З початку повномасштабної російсько-української війни польський фотограф Патрик Ярач фіксує злочини росіян в Україні.
З початку квітня у Львові триває міжнародний польський соціальний проєкт – фотовиставка “Очі війни”. Титульну світлину для нього створив польський фотограф Патрик Ярач, який з лютого 2022 року документує наслідки повномасштабної російсько-української війни у різних містах та селах України. Світлини з деокупованих населених пунктів, прифронтових територій та наслідків ракетних ударів залишаються болісними свідченнями втрат, які принесла війна.
Патрик Ярач зазначив, що є фотографом-документалістом, а пріоритетом своєї роботи в Україні визначає висвітлення прав людини і фактів порушення цих прав. “А під час війни таких порушень прав людини є найбільше і проявляться вони у найгірші способи”, – наголосив фотограф. Світлини польського фотографа можна побачити у відомих міжнародних медіа, а титульна світлина виставки у Львові отримала відзнаку фотографії року за версією UNICEF.
Про українців, які стали героями світлин, війну в об’єктиві камери і чому важливо, щоб світ бачив фотографії війни в Україні, розповів детальніше Патрик Ярач в розмові з журналісткою Гал-інфо.
Передусім розкажіть, коли і чому Ви вирішили приїхати до України?
Я приїхав в Україну 1 січня 2022 року, за два місяці до початку повномасштабної війни, хоч насправді планував приїхати протягом дуже багатьох років. Я народився в Польщі, але жив багато років у Лондоні, займався дизайном. Проте коли я побачив Євромайдан, у мене почали з’являтися такі думки, що я хотів би робити якийсь вклад в це, щось зробити в цьому контексті. Згодом я почав навчатися фотографії і зрештою вирішив зробити документальний фільм про війну на Донбасі, а до цього також треба було підготуватись.
Зрештою вийшло так, що у 2020 році я вже був готовий їхати, але почався COVID і вирішив зачекати. А вже 1 січня 2022 року я приїхав з метою знімати документальний фільм про російсько-українську війну на Донбасі. Для мене ця війна була така ж важлива в той момент, як і повномасштабна війна. Так, зараз вона відрізняється, вона стала більш напружена, але ідеї залишились такі ж самі.
За ці три роки повномасштабної війни у яких містах Ви побували, які події документували?
Моя мета – намагатись знімати всі важливі події російсько-української війни. Тому від початку я намагаюся бути там, де щось важливе відбувається. У перший місяць – це була Київська область. росіяни намагалися оточити місто, тож їздив тоді в Ірпінь, у села на фронті на північ і схід від міста. Знімав звільнення Київської і Чернігівської областей. Потім поїхав в Харківську область, на Донбас, у Бахмуті був майже до кінця. Потім було звільнення Херсону та підрив росіянами дамби в Новій Каховці, коли відбулось затоплення міста. Нещодавно побував також в Авдіївці та Покровську… Тобто намагаюся показувати усі найважливіші місця.
Насправді спочатку було дуже важко все це знімати, тому що це було для мене таким першим досвідом. Наприклад, сцени з вокзалу у Києві у перші дні війни здавалися, як з якогось архівного фільму часів Другої світової війни. Досить важко повірити, що такою є реальність. Після звільнення Бучі та Гостомелю було також багато жахливих сцен.
Як відбувається процес знімання? Чи обов’язковим є погодження світлин з військовими?
Перший рік війни був досить хаотичний, і туди, де щось відбувалось, можна було їхати і знімати. З часом, наприклад, вже сформувалась норма, щоб знімати події військових, звісно, треба погоджувати з бригадами, писати їм запит. Зрозуміло, що не можна показувати позиції і як вони змінюються, тому що це становить загрозу для життя людей.
Але загалом багато часу я просто їду туди, де щось відбувається. Раніше в Бахмут я міг заїхати на своїй машині і просто поїздити там, познімати наслідки обстрілів, чи, на жаль, самому потрапити під обстріл. Це такий спосіб роботи – просто поїхати туди, де щось відбувається.
Зараз це трохи змінюється. Зараз ці місця – це вже прифронтові зони. Окрім цього, змінилась специфіка війни, наприклад, стало набагато більше дронів. Влітку, рік тому, я поїхав знімати у Часів Яр, і туди вже можна було їхати виключно з військовими у броньованій машині з РЕБом. Так, можна поїхати на своїй машині, але шанси, що людина виживе, набагато менші.
Якою є Ваша співпраця з українськими військовими? Чи спрощена є для Вас, як іноземного журналіста, процедура акредитації чи вона є такою, як і в українських фотографів та журналістів?
Насправді коли я знімаю цю війну, то дуже рідко думаю, що я є іноземцем. Я, як звичайна людина, йду знімати людей в обставинах війни, тому дуже рідко задумуюсь над цим питанням у процесі роботи. Хоча, мабуть, інколи різниця є. Декілька разів я чув, роки два тому, що іноземного журналіста не могли взяти на певну локацію, тоді як український міг туди потрапити. Натомість також чув від українських колег-фоторепортерів, що якщо людина працює на закордонні медіа, їй може бути легше отримати дозвіл на знімання, акредитацію. Тому є і плюси, і мінуси насправді.
Як співпрацюєте з українськими журналістами і які поради можете їм дати щодо роботи з воєнною тематикою?
Я познайомився з багатьма чудовими українськими журналістами і насправді я дуже багато навчався від них. Чому я так гарно спілкуюся українською? (сміється) Звісно, не буду собі робити компліменти. Але я можу спілкуватися українською мовою, тому що подружився з українськими журналістами і завдяки їм у мене є глибше розуміння цієї війни, ніж могло би бути. Тому я не знаю, чи вони щось від мене можуть навчитися, але я від них точно так (усміхається).
Чи змінились за ці три роки повномасштабної війни акценти світлин? Як зміни у війні змінюють Вашу роботу як фотографа?
Це вже третій рік повномасштабної війни і загалом одинадцятий рік російсько-української війни. Точно по всіх людях можна побачити втому, спричинену цією війною: й у військових, й у цивільних, й у собі. Так, це насправді є викликом для мене як для фотографа і для журналістів, щоб показувати цю війну і продовжувати працювати, аби ця тема цікавила людей. А це непросто. Наприклад, фотографії… Ми не можемо показувати те саме мільйон разів і чекати від людей, що їм буде це цікаво бачити. Тому я постійно думаю, що я можу знімати, чого я ще не знімав, як показувати це в інший спосіб. Військовим особливо складно, адже, зрозуміло, що їм треба відпочивати.
Тому це для українського суспільства важливе питання, але і для міжнародного також, аби воно не зупиняло підтримки України, тому що вона важлива сьогодні так, як і в лютому 2022 року.
Ваші світлини використовують у своїх публікаціях відомі іноземні медіа. Яким є процес співпраці з ними?
Співпраця може бути налагоджена по-різному. Наприклад, медіа може наймати мене на кілька днів для роботи з журналістом, тоді у них скоріш за все можуть вже бути певні ідеї, які вони прагнуть втілити в життя. Але найчастіше я просто сам працюю як фотограф і намагаюся надалі свої ідеї десь реалізувати та опублікувати.
Яким є ставлення іноземних медіа до світлин з війни в Україні? Чи готові вони їх публікувати, чи відмовляються?
Завжди є питання, наскільки жорстко можна показувати реальність. Реальність є жорстокою. І моя особиста думка така, що намагатися війну показувати в тонкий спосіб – не завжди правильний підхід. Війна є жорстокою. Люди, які загинули на вулицях, – це є картина війни! І для мене важливо її показувати, навіть якщо це неприємно. Натомість для ЗМІ – це вже питання продажу, реклами, на жаль. І якщо, наприклад, газета або сайт будуть дуже жорсткими, вони можуть втратити через це гроші. Тому виникає вже таке комерційне питання.
Я думаю, що десь у цьому повинен бути баланс. Робити дуже жорсткі картини просто з метою, щоб вони були жорсткими, – це також неправильно, але адекватно показувати реальність треба.
Траплялось, що у мене були розмови під час виставок, коли я пояснював, чому потрібно показувати фотографії зі звільненого Ізюма: а це тіла людей, які були катовані, це ексгумація. Так, це неприємно бачити, але це треба показувати.
Тому так, таке питання щодо публікації виникає. Одного разу, наприклад, робив інтерв'ю, краще, мабуть, не казати де, і виникло питання щодо порушень прав людини, дітей в Україні. І вони не дуже хотіли публікувати факти про ґвалтування дітей. Хоч були розслідування ООН, які доводили, що це було, це реальність! Так, це також неприємно чути нікому, але цензурувати ці теми – це зовсім неправильний підхід, на мою думку.
Якщо говорити про методику фотографування на війні, то як виглядає ця процедура на прифронтових територіях? У таких ситуаціях теж потрібно налаштовувати камеру, визначати композицію, чи вже йдеться про те, аби якнайшвидше зробити фотографію?
Треба, але у цьому особливість праці фотографів під час війни, що треба вирішувати це питання дуже швидко. Фотографія, яка стала головною для виставки, також має композицію. Вона цікава і незвична. Тому так, я намагаюся це робити, наскільки це можливо.
Проте важливо розуміти, що людина до всього звикає. Я знімаю також відео, і, наприклад, коли є приліт десь біля мене, то в мене вже є розуміння, що коли таке відбувається, то це треба знімати. Треба контролювати себе, свої емоції і страхи, взяти камеру і намагатися знімати. У момент, наприклад, вибухів касетної бомби біля людини, не хочеться знімати, хочеться просто сховатися, але постає питання, щоб ефективно виконувати свою роботу. Коли це вже відбувається, то це історія, яку треба документувати.
Звідки черпаєте сили для того, аби продовжувати цю роботу, яку виконуєте вже протягом доволі тривалого часу?
Це найважливіша подія нашого життя. Я сподіваюся, що колись ця війна закінчиться і тоді це стане найважливішою подією нашого життя: для нашої генерації, історії Європи, історії України. Тому я не уявляю собі зараз, аби використовувати свій час в інший спосіб, аніж бути тут. Так, у мене є можливість поїхати десь, заробляти купу грошей в Лондоні, але це не важливо нікому насправді. Я вірю, що бути тут і документувати події – це найкраще, що ми можемо робити зараз.
Як Ваші рідні і друзі поставились до того, що Ви приїхали в країну, де триває війна?
Насправді це не перший раз, коли я в такому місці. Професія журналіста для мене почалася з того, що я поїхав в Білорусь під час виборів у 2020 році. Я тоді потрапив у в’язницю у Мінську, коли там всіх катували і мене також… Тому для моєї сім'ї і моїх друзів ще тоді була перша така шок-терапія і розуміння, як це може виглядати. І після цього мені здається, що e моїй сім’ї, у моєї мами вже є розуміння, чому я цим займаюся –тому що важливо показувати цю жахливу історію.
Тому, наприклад, у неї розуміння є, а от у моєї бабусі немає (усміхається). Вона не розуміє, чому я тут. Вона кожен раз, коли ми спілкуємося, каже, щоб я повертався додому, що треба про себе дбати. А от мої друзі скоріш за все також розуміють мене.
Тут питання у тому, що коли війна далеко від людей, то є ті, кому вона буде цікава, і будуть ті – кому ні. Така вже є натура людей. Моя робота полягає у тому, щоб зацікавити людей, щоб показувати, що війна – це важливо. Але так, буває, що для когось Україна – це далекий світ, і тоді дуже складно щось пояснити.
Наприклад, мене часто люди питають, чи є світло в Києві. Так, буває, що немає. Але це не велика проблема у порівнянні, наприклад, з тим, що я знімав у Бахмуті. Це не до порівняння! Бахмут – це апокаліптичний світ, це вибухи кожні 10 секунд. Тому так, у Києві також є прильоти, це також війна, де людей можуть вбити, але в порівнянні з лінією фронту, Покровськом чи Бахмутом, це зовсім інший світ, який дуже важко людям пояснювати. Тому я вважаю, що це важлива робота.
Що Ви можете порадити українським журналістам і фоторепортерам щодо їхньої професійної діяльності у часі війни?
На мою думку, чим більше фотографів-журналістів будуть працювати у прифронтових зонах, з військовими, тим краще. Я знімаю вже три роки, і знімав так багато жахливих подій, де був тільки я! Тому важливо, щоб багато людей працювали в інформаційній сфері, показували, що відбувається. Адже є недостатнє розуміння у нашому світі того, наскільки ефективною є російська пропаганда. Це треба також розуміти. Це вже не питання для журналістів, але загалом проблема у тому, як люди розуміють світ. У телефоні, в Інстаграмі вони бачать новини, можуть побачити мої фотографії. Але водночас вони можуть побачити, наприклад, фейки, які створили в росії, що Зеленський купив яхту. І тоді відбувається зміна розуміння цієї війни, що ми вже бачимо в риториці американських політиків. Як вони натрапили на такі погляди і повірили, я не знаю, але це також війна. І мені здається, що і в нашому світі, і в західному, є ще недостатньо розуміння, як з цим впоратися.
Розмовляла Марічка Твардовська
