Як живе Личаківський район Львова у часі війни, з якими викликами стикається та чому у пріоритеті має бути інклюзивність розповів Юрій Лукашевський, голова районної адміністрації.
У Львові є шість адміністративних районів. Кожен із них має свою специфіку, проблеми та потенціал. Гал-інфо розпочало знайомство з Личаківським районом, поспілкувавшись з головою Личаківської районної адміністрації Юрієм Лукашевським. На його думку, пріоритетом зараз має бути доступність інфраструктури, зважаючи на особливості району, адже це повага до його мешканців та ветеранів.
Пане Юрію, для початку скажіть, як би Ви охарактеризували Личаківський район, які його особливості?
Найкращий район міста. Для мене точно, бо це мій рідний район. У часі війни він особливий, бо тут розташовані багато критично важливих об’єктів, а також знакова з погляду пошанування локація – меморіал Героїв України. У районі є так званий медично-освітній квартал, до якого належать вулиці Личаківська, Зелена, Мечникова і Тершаківців. На цій території зосереджені два військові госпіталі, два університети, реабілітаційний центр, обласна лікарня, діагностичний центр, центр переливання крові тощо. Загалом близько 160 закладів освіти та охорони здоров'я на трохи більше ніж один квадратний кілометр. Тобто за концентрацією таких закладів – це найбільш компактний квартал в Україні, щось схоже є хіба в Одесі.
Які основні проблеми району на сьогодні Ви могли б назвати?
Це швидше виклики. Насамперед нам важливо, щоб дороги були проїзними, громадські простори не були в занедбаному стані, бо районна адміністрація – це два блоки: житловий, житлова політика і комунальний, тобто стан інфраструктури в районі.
Зараз у нашому суспільстві багато ветеранів, цивільних людей з інвалідністю, які користуються кріслами колісними. Тому в пріоритеті зараз доступність, а все решту просто намагаємось зберегти в належному вигляді за якомога менші кошти. Наприклад, на утримання доріг зараз йде одна п’ята тих коштів, які виділялись до 2022 року. Ми не можемо собі дозволити оновлювати дороги методом поверхневої обробки, який є ефективний, але об’ємний в грошах. Натомість доводиться застосовувати ямковий ремонт, що є поганим варіантом і створює незручності для пішоходів та автомобілів, але іншого виходу зараз немає, тому така альтернатива.
За минулий рік нам вдалося дуже суттєво переглянути політику щодо покосів, утримання квітників. Від деяких речей довелось відмовитись, але таким чином ми заощадили до 40% коштів, і кілька мільйонів гривень скерували на облаштування доступності, наприклад, на ремонт вулиць Чернігівської та Севастопольської біля Військового госпіталю. Там, до речі, вдалось також зробити інклюзивний сквер за грантові кошти німецького фонду GIZ, де тепер приємно провести час. Хоча це був тривалий момент переговорів, бо фонди зараз насправді не надто інвестують в громадський простір, ми цілком розуміємо чому, є важливіші речі. Але тут нам не просто сподобалась локація, ми перед подачею грантової заявки поспілкувались з мешканцями, і виявилось, що з трьох сторін в будинках живуть родини загиблих захисників. Тобто йшлося також про меморіалізацію простору, і це рішення об’єднало громаду. Це дуже важлива, як на мене, функція міста – створювати такі простори, які зберігають пам’ять, надихають, де можна відпочити.
Якщо говорити про фінансування, як розподіляєте кошти на різні напрямки?
Зараз значна частина фінансових ресурсів міста йде на допомогу Збройним силам. Наприклад, минулого року це був 1 млрд 100 млн гривень бюджетних коштів. Ми розуміємо, від чого вони йдуть, від того ж капітального ремонту доріг і тих речей, які місто зараз не має можливості робити. Точніше є можливість, але все ж вважаємо за потрібне скеровувати ті кошти на допомогу військовим. Я вважаю, що це правильно, адже понад 50 тисяч львів'ян захищають нашу державу, і, звісно, що обов'язок нашої громади насамперед бути корисними для них.
60-70% бюджету, який має районна адміністрація – це просто утримання цієї інфраструктури, яка є, і прибирання району. У зимовий період достатньо велика стаття видатків – це посипання і забирання снігу.
До 10% ми можемо запланувати витратити на розвиткові речі: більш суцільний поточний ремонт тротуару, дороги чи скверу, щоб був помітний ефект.
Що стосується вирішення житлових питань, то у 2019 році відбулась реформа, коли переміг здоровий глузд у державі, і власники квартир стали ще й власниками будівлі, у якій знаходяться квартири. Мушу зізнатись, був трохи здивований, що навіть зараз у людей не завжди є розуміння, що окрім квартири, їхня власність – це ще й коридор або покрівля будинку. Мабуть, має минути певний час, поки люди відійдуть від радянського принципу, коли це було у власності ЖЕКу. Інколи доводиться навіть переконувати мешканців у тому, що балкон – це їхня власність, хоча він вже навіть вписаний в технічний паспорт і є невід'ємним елементом самої квартири, але не всі розуміють, не одразу. Був випадок, коли балкон на Личаківській обвалювався на сусідів, а це ще й пам'ятка архітектури, і власник переконував, що це місто має йому відремонтувати. Це абсурдна ситуація і з того погляду, що у нас є програма співфінансування, яка передбачає, що місто готове покрити 80% витрат, якщо балкон у аварійному стані, а власник – 20%.
Чи є якісь проєкти, які Ви б хотіли реалізувати, але через війну їх довелось відкласти, а що навпаки вдалось зробити? Як враховуєте при цьому інтереси різних груп – ветеранів, дітей, людей старшого віку?
Засадничо, що потрібно мешканцям від міста або від району – це, звісно, щоб було комфортно на вулиці: вийти в магазин, школу, садочок, зручно проїхатись у громадському транспорті чи власним автомобілем, мати де провести час з рідними або друзями. У нас зараз доволі обмежені можливості, тому ми достатньо виважено підходимо до таких речей, проте намагаємося приділяти увагу розвитку міста, бо якщо воно стоїть на місці, – це заганяє в депресію самих мешканців.
Для нашого району пріоритетом визначено доступність, зокрема, насамперед біля освітніх закладів та охорони здоров’я, де щодня проходить велика кількість людей, і відповідно інвестиція в інклюзивність тут особливо актуальна, оскільки суспільний запит в рази більший. Тому для нас дуже важливо, щоб зокрема територія кварталу, про який я згадував, була максимально зручною. Ми розуміємо, що дуже часто тут проходять лікування чи реабілітацію наші захисники, відповідно – це повага до них не тільки на словах, а й на ділі. Можна порівняти, що ще рік тому при вході до госпіталю була сходинка. Вибачте, але це не про повагу. Зараз ми це змінили, там з’явився навіть мінігромадський простір, куди військові можуть вийти з родичами чи друзями, щоб відчути цей подих більш цивільного життя за межами лікарні. Тому це дійсно компетенція районної адміністрації, пріоритет номер один, щоб біля трьох госпіталів, у нас ще є госпіталь у Винниках, було все перфектно, бо це повага до громади, до захисників. Минулого року спільно з нашими архітекторами і проєктантами ми підготували документацію, а станом на цей рік місто передбачило відповідні кошти, і, сподіваюсь, нам вдасться досягти майже 100% доступність навколо госпіталів.
Як я сказав раніше, дуже мала частка бюджету залишається на інфраструктуру, тому доводиться обирати, де можна щось покращити, щоб це дійсно було результативно. Наприклад, у нас є випадок з вулицею Ялівець, де планувалось на 2022 рік закласти кошти і зробити ремонт, але війна це зупинила. Вона досить широка, протяжність до кілометра, там зараз страшні ями, і хоч ми їх підсипаємо, цього вистачає на кілька тижнів. І звісно, хотілося б це реалізувати, є вже зроблена проєктно-кошторисна документація, але зараз витратити 20-30 мільйонів, фактично ввесь бюджет на район, ми не можемо. Тому я чесно говорю людям, що ми не можемо відремонтувати цю вулицю, зазвичай вони розуміють. Звісно, є випадки, коли якийсь мешканець з одного боку каже, що це дуже добре, що ви спрямовуєте кошти на потреби військових, але от біля мене все ж таки зробіть оце і оце, проте все вирішуємо комунікацією.
Ще з важливих речей, які вдалось реалізувати, можна згадати два підйомники для людей на кріслах колісних, які ми встановили на площі Митній. Це перші в місті підйомники, які працюють безпосередньо у громадському просторі, і тепер є можливість з площі Митної перейти без перешкод в Галицький район. І нещодавно до нас на гарячу лінію звернулась жінка, яка на кріслі колісному не змогла ним скористатись.
Підрядник запевнив, що обладнання справне. Просто діти могли гратись, натиснули кнопку, підйомник зупинився посередині і не мав доступу до зарядної станції. Я вдячний цій жінці, яка звернулась до нас, бо це дало можливість зрозуміти, де є слабкі місця, бо якщо місто щось зробило, треба впевнитись, щоб люди могли цим скористатись. Окрім того, що ми звернемось в поліцію, щоб з’ясувати, чи це були умисні дії, чи забавки, я вже дав розпорядження, щоб працівники ШРП Личаківського району щоранку перевіряли, чи підйомник працює. І це все ж таки культура. Люди мають звикати, що це не просто розвага, а дійсно річ, яка є життєво необхідною для людини на кріслі колісному або з інвалідністю. Це щось аналогічне з тим, коли ми бачимо на паркувальних місцях для людей з інвалідністю автомобілі без жодних значків. Тобто ми розуміємо, що хтось собі вирішив, що воно для них важливіше, ніж для тих, для кого воно дійсно призначене. І це питання спільної відповідальності нашої громади, вияв нашої людяності і поваги.
А як Ви підтримуєте контакт з мешканцями району? Чи є якась постійна практика комунікації адміністрації з громадою?
Насамперед кожні два тижні у мене є прийом Голови районної адміністрації, на який зазвичай приходять 5 і більше людей. Це можливість прямого контакту для тих, у кого виникли якісь складні питання.
Також значну частину робочого дня я проводжу не в адміністрації, а на території району. Виїжджаю на різні локації, проблемні місця, де щось вийшло з ладу, наприклад, і треба вирішити, чи воно аварійне, чи ще може зачекати тощо. Бо яким би ти крутим фахівцем не був, поки на власні очі не побачиш, складно прийняти правильне рішення.
Коли є звернення у адміністрацію або на гарячу лінію, ми запрошуємо людей, щоб можна безпосередньо прокомунікувати, владнати ті проблеми, які стосуються нашого району.
Насправді влада як така і адміністрація зокрема – це сервіс, щоб допомагати нашим людям. Я б хотів, щоб виходячи з цього, мої колеги, комунальні підприємства, які є в нашому підпорядкуванні, надавали свої послуги. Бо це не модель стосунків “батько – діти”, як у авторитарних країнах, коли відповідальність мешканців мінімальна, але залежність максимальна. А це більше партнерські відносини, коли у тебе є ініціатива, ти маєш утримувати свою власність, а від міста можеш отримати підтримку. Тобто якщо в тебе падає балкон, то частину ти мусиш все ж таки вкласти свою. Це про відповідальність і про зрілість. Тоді ми розуміємо, що наші мешканці не потребують, щоб їх за ручку водили, але вони потребують поваги, і щоб місто створювало для них ці можливості, де вони можуть себе реалізувати і покращити інфраструктуру навколо себе. Ми відкриті до всіх форм співпраці, наприклад, співфінансування чи то ремонту тротуару, чи ділянки дороги, чи покращення громадського простору. Якщо є ініціатива від людей чи бізнесу, то ми завжди шукаємо можливості, щоб це підтримати. Навіть якщо ця локація не є супермагістральною, її не було в нас в планах на рік, але якусь частку коштів ми на такі випадки резервуємо. Бо якщо люди готові інвестувати в громадський простір, то це обов’язково треба підтримати, ми не можемо сказати, що от кошти розписані вже на рік і для вас їх немає. Це теж один з пріоритетів роботи адміністрації.
З якими питаннями мешканці найчастіше звертаються до районної адміністрації? Якщо це не у Вашій компетенції, то як реагуєте?
Кожного разу мільйон різних проблем. Зазвичай, коли приходять до мене на прийом раз у два тижні, лише 30-40% дійсно звернулись за адресою. Решта – це соціальний захист або інші міські служби, але намагаємося пояснити і направити людину у відповідну структуру, а не просто кажемо: “Вибачте, це не наша компетенція, шукайте когось іншого”.
До роботи в районній адміністрації, я працював і в департаменті міської агломерації, і в секретаріаті міської ради, тому достатньо добре орієнтуюся в нашій структурі, знаю майже всіх керівників виконавчих органів. І якщо виникає якась проблема, що не зовсім у нашій компетенції, я можу порадитись з колегами, щоб її виправити. Я думаю, що в цьому і є сенс районної адміністрації, що ми маємо підказувати нашим колегам про ті чи інші потреби, на які звертають увагу мешканці району.
Як налагоджена комунікація з районними адміністраціями інших районів Львова?
Колег з інших районів я бачу щонайменше двічі на тиждень: у нас є апаратна нарада у середу і профільна нарада в п’ятницю в заступника міського голови. Але зазвичай ще частіше, тобто у нас досить добра здорова комунікація. Якщо виникають якісь питання, то жодних проблем немає набрати колегу і запитати, як ти собі раду даєш з таким, чи ти з таким стикався. Звісно, що в кожного з них є свої особливості, як і в кожного району є свої особливості, але це якраз взаємодоповнює.
Яка зараз ситуація з кадрами? Чи відчувається брак спеціалістів і в яких напрямках?
Людей бракує, особливо робітничих професій. Часто це навіть на рівні катастрофи, коли є кошти, щоб зробити той чи інший об'єкт, але фізично немає кому це зробити. Як я вже згадував, понад 50 тисяч людей зараз захищають Україну, частина людей є за межами Львова, можливо, навіть за межами України, а це все робочі місця. Тобто цей зсув суспільний справді дуже суттєвий, він є відчутним.
Що стосується кадрів в адміністрації, то люди у нас завжди в пріоритеті. Ми намагаємося інвестувати в наших працівників, дбати про їхній особистісний розвиток, і щоб навіть щоденні завдання були не просто рутинними, але й давали розвиток. Якщо є можливість для когось поїхати на семінар за кордон, то завжди підтримуємо. Бо це можливість вийти за межі своєї бульбашки, обмінятись досвідом, знайти нові знайомства і таким чином розширити свій світогляд. Окрім професійного спілкування, вони там мають можливість доносити правду про те, що відбувається в Україні, і вкотре нагадувати, що вкрай важливо допомагати Україні, яка тримає фронт для всього Європейського Союзу. Тобто крім того, що людина отримує зарплату, робота має її драйверити, бо якраз на роботі ми, по-суті, проводимо більшу частину свідомого життя. Якщо вона тобі не подобається, ти не розумієш користь своєї праці, то щось тут не ок. Ми хочемо, щоб люди відчували, що їхня робота є дуже важлива, намагаємось забезпечити особистісний розвиток, але натомість і вимагаємо. Комусь це підходить, комусь – ні. У нас за минулий рік частина людей змінила місце праці, це окей. Хтось не впорався з новими викликами. У нас були випадки, коли людина 15-20 років була на одній посаді, тобто їй вже все зрозуміло, кожен міліметр в кабінеті, але чи це межа щастя? При тому, що це дійсно здібні люди, просто десь їм бракувало внутрішнього бажання або сміливості щось змінити. Я за те, щоб завжди відкривати для себе щось нове.
Вікторія Тимофій
