Агенція інформації та аналітики "Гал-інфо"
Агенція інформації та аналітики "Гал-інфо"
Слухай онлайн
Cуспільство  |  Культура

Білий камінь і світлі люди з Демні

У Демню я потрапила випадково: три місцеві майстри-каменярі Микола і Богдан Скварки та Ігор Верещинський виконували замовлення для моїх знайомих - надмогильні хрести. Так я і дізналася про це невелике село Миколаївського району Львівської області. Здавна відоме на весь край своїм кар’єром та майстрами-каменярами, які з того каменю і живуть.

На рубежі XIX–XX століть більшість мешканців цього села тільки й те робила, що витесували та вирізьблювали різні речі з місцевого вапняку. Відтоді на подвір’ях селян - старі кам’яні хрести, а деякі звичайні сільські, білені вапном хати підпирають на вході круглі кам’яні колони.

Найвідомішими майстрами з Демні, каже Вікіпедія, були Михайло Верещинський, Андрій Лавренців, його син Лавр, Максим Петриця, Григорій Янів та Захар Дзиндра. Звідси ж родом троє братів-митців Дзиндрів. Посередині села уже давно пусткою стоїть костел 1913 року, збудований з- того ж каменею.  А цвинтарні скульптури і пам’ятники місцевих майстрів досі стоять по навколишніх селах і містечках.

Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
1/5

Та поки замовники з братами-каменярами обговорюють всі деталі й останні штрихи, я спостерігаю за роботою третього майстра - Ігоря Верещинського. 

- Ми розрізаємо брили каменю на пилорамі в Миколаєві. Там є пила, яка ріже брили, якого потрібно розміру.

І потім ви вже сюди привозите такі заготовки?

- Так. А деякі ми просто тягнемо з кар’єру. Ось та, наприклад, зроблена вручну. (Показує на велику прямокутну брилу вапняку неподалік на подвір’ї.) Її, безформну, привезли на ковші, скинули тут. І тоді береться товщина, яка потрібна, а решта обрізається, болгаркою. По трошки, по трошки…

Але якщо робити вручну, тоді замовлення, певно, дорожче?

- Вручну виходить дешевше. Пила в Миколаєві коштує дуже великі гроші. Але вона ріже сантиметр, двійку, трійку, четвірку… Як треба якесь обрамлення, знаєте, наприклад, фундаменти накрити.

Здебільшого, ви робите надгробки?

- Обмежень камінь не має. Хоч скульптуру у повний людський ріст, хоч ангела, хоч Матір Божу… Оцей ангел - теж така стояла брила, і ми просто так вручну вирубували, болгарками підрізали, решта сколювали, збивали.

Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
1/6

Ангел також стоїть неподалік під навісом. Обличчя в нього ще нема. Як пальців на ногах та руках.

Скільки часу потрібно, щоб зробити ангела?

- Отакого? День.

Але лице скульптурам робить, певно, інший майстер?

- Так, хтось робить заготовки, а хтось - лиця. Той, хто робить обличчя, він вже не хоче займатися всім. Він каже: «Ви мені згрубша зніміть». Приходить і шукає ті точки…

Але кожен майстер-каменяр має свій стиль?

- Ні, хто як замовляє. Привозять готовий макет. Наприклад, на 1 чи 1,5 м. Ставиться штангенциркуль, переносяться всі розміри на брилу каменю, зайве відрізають. Штангенциркуль все до точки вимірює… Глибину вимірює, всі-всі точки. Бо є величезна кількість точок у скульптурі.

І так можна повністю відтворити чиєсь лице?

- Вийде один до одного. Очі, ніс, пальці, жилки, кісточки - все переноситься. Є такі інструменти для дрібної обробки: очі, личко, носик. Є такі дуже дрібні різці, ледь не дротики. А згрубшого - то болгарка все зрізає.

І такий кам’яний виріб за чіткістю нічим не буде поступатися гіпсовому?

- Абсолютно. Один до одного.

Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
1/7

І маєте такі круглі молотки?

- Так, дерев’яні такі. Круглі, бо ними я не промахнуся по долоті. Я собі кручу його в руці, але точно попадаю в долото. Він вибивається з часом, бо деревом об метал… Зараз є такі ще круглі, з дюралюмінію. Вони трошки важчі, для грубшої роботи.

Звідки ваші замовники?

- З цілої України. З Києва. Ми там монтували багато речей. У Києві робили цілу балюстраду на 23 поверсі. Колони, все під Старий Рим. Ще й їх спеціально робили старими. Якимось порохом їх вимазували, надщерблювали. 

То все з цього каменю? А буває, що людина привозить свій камінь і просить щось із нього зробити?

- Та кому вигідно везти?! Ти тут на камені сидиш, а тобі будуть везти? Везли і везуть звідси. От хоча б до Львова. На площі Привокзальній є костел Ельжбети (св. Ольги і Єлизавети). Бачили? Такі величезні розетки на вікнах, обрамлення вікон, дверей… То все звідси фірами возили до Львова! І монтували весь той костел. Подивіться, яка там висота, які шпилі. Там багато різного з цього каменю. Тут, в кар’єрі, робили, соломою перекладали і фірами возили.

А старий костел у вашому селі - теж з цього каменю?

- Аякже.

Тут, у селі, було багато каменярів?

- Так, було багато. Всі робили. Тепер так ніхто дуже руками не робить, як ми. Хіба болгарками, електрикою. І ще є тепер такі дрібненькі інструменти, які стоматологи мають, Dremel. Ними такі найдрібніші деталі підпилюють, ніхто не хоче зараз стукати так, як ми. Тут є зараз мало майстрів. Крім нас, є такий, що закінчив училище ім. Івана Труша у Львові. Ще там, на кінці села, є один. Є мало нас, бо то дуже кропітка робота. Треба сидіти цілий день. Як в тій пісні: “Із музики і маляра нема вдома господАра”. Бо жінка і не бачить вдома. Я ніколи не маю часу. То треба дуже любити камінь. Але він затягує. Так, як наркотик. Вліз у нього і так сидиш, сидиш: ще трошки! Ще трошки! Ще щось там доробити.

Але у Вас тут все біле від того каменю - дерева, всі речі. Як борошном покрите. О, і стіл з каменю. То теж комусь?

- Так комусь була заготовка. Лишилася. А є й такі столи з каменю, що крутяться. Ставляться підшипники - і стіл крутиться.

А наскільки міцний той камінь?

- А скільки костел Ельжбети стоїть? Сходи є, по 100 років мають. Пам’ятники на цвинтарі, буває, мають більше ніж 100 років. І стоять. Тепер є всяка хімія, їх покривають. Але ті, на цвинтарі, від часу посіріли. Атмосфера, погода робить їх такими сірими, вони цементуються, робляться міцнішими. Якщо сходи стоять більше ніж 100 років, а по них тисячі людей, може, ходять. З часом сходинки відполіровані, витерті, як колиска, але…

Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
1/3

А ще багато каменю у вашому кар’єрі?

- Каменю? (Піднімає очі до неба) Багато. Але зараз пили ріжуть. Возять, возять. Поставлять пилу - і раз: блоки, блоки, плитки… Табачникові, який грає на баяні, цілий замок під Києвом поставили з того каменю. Все плиточкою: обрамлення вікон, карнизи, підвіконники.

А цей камінь весь такий білий?

- Так. І надовго, якщо його ще покрити хімією. Каміни з нього дуже гарні. Тому що він колір не втрачає. Просто білий такий. Якщо покрити такою спеціальною прозорою рідиною, законсервувати.

А ще є подібні кар’єри в Україні?

- Житомир має такі червоні камені. Такого білого, як наш, нема, це точно. Є ще гіпсові кар’єри. Але то гіпс. То не камінь.

І ви так цілими днями коло каменю…

- І ночами! Як термінове замовлення, то сидимо...

Це вас тато навчив?

- Дідо. Брат мого діда виконав одну зі скульптур на Карловому мості у Празі. Ну, з їхнього, чеського, а не з цього каменю. І він викладав каменярство в академії мистецтв у Празі. Прізвище Петриця. Моєї мами теж - Петриця.

Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
Фото - Анна Герич.
1/3

А тут у вас в селі є якийсь музей, щоб писало, хто, що, де зробив, які видатні майстри були?

- Ні. Але я хотів би. Моя мрія: у тому старому костелі створити музей каменярства в Демні. Костел і так стоїть занедбаний. А б скульптури туди позвозив, ескізи виставив, фотографії старих майстрів-каменярів, їхні роботи можна сфотографувати… То такі примітивні перші роботи. Але так собі бачили, так уявляли, і так робили ту Матір Божу. Може там пропорції не такі… Але ж не мав той майстер тоді освіти ніякої! То що там дивуватися? Правда? Нині люди навіть в Академії мистецтв вчаться, а часом щось таке начудять. А вони собі брали брилу каменю і робили. Один в одного вчився. Хто був кращим, той іншим передавав. А взагалі тут школа пішла від Польщі і Австро-Угорщини. Поляки нас вчили. Навіть інструмент весь ми називаємо польськими і німецькими словами: «шулєрайзе», «шлякайзе», «крендля»... Наші майстри їздили на заробітки на Личаківський цвинтар, бо там працювали різні каменярі з Польщі. І там стояли розцінки: скільки яка робота варта. І наші каменярі їздили заробляти гроші. Працювали їхніми інструментами. Потім приїздили звідти і вчили вже тут людей. І так та школа у нас в селі і постала.

А вам не шкодить той кам’яний пил на здоров’я? Бо ж дихаєте ним.

- Ні, той пил не шкідливий...

Ще вам розкажу про наш сільський пам’ятник Шевченкові, який ми колись зробили просто в нашому кар’єрі. У повний ріст. Такий є тільки в Києві, Демні і в Канаді. Таких розмірів і з суцільного каменю.

То була така двометрова брила з урочища Поляна. Там камінь росте такими пластами великими. Його трейлерами завезли сюди. Краном підіймали ту брилу, поставили вертикально. Потім зі Львова приїхали форматурщики і зліпили макет. Далі все з тієї брили обрізали, відбили.

Тоді прийшов майстер Дзиндра, який дуже хотів зробити той пам’ятник для Демні, і він вже робив очі, ніс… А всю грубшу роботу ми робили. Всі ті точки міряли.

Є такі долота, які називаються «гразіни». Вони спеціально на лезі прорізані в кількох місцях. Коли працюєш, б’єш по них, вони глибоко в камінь не лізуть, бо є ті прорізи. А так плавно знімають зайве. І ми там ноги, штани Шевченкові били-били по трошки, щоб то все зняти.

Приїхали до нас якраз тоді якісь жінки замовляти пам’ятник і кажуть: «Ой, у вас тут Шевченка роблять. А відкрийте нам ту буду, ми хочемо подивитися». Я відкрив, а вони обидві вклякнули і моляться. Я кажу: «Чого ви молитеся? То не Ісус, то Шевченко». Але коли тією «гразінкою» працюєш, то лишаються такі сліди на камені. І на штанях Шевченкових теж були такі смужки. То потім почистилося. Але тоді одна із тих жінок каже іншій: «Ганю! Ганю, подивисі, які майстри: навіть нитки на споднях видно!».

Розмову вела Анна Герич.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ