що пережили її сучасники.
Позитив цієї історії в тому, що Анна залишилася жива. Вона пережила всіх… І своїх ворогів, які її катували. Після всіх випробувань, які випали на її долю, вона залишилася людиною, яка любить людей, яка немає ненависті. Для мене Анна – це праобраз України. Країни, яка проходить через усі випробування і стає нормальною, здоровою країною. Не тією, яка ненавидить і шукає ворогів чи винуватців своєї біди. Але тією, яка любить і міняє інших. Не той супергерой, який з автоматом розстрілює всіх, а той, хто перемагає інших любов’ю.
Для кого цей фільм? Чи можуть батьки вести дітей в кінотеатр?
Ні, не можуть. Ми показали в Києві керівництву Планети Кіно, де відбуватиметься прем’єра, і вони одразу ж сказали, що це 16+. Я питав у Анни, чи можна показувати особисті моменти її життя. Вона сказала просто – це життя і його неможливо прикрасити, бо це те, що було. Нема змісту пригладжувати щось. У фільмі буде ненормативна лексика. Ми вирішили її залишити, щоб вони підсилювали переживання. Тому з дітьми йти не можна. Це не той фільм, куди варто вести дітей. Це доросла драма, яка має деякі доволі жорстокі сцени.
Розкажіть про особливості зйомок.
Одразу все було не просто. Ми акторів привозили до Анни, щоб вони познайомились із нею, щоб відчули її силу духу. Акторів ми обирали з Франківщини. Люди, які розуміють генетично, що відбувалося. Це не мали бути просто актори, які грають ті чи інші ролі, вони мали бути частиною того середовища. Момент знайомства головної героїні Ольги Комановської з Анною Попович – це була дуже емоційна сцена. Анна поблагословила її на цю роль і дала їй віру в те, що вона зіграє її. Цікаво, що коли ми написали сценарій і показали його Анні, то вона сказала нам, що ми не розуміємо за що ми взялися. Ми не могли підібрати вірні локації, тижнями блудили в лісі, шукали, як заїхати на гору. Ми хотіли показати максимально реальні Карпати. Місця, де відбувалися описані Анною події.
Це гори Горгани?
Так, це Горгани, в районі Сивулі. Дуже важко було знайти під’їзд і локацію, де можна було б розгортати масовки. У нас було купа пригод. Під Сивулею поламалася машина. Вночі пішки по 12 км два рази ми верталися в село. Так наче Бог казав нам, все буде так, як має бути, а не так, як ви хочете. Я одразу сказав Анні, що ніякого старту на той момент ми не мали і попросили Анну помолитися, бо іншої сили у нас не буде.
Тому протягом зйомок у нас так і складалося, що коли ми самі хотіли щось зробити, то у нас нічого не виходило, але коли ми відчували, що треба, тоді все реалізовувалось. І навіть погода мінялася так, як нам було потрібно. От потрібно нам, щоб падав сніг, і падав сніг. Приїхали ми в квітні, і впав сніг. Ми знімали дві години. Закінчили знімати, припинився сніг, з’явилося сонце. Це відбувалося не раз. Це своєрідний синхрон, який був налагоджений з природою, і все це працювало в унісон із знімальною групою.
Актори також це відчували, тому вони не грали, а жили. До речі, у фільмі знімались бійці АТО, які прийшли з війни. Їхні переживання були такі щирі, вони не грали. Місцями було навіть моторошно, бо хтось сповідався, хтось переживав особисту драму, це вже не була гра актора, а реальне життя.
Міністерство культури долучалося до зйомок фільму?
Від самого початку фільм робили на приватній ініціативі. У нас в друзях Володимир Правосудов, власник магазину «Штурм», який нас підтримав тими речами, яких у нас не було і сам зіграв роль. Він також пережив війну. Нас консультував історик, директор музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий. Було також багато інших, які усіляко нам сприяли та допомагали, проте попросили залишитись не названими. Ось така у нас спілка друзів, які зробили все, щоб фільм відбувся. Тому Мінкультури і всі решта дізналися про фільм в травні, коли він майже був зроблений.
Скільки часу працювали над стрічкою?
Зйомки ми поєднували з іншою роботою. Спершу просто по вихідних, або коли був вільний час, тоді і виїздили на зйомки. Активно приступили до роботи у 2015 році. Вже тоді почали знімати багато. Сам задум з’явився ще у 2012 році, але під час Майдану все зупинилося. Першу зйомку ми зробили, коли почався Майдан. В трейлері до фільму є такий момент, коли повстанці копають криївку. Це знято саме в той момент, коли розпочинався Майдан у Києві. Всі актори були на телефонах і не знали, що відбувається. Ось ту криївку вони копали в такому відчаї. До того ж впав сніг, і ми не могли з’їхати з гори, бо Горгани – це каміння, по якому машиною важко їхати, тим більше коли все обледеніло. Це був повний синхрон з природою і з подіями в країні.
В яких країнах покажуть стрічку?
Держкіно возило стрічку на Канський фестиваль як незалежний український проект. Було багато зацікавлених, мені писали на електронну пошту. Зокрема, на фільм звернула увагу одна компанія з Лондона, вони чекають на англійський переклад. Їхні представники сказали мені, що фільм їм підходить, адже він про Україну, він історичний, і він – драма. Як виявилось, вони геть нічого не знають про Україну, але їм цікаво. Вони написали, що це те, що вони чекали не один рік від України. Фільм динамічний, без зайвого авторського бачення, яке ніхто не розуміє.
А як ви оцінюєте російський кінематограф. Там навіть художні фільми є складовою інформаційної війни. Чи в Україні кінематограф має пропагандистку складову?
На жаль, ми вже маємо не лише російській приклад. Проблема в них! У нас проблеми такої нема. Мислення їхнє і наше відрізняється. Вони не розуміють логіки наших людей. У нашій боротьбі не треба ставити питання пропаганди. Нам треба бути українцями в сенсі того, якими ми є генетично. Потрібно не соромитись бути українцем і робити щире кіно. Те, що ми переживаємо, ми передаємо на екрані. Як Анна боролася з ворогом? Вона не стріляла і не вбивала. Вона була собою і своїми переконаннями змінювала людей. Нам не треба втягуватись у цю пропагандистську гонку. Нам потрібно ігнорувати це. Це не наш простір – ні духовний, ні інформаційній. Мені імпонують акценти, які розставляють українські режисери. Наприклад, «Гніздо горлиці» – це цікавий соціальний фільм, який показує нашу реальну проблему. Такі фільми мають сенс. У нас є проблема, і ми не соромимось про неї говорити.
Українське кіно оживає? Є реальні можливості, але чи є сприяння від держави?
Все начебто є і все добре, але мені здається все монополізовано. Питання, що держава має виділити гроші, мені не подобається. Розумієте, мають встановитися правила гри в законодавчому полі, щоб ми могли шукати кошти і залучати бізнес. А держава має займатися соціальними проектами, дбати про інвалідів, ветеранів, сиріт. Коли держава сприяє розвитку кінематографу – це добре, але мають бути й інші джерела фінансування кіноіндустрії. Потрібен закон про меценатство, щоб люди могли вкладати гроші в кіно, в театр і розвивати культури засобами бізнесу. Повірте, в Україні багато людей, які готові вкладати свої кошти в розвиток кінематографу.
Які у вас ще є ідеї? Чи плануєте знімати ще художнє кіно?
Звичайно, є декілька ідей. Мені сподобалось працювати з історією. Мені подобається, що дистанцію в часі можна наблизити до глядача. Наступний фільм вже не буде про Другу світову війну. Думаю, що буде щось інше, про інший період. Апогеєм, напевне, буде якийсь молодіжний фільм, але я бачу, що я до цього ще не готовий.
Розмову вела Анна Новик.
