“Арт-майстерня” внутрішньо переміщених осіб об’єднала сум, зневіру та втрату, проте водночас поклала початок новому життю.
У березні 2022 року Світлана Ткачова через війну вимушено покинула свій дім у місті Сватове Луганської області. Влітку 2023 року жінка вперше організувала творчу групу для внутрішньо переміщених осіб, які на той час проживали у гуртожитку Стрілківського ліцею с. Стрілки Самбірського району Львівської області. Місце, де зустрілись жінки, в яких мирне життя забрала росія. У когось забрала будинок, у когось – близьких. Але кожна з них втратила найбільш цінне – душевний спокій, надію та віру у завтрашній день. З того часу зародилась ідея творчої групи ВПО «Арт-майстерня», якою Світлана керує досі.
Щоб змусити серце битись знову, керівниця арт-майстерні пропонує жінкам взяти до рук пензля та відкрити в собі новий талант. Світлана Ткачова ознайомлює їх з різними техніками малювання, створенням декорацій та іншими мистецькими пробами. Жінка переконана, що в кожного свій погляд на цей світ і ніколи не пізно розкрити його в собі. Крім цього, Світлана працює керівником гуртка «Образотворче мистецтво» КЗ «Центр культурних послуг» Стрілківської сільської ради Самбірського району.
Мистецтво, яке зцілює
Переступивши поріг майстерні, яка знаходиться в гуртожитку Стрілківського ліцею, відчувається запах фарб, видніються обрізки картону. А ще можна вловити аромат бананового торта, який принесла Антоніна Ларіна з нагоди дня народження онука. Вчора йому виповнилось 7 років. У кожному кутку кімнати - декорації, на стіні - паперові квіти, а також картини, намальовані кавою. З іншого боку кімнати споглядає рудий кіт. Будь-хто міг побачити його зацікавлений погляд: зелені очі уважно слідкували за кожним, хто заходить у майстерню.
«Цю картину намалювала Тетяна Ротар. У свої 68 років вона вперше спробувала малювати в нашій арт-майстерні. Зараз в неї понад 50 картин, які ми активно беремо на виставки. А за це нам вдалось зібрати гроші на тепловізор для наших захисників», – розповідає керівниця арт-простору Світлана Ткачова.
Ось у кімнату заходить привітна жінка, одразу сідає на своє улюблене місце, щоб бачити всіх довкола. Уважно роздивляється. Світлана Рудас працювала у Харкові вчителькою початкових класів. Її любов до дітей проявлялася у спільних подорожах, походах до театру, цирку. На початку повномасштабного вторгнення Світлана переїхала в гуртожиток Стрілківського ліцею, адже перебувати в Харкові було небезпечно. Від того часу вона мешкає в Стрілках. Останні три роки особливо важкі, вона має інвалідність ІІ групи. Іноді важко дається ходити, буває тяжко на серці. Але жінка знаходить сили для відновлення: від суму її рятують творчі заняття, адже є можливість пізнати щось нове та ознайомитись з різними техніками малювання.
«Моє натхнення – це мої близькі. Мені хочеться їх порадувати, щоб вони не думали, що я опустила крила. Хоча насправді важко, коли немає можливості бути вдома поряд із рідними», – промовляє майстриня.
Вчителька охоче показує свої картонні аплікації. Одні з них мають назву «Літо» та «Сніжинки». Вони зроблені з туалетних тубів, які розмальовані фарбою. Квіти, що на аплікації, нагадують літо у Харкові, коли воно було безтурботне, тепле; коли дихати було легко, а запах скошеної трави зависав у повітрі.
У той час керівниця арт-майстерні дала завдання: розмалювати фарбою дерев’яних метеликів або ж дерев’яну троянду. Під час малювання декорацій Світлана Рудас обрала метелика, який нагадав їй корабель, що розташовувався у Центральному парку Харкова. Він теж був прикрашений різнокольоровими лускокрилами. Пізніше корабель демонтували, та чоловік Світлани зберіг одного метелика, щоб внуки розмалювали і щоб було на згадку.
Метелик, який тримає сьогодні в руках Світлана, є символом рідного дому, щасливого дитинства і душевного спокою. Вона згадує дітей, озеро, тварин, кінотеатри, атракціони в парку – те життя, яке в неї забрала війна. Світлана пробувала повернутись до Харкова, але дим та вогонь часто заповнювали весь вигляд з балкона. А звук сирени не давав спокою і навіть можливості займатись хатніми справами.
Святкова програма
«Сьогодні буде концерт», – заклопотано проголошує Антоніна Ларіна. Вона переїхала з Покровська Донецької області до Львова у перші дні повномасштабного вторгнення. Дорога у потязі була складною й довгою, адже багато людей тікали від війни. Антоніна працювала черговою по станції 42 роки, називала роботу святом, а колег — сім’єю. Та, на жаль, була змушена переїхати та почати нове життя у новому місті, щоб піклуватись про онуків, які так само вимушено переїхали із Костянтинівки. Життя Максима та Іллі змінилось в один день, але завдяки креативності бабусі вони теж поринули у світ творчості.
Щоб заробити на життя, Тетяна почала займатись аплікаціями: виготовляє м’які іграшки, ляльки. Так талант допомагає вижити, не впасти у відчай.
У кімнату зайшов чоловік, який приніс синтезатор. А за ним онуки Антоніни – Ілля та Максим. Після гуртка святкуватимуть день народження Іллі, точніше іменинник робитиме свято для гостей.
Бешкетний хлопчик у кольоровій футболці, долоні якого були розмальовані акрилом, Ілля каже, що мріє стати військовим і захищати нас так, як це робить щодня його тато. Щоб не байдикувати після школи, хлопчина з бабусею вчить вірші, ілюструє їх та все це знімає на відео, щоб поділитися з мамою, яка працює за кордоном. Його старший брат Максим обожнює математику та українську мову. Завдяки його любові до мови та неабияким здібностям неодноразово займав призові місця на предметних олімпіадах.
Намалювавши роботу акварельними фарбами, Ілля побіг у кімнату, щоб переодягнутися у білу сорочку із сріблястою краваткою. У руках він тримає різнокольорові кульки, вимахує ними, нагадуючи цим, що в нього сьогодні свято. А відповідно і всіх у гуртожитку, адже розважальну програму організували самостійно, хоч і не без допомоги бабусі.
Першим подарунком для Іллі звучить пісня-привітання у виконанні старшого брата, який міцно тримає його за руку. Збоку від Максима на столі лежить текст пісні, щоб можна було трохи підглянути. А вже після пісні у кімнаті Максим озвучує вірш: його голос ледь тремтить, а майстрині витирають мокрі очі.
“Наснився сон мені раптово,
Іду по вулиці в селі.
Дивлюсь, назустріч ідуть танки,
Машини різні бойові.
Спочатку трішки я злякався,
А потім глянув: «Це ж свої!»
Щасливі, втомлені сиділи,
А головне, усі живі.
Вони кричали: «Перемога!
Війна закінчилась, малий!»
І раптом звідкись в небі чистім,
Зʼявилось безліч журавлів.
Я зрозумів, це ті солдати,
Які загинули в бою,
Вони летіли привітати,
Всіх тих, хто з ними був в строю...».
Кіт з картини
Кімнати в гуртожитку, так само як майстерня, оформлені креативно. В одній з них, на ліжку розкинувся рудий кіт. Його шерсть сяє, а смужки на спині створюють химерний візерунок.
«Це Мілана, і саме вона надихнула одну з наших майстринь намалювати її та повісити у нашій майстерні, адже коти люблять тепло і затишок», – промовляє майстриня.
У кожній кімнаті на стінах прикріплені фото близьких людей та рідного міста. Спочатку здається, що в кімнаті безлад, бо всюди розставлені декорації. Але коли придивитися, то стає зрозуміло, що кожна майстриня пише власну історію, надаючи банальному сенсу.
І якою б болісною не була реальність, вони роблять все для того, щоб біль та безнадійність не затьмарили яскраве світло у душі.
Завдяки благодійним фондам, які допомагають з необхідними матеріалами, арт-майстерня надалі розвивається. І завдяки волонтерам є можливість створювати нове, щоб творчість могла допомагати іншим людям, у тому числі нашим Захисникам.
Еліна Гоян
