Гал-інфо розповідає історію 79-річної доглядальниці у Музеї народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького.
Марія Іванівна Назаркевич народилась 1941 року у селі Верховина, в Івано-Франківській області. Або "на Гуцульщині" як розповідає сама доглядальниця.
- У дитинстві було важке життя, не дуже хочеться згадувати. Війна давалась взнаки, жили з матір'ю та чотирма сестрами бідно. Я закінчила 7 класів і у 15 років пішла працювати на склад, на тонни огірків і картоплі... Коли мені було 20, директор складу побачив, що я вже замучена роботою й запропонував мамі прилаштувати мене у Чернівецьке кулінарне училище.
Через кілька років Марія Іванівна вийшла заміж й переїхала до Львова.
- Ми жили недалеко від Музею, мій чоловік товаришував з тодішнім директором Борисом Яковичем Рибаком. Чоловік звернувся до нього з проханням: "Може, Ви би прийняли мою жінку на роботу? Вона засиділася вже вдома з дітьми". Отак, 26 березня 1979 року прийшла працювати у Музей й стала доглядачем. Згадується це все тепер, ніби то було уві сні.
Відтоді минуло вже майже 42 роки. Але пані Марія досі пам'ятає перший робочий день.
"Найбільше під час прийому на роботу запам'ятались слова завідувача Архипа Григоровича Данилюка. Він сказав: "Ви тільки не думайте, що будете у суботу й неділю з чоловіком вдома відлежуватись, бо ми ж і на вихідних працюємо" - сміється доглядальниця. Вона й справді працює у загальноприйняті вихідні дні, відпочиваючи у понеділок та вівторок.
- Приходжу на 10:00 й зачинаю прибирання, підмітаю. Бо ж в обов'язки доглядальника входить прибирання і церкви, і подвір'я навколо неї.
Спочатку пані Марія працювала "на Гуцульщині", тобто у відділі музею, експонати якого привезені з цього регіону. Стверджує, що завжди проповідувала своє гуцульське життя, свою мову й пісні, а того відвідувачам могла розповісти усе, що їх цікавило. Хоча й зауважує, що не все так однозначно, адже село від села відрізняється.
Але пізніше хатка, у якій працювала доглядальниця згоріла, тому вона була змушена перейти до іншого експонату. Тож кілька років доглядала за Стоянівською церквою Св. Параскевії і ось тепер вже пару років як пані Марія зустрічає гостей у церкві Св. Михаїла. Про цю церкву вона також має що розповісти.
- В мене ніколи не було бажання звільнитись. Бо були трохи проблеми зі здоров'ям, а така робота мені якраз пішла на користь. Я б навіть сказала, що вона зберегла мені життя. Раніше, коли я працювала у їдальнях, мені було важче, бо це більше чоловіча робота, потрібно носити важкі каструлі... А тут, серед лісу й на свіжому повітрі, я ніби повертаюся додому, у рідне село. Я щаслива, що потрапила сюди.
Доглядальниця впевнена, що саме завдяки цій роботі залишається повною сили та енергії навіть у вже немолодих роках.
- От, під час карантину трохи засиділась вдома і вже щось не те. А так, я зранку встаю походжу трохи, відкину сніг з доріжки до церкви і вже зробила зарядку. Такий легенький рух корисний особливо для старших людей.
Найбільше у своїй роботі Марія цінує саме рух, а ще свіже повітря й спілкування з людьми. А от найменше... Сміється, що листя осінню буває забагато.
- Крім того, у нас тут липова алея. І як би приємно не було, коли цвітуть липи, все ж підмітати це все трохи важко. Але мусимо працювати так, як треба.
Марія Іванівна згадує колишні часи. Каже, що, звісно, легше було за Радянського союзу, але тільки у тому плані, що вона була молодшою, а того й прибиралось швидше. Хоча за Шевченківський гай тоді потрібно було боротись, бо ж не раз установі загрожувало питання "Для чого нам такий музей?". А ще люди раніше були бідніші, але добріші й більш щирі. Зараз відвідувачі приходять вже не такі захоплені тим, що бачать. Раніше були простіші, емоційніші і легше дивувались.
- Пам'ятаю, колись приводив дідусь свою онуку, а я селяла на низку пацьорки (нанизувала на нитку намистини - прим. ред.) і запали ті пацьорки між дошпарками (паркетною дошкою - прим. ред.). А потім якось привела жінка свою дитинку. Вона показала на пацьорки і каже: "От ви знаєте, скільки років пройшло, що вони тут лежать?" Питається чи я не забула, як я їй тоді подарувала ті насилені пацьорочки. Отак, багато хто приходить і дивується, що я ще працюю. Пам'ятають мене і ще дуже задоволені, що старших працівників не звільняють.
Зараз у Музеї працюють 29 доглядачів. А загалом Шевченківський гай налічує близько 120 співробітників. Серед них пані Марія працює найдовше - 42 роки. Вона навіть отримала відзнаку у номінації "Найправдивіша музейна гуцулка" як "Хранителька риз шовкових і свічей воскових". Таким званням Марія Іванівна дуже пишається, вона стверджує, що ці прості слова дали дуже багато позитивних емоцій. Адже, коли її нагороджували, "це було незабутньо".
