Українська продюсерка і сценаристка Ірина Вратарьова в проєкті #ВідвертаРозмова_з про російську пропаганду та майбутнє українського кіно.
Ірино, вітаю, давайте трішки познайомимо наших читачів з вами та вашою творчою діяльністю.
Я пишу та продюсую, складаю вірші. Сьогодні у нас прем'єра пісні "Колискова-Берегиня", присвяченої дітям війни. Важко і боляче було писати. Її пронизливо та абсолютно незвично виконує Оля Полякова - це пісня матері - України.
А взагалі у мене дві компанії: одна займається кіносеріальним виробництвом, а інша буде зосереджена на створення вистав.
Наприкінці 2019 року ми запрем’єрили виставу “Толік-молочар” за п'єсою, яку написав геніальний Максим Курочкін та поставив Оуен Ліндсі. П'єса є ремінісценцією видатного “Тев'є-молочара” Шолом Алейхема. Олексій Суханов зіграв головну роль у ній потужно і відверто, “без шкіри”. Він - дуже чесна і тонка людина, а театр добре проявляє сутність, там не збрешеш. У нас відбувся аншлаг у багатотисячному залі, та наші плани зупинив ковід.
Через ковід вистава стала на паузу. Ми мріяли поновити її весною, але… поновимо, дасть Бог, після перемоги. І нарешті запросимо усіх, хто дуже давно чекає на зустріч з улюбленими акторами.
Чому я так багато розповідаю про театр? Бо я пережила кризу самоідентифікації, а наша вистава була саме про неї - відродження, вишукування, воскресіння себе після коліщат системи. Я робила її, відкинувши бізнесові проєкти, бо шукала правди і змістів. Приблизно двадцять років роботи на телебаченні - це не той шлях, на якому я могла висловити все, що маю сказати творчістю. Я не витримую кастрованої правди, рамок і обмежень. Зараз попри війну можу сказати, що Україна - це та країна, що здолала постправду. І це вже перемога, у нас немає симулякрів. Ми вийдемо з цієї битви переможцями та багато-багато чого трансформуємо навіть у контенті.
А кіношна діяльність в мене має дуже давню історію. Десь із 2007 року я почала багато писати для кіно, була сценаристкою та редакторкою. Іноді я шаленіла, коли задля оптимізації процесу мої історії переписували і знімали вже не цікавий та зовсім інший продукт. Так я стала продюсером - щоб захищати художню і змістовну складову процесу.
Тобто фільм чи серіал може відрізнятись від того, що написав сценарист?
Так бувало. Особливо в ті роки сценаристи майже не мали права голосу. Зараз ситуація, на щастя, змінюється. Ми говоримо з тобою відразу після моєї зустрічі з прекрасним українським сценаристом, чиї повні метри бачили всі - Ярославом Войцешиком. Але війна зробила нашу співпрацю геть іншою! Ярік - з Маріуполя, його батьки дивом врятувалися. Дружина Ярослава - талановита фотохудожниця та режисерка Ірина Бекетова - ще чекає відомостей про своїх. Ми будемо продовжувати допомагати евакуйовуватися з гарячих точок. Отакі у нас тепер завдання. В моєму колі не залишилося жодної людини, не залученої у роботі заради перемоги. Ой, слухай, крутецьке в мене коло - мільйонів з 40. Ми - українці - всі тепер близькі.
Але до сценаристів. Ще один мій колега - Сергій Касторний - теж захищає країну! Колись тато сказав мені, що хороший автор може бути лише з біографією. Тепер я бачу, що його правда.
Розкажи про "Безодню"? Про цей сценарій багато говорять.
Наступного дня після прем'єри “Толіка” ми говорили з моїм другом, а тепер вже і співавтором, Ілларіоном Павлюком, про те, що час щось створити разом. Ви, звісно, його знаєте - це письменник, який написав за декілька років вже три потужні романи: “Білий попіл”, “Танець недоумка” та “Я бачу, вас цікавить пітьма”. Колись він показав мені свій рукопис і я прочитала майбутню першу книгу за ніч і здивувалась наскільки захопливо і сильно. Він пише книги, які спроможні змінити життя. Ларік - якась неосяжна висота таланту та визначна особистість, мені є чому у нього повчитися.
Згодом ми почали працювати і понад рік писали історію про війну. “Безодня” - це восьмисерійний серіал про події на сході України в 2015 - 2016 роках. Наша диверсійна група діє на захоплених територіях.
Ілларіон знає війну з власного досвіду, він - доброволець, і мені з ним було дуже цікаво знаходити змісти та відповіді. Головне питання нашої історії - як залишитися людиною в нелюдських умовах і чим ми відрізняємося від ворогів. А відмінності ці вражають! А ось зараз Ларік сказав мені: “Тепер кожен у світі знає цю різницю”.
Ми дуже обережно і роздумливо не показували зло карикатурним, ми показували його таким, як воно є насправді. Ми говорили, що лише справжні цінності залишають нас людьми. Окрім того ми створили гостросюжетний трилер, ні чим не гірший за сеттингом від культової ізраїльської “Фауди”. Дай Боже, знімемо. Адже потужний контент - це зброя.
Речі, про які ти говориш, насамперед спрямовані на людей, які хочуть аналізувати та будуть робити свої висновки. Водночас, до прикладу, на росії знімають масовий пропагандистський продукт. Чому Україна не вдається до такого виду пропаганди?
Бо українці розумні і їм притаманне критичне мислення. Зомбування нам не потрібне, та й не спрацює. Ми вільні і я впевнена, що ми маємо щеплення проти брехні.
Я веду до того, що ми виховані в європейській культурі, наші батьки нас люблять, ми обожнюємо дітей, в наших домах є книги. А що у них? Ненависть, бруд, дірка замість унітаза, нескінченні скабєєва та симонян. "Ті, хто читає, завжди переможе тих, хто дивиться телевізор". Ми пишаємося родиною, прекрасною країною, а вони? Чим пишаються руські? Тиранами, злочинами проти людства та Гагаріним?
Я не буду повторюватися про російську культуру, все вже сказано про неї. Але попри це у них є супер'якісні серіали на ТВ платформах. З хорошими сценаріями, крутою зйомкою, грою акторів і… тими ж довбанутими наративами, якими просякнуті усі їхні продукти. Імперськість схожа на онкологію. Але гірша, бо завжди дає метастази у мозок і вбиває.
На жаль, наш ринок навіть після початку війни вісім років тому не припинив співпраці з РФ. У нас часто-густо знімались російські актори, наш контент виробляли для двох країн, бо там гроші. Це була фатальна помилка. Могли легко заявити, що у нас однакові глядачі і запропонувати попрацювати над адаптацією російського серіалу. Маю надію, що після перемоги жоден подібний колаборант, зрадник, не працюватиме і близько на телебаченні та й взагалі - не житиме поряд з нами. Надто висока ціна.
А наше кіно в останні роки міцнішало і почало заявляти про себе на світовій арені. Так буде і далі.
Що нам потрібно робити, щоб більше дистанціюватись від їх культури?
Розірвати будь-які зв'язки з країною-терористом, орієнтуватися на власний смак і досвід, робити копродукції з Європою та Америкою, екранізувати українських авторів. У нас потужна культура, театр, мистецтво, яке привертає зараз увагу всього світу. Ми здолаємо нечисть і остаточно повернемось до європейської культури, бо ми з ними рідні і рівноправні. Це наша культурна площина.
І знаєш, контент для дітей та молоді насправді дуже важливий. Нам треба продовжувати розробляти свої проєкти навіть зараз, коли точиться боротьба. Ми робимо багато корисних справ зараз із колегами та, наприклад, зі ще одним класним автором - Ромою Розенгуртом. Він народився в Луганську, років тридцять жив в Ізраїлі і нещодавно з родиною переїхав до України. Рома - чудовий автор, зокрема, мультиків. Він обрав бути в Україні зараз, домовляється про гуманітарні вантажі з Ізраїлю та усього світу і продовжує створювати мультики, які зараз так потрібні дітям.
Моєму татові 85, він теж усе життя, окрім дорослих речей, створює мультики, вистави і фільми для дітей. Як же соромно мені перед моїм видатним батьком, що він знову бачить війну! Перша його евакуація відбулась в п'ять років - тоді він врятувався від Гітлера, а через вісімдесят років їхав із моєю мамою в евакуаційному потязі від Путлера. Я думала про те, як хоч трохи йому підняти настрій, але він знайшов це сам в інтернеті. Його ж віршики співають герої чи не усіх мультиків, зокрема й руденький П'яточкін. Тож тато знайшов тест на диверсанта: треба спитати, як звуть П'яточкіна. Якщо скаже "Петя", тоді це - чужак.
Яким ти бачиш наше найближче майбутнє, зокрема, в галузі кіно?
Я впевнена, що будуть інвестиції та зацікавленість. Буде запит на наші історії у світі, бо ми даємо приклад унікальної сили, єдності, краси і любові до України. Наші локальні історії мають світове звучання і значення! Я не люблю слова "тренд". Я люблю слово "сенс". Україна зараз дарує сенси. Це буде потужний сплеск культури.
Хоча для себе я ще не відповіла на питання, чи зможу я відразу писати. Зараз драматургія життя набагато потужніша за драматургію, яку може вигадати автор. Я нині не знаю, як писати історії і дивитися кіно через те, що насиченість щоденними подіями набагато вища, ніж будь-який трилер. Я не розумію, що мені може дати адреналін, більші сльози і більше бажання діяти, ніж реальність. Життя зараз вимагає дуже складних дій та рішень, щоб вижити і допомогти вижити іншим. А ось вірші і пісні я зараз пишу постійно. І в них - вся магія, яка живе у мені і йде крізь мене. Мабуть, цим я захищаю тих, кого так сильно люблю.
Розмовляв Андрій Маринюк
