У 1932 році члени ОУН Дмитро Данилишин та Василь Білас отримали смертний вирок за напад на польську пошту у місті Городок, але пам'ять про їх вчинок ще довго підтримувала бойовий дух українців.
“Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п’ять”.
Цей вірш української поетеси та діячки Організації українських націоналістів Олени Теліги присвячений бойовикам Організації, засудженим на смерть за напад на пошту в місті Городок, що на Львівщині. Дмитро Данилишин та його племінник Василь Білас були ще зовсім юними, коли о 6 ранку 23 грудня 1932 року промовили свої останні слова на ешафоті. Проте ця подія так сильно піднесла бойовий дух українського суспільства, що польська адміністрація ще довго викорінювала відгомін їхньої смерті.
ІСТОРІЯ
Керівництво ОУН не вперше вдавалося до методів експропріації коштів, тобто їхнього примусового позбавлення. Тодішній Крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях Богдан Кордюк-«Новий» отримав доручення організувати напад. Шукав він поштовий уряд, де було найбільше грошей і найменше польської поліції. Городоцька пошта виявилась ідеальним варіантом Підбором бійців та плануванням експропріації займався бойовий референт Крайової Екзекутиви Роман Шухевич-«Дзвін».
Провід над бойовиками було передано Юрію Березинському. Гроші з поштового уряду повинні були забрати Дмитро Данилишин і Василь Білас, інші мали залякати охорону та відвідувачів і забезпечити безпечний відступ. Стріляти було дозволено тільки в крайніх випадках. 29 листопада 1932 року дванадцять чоловіків зустрілись в Городку. Проте напад довелося пересунути на наступний день, адже їм не доставили запасних набоїв на револьвери.
Коли наступного дня вони увійшли до пошти, їх спіткала ще одна неприємність. Охорона була озброєна. Не зважаючи на перестрілку, Білас та Данилишин розбили вікно і забрали гроші, але навіть під час відступу на вулиці на них сипались постріли. Вони втратили двох товаришів: Юрія Березинського і Володимира Старика.
Відступали бойовики двома групами, але згодом Даналишин та Білас залишились удвох. На станції вони несподівано зустріли польську поліцію, яка вже була повідомлена про напад на пошту. На прохання показати паспорт Данилишин застрелив одного коменданта поліції, а іншого важко поранив.
Далі чоловіки рухались попри колію, а коли польський залізничник попередив, що цього робити не можна, полями зайшли до села Розвадів. Однак там на них несподівано напали українські селяни, бо, як виявилося, залізничник попередив Розвадівську громаду про зустріч з двома “бандитами”, які нібито пограбували українську кооперативу. Біжучи, вони стріляли вгору, щоб налякати розлючених людей, але втекти так і не змогли. Білас витратив усі патрони і попросив Данилишина його застрелити, але той відмовився. Коли селяни зрозуміли, що в чоловіків немає набоїв, їх почали бити. Вже потім, під час слідства, один із свідків розповів про сцену, яку побачив:
“...обидва вони були побиті, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив: один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх було видно понад людьми. Тоді той вищий (Данилишин) промовив: „Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!” …”.
Занадто пізно селяни зрозуміли свою помилку: вже коли прибула польська поліція і забрала ОУНівців до Львова.
СУД
Через викривальні свідчення Миколи Мотики, який колись належав до ОУН та був товаришем Біласа й Данилишина, а ще роботу польського слідства, до суду також потрапили члени організації Зенон Коссак і Маріян Жураківський.
Для таких випадків, як напад на пошту в Городку, польський уряд вдавався до “наглого суду” заради того, щоб винести якнайгірший вирок, оминали багато законів правосуддя. Головне швидко і без зайвих клопотів.
17 грудня 1932 року чотири молоді хлопці сиділи на лаві обвинувачуваних. З газети “Діло” дізнаємось, що Василь Білас детально описав свою та дядькову участь у нападі та втечі, але заперечив будь-які зв'язки із Коссаком як із організаційним зверхником. Жураківський також зізнався у своїй приналежності до нападу, але відмовився визнати, що знайомий із іншими обвинувачуваними. Коссак, натомість, казав, що взагалі не причетний до ОУН. А щодо Данилишина, то він просто мовчав.
Лише коли один з польських поліцейських, якого поранили на станції звинуватив Біласа у стрільбі, Данилишин взяв провину на себе.
Але було дещо більш промовисте, аніж слова. Про це у своїй промові згадав його адвокат Степан Шухевич:
“...коли свідок о. Киндій розповідав про ту сцену, коли селяни, побивши їх як злочинців, почули від них слова: „Ми за Україну гинемо”. І у хвилині, коли свідок проголосив слово Україна, почули панове плач на залі: плач Данилишина, цього твердого й німого Данилишина. На самий звук слова Батьківщина він попадає у розпуку й проливає не сльози, а біль-жемчуги. Все зніс, але не міг знести образу тієї хвилини, трагічної хвилини.”
Справжній резонанс навели зізнання викривача Миколи Мотики, який колись співпрацював із Біласом та Данилишиним у межах організації. Він стверджував, що Василь Білас йому дуже довіряв і зізнався, що він і Данилишин брали участь у нападі на поштовий уряд у Трускавці та в убивстві Голуфка. (У 1931 році вони дійсно виконали ці завдання, але тоді і цього разу суд нічого не зміг довести через брак доказів). Мотика пояснював, що «діяв в ОУН у стані галюцинації, психози», а після його арешту через Трускавець йому перестали довіряти, тому він і зізнався поліції про все, що знав. Один із адвокатів порадив піддати чоловіка лікарському обстеженню.
ВИРОК
22 грудня 1932 року Дмитро Данилишин, Василь Білас та Маріян Жураківський були засуджені на смерть. Справу Зенона Коссака передали звичайному суду. Також за проханням адвокатів було надіслано листа до польського президента з проханням уласкавити вирок. Щоправда, лише Жураківському змінили присуд на 15 років ув’язнення.
У газеті “Народня справа” згадано про те, що матір Біласа, вона ж сестра Данилишина, мала всього п'ять хвилин, щоб попрощатися з рідними. 23 грудня о 6 ранку по всьому Львову лунали дзвони. Стоячи на ешафоті, Дмитро Данилишин дзвінко вигукнув: «В цій хвилині я не маю жадних бажань. Мені тільки дуже жаль, що я можу лише раз умерти за Україну!», а Василь Білас попрощався зі словами «Хай живе Укр…» (кат затулив йому уста за вказівкою прокурора).
Але перервані слова Біласа продовжились тихим протестом громадськості. Преса вибухнула повідомленнями про суди над людьми, які так чи інакше вшановували Біласа і Данилишина. Судили за панахиди, пісні, які вивчали цілими селами. Хтось посмів продавати фотографії двох ОУНівців з підписами “загинув геройською смертю”, а плакати з їхніми лицями красувалися на стінах шкіл. Тогочасна преса про ці події гуділа, про що свідчить значна кількість віднайдених публікацій, з якими можна ознайомитись на світлинах.
Символічно, що на місці, де українські селяни зловили і побили Біласа й Данилишина, встановили пам'ятний хрест. Щоправда, незвичайний. Коли влада наказала забрати його, люди послухали, але потім повернули назад. Так було декілька раз, але коли працівники, найняті польською владою, востаннє прийшли дістати хрест, вибухнула бомба.
Спогади про Василя Біласа та Дмитра Данилишина надовго збереглись в українській періодиці та віршах поетів. Вони знали про небезпеку, гордо зустріли вирок і померли з Україною на устах.
“Як їхня перервана мова
У мурах глухого двора,
Бо лаврами діл, а не слова
Вінчає велика пора”, – Олег Ольжич.
Божена Бортновська
