«Протягом двох останніх років мені довелося вислухати дуже багато критики на адресу МОН від абсолютно різних людей. Так багато, що це аж дивно. Проект Закону про освіту, розроблений Міністерством, викликав буквально протести», – зізнається в розмові із журналістом Гал-інфо науковець та експерт РПР «Освіта» Олена Панич. У інтерв’ю нашій Агенції вона розповіла, що саме не було сприйнято в освітянському середовищі.
Звіт Кабінету міністрів в парламенті, який має відбутися на наступному тижні, визначить долю не тільки прем’єр-міністра, але й більшості інших міністрів. Експерти говорять про кілька можливих сценаріїв: точкову зміну окремих міністрів та/або створення уряду-технократів. Є ймовірність, що все залишиться так, як є, й на якийсь час криза буде відтермінована.
Експерт назвав три можливі сценарії розвитку політичної кризи
Очевидно, що ефективність Кабміну нелегко оцінювати взагалі, позаяк в кожній сфері та царині реформування стикалося зі своїми проблемами та протікало у специфічному ритмі. Врешті, дуже великою мірою все залежало від особи міністра й команди, яку він мав (чи не мав).
Одним з тих міністерств, що впродовж майже двох років зазнавало великої критики, стало Міністерство освіти, очолюване Сергієм Квітом. Колишній ректор Києво-Могилянської академії ставив собі на меті реформувати громіздку та вкрай корумповану систему на західний взірець. Його постать сприймалася як одна із найвдаліших та найпрогресивніших у Кабінеті міністрів. Утім, на практиці спроби поширити стандарти Могилянки на всю країну стикнулися з великим опором системи. Гал-інфо поспілкувалося з кандидаткою історичних наук, доцентом НПУ ім. М. Драгоманова та експертом групи «Освіта» Реанімаційного пакету реформ Оленою Панич на предмет того, що вдалося й чого не вдалося в процесі реформування освіти Сергію Мироновичу.
Сергій Квіт замалим не два роки очолює Міністерство освіти. Наскільки осмислену стратегію реформування освіти має міністр і наскільки йому вдається її реалізувати?
Стратегію він, безперечно, має, але більшою мірою вона стосується вищої освіти. Решті сфер менше приділялося уваги, хоча зараз доводиться надолужувати ці напрямки роботи. Думаю, що міністр зіткнувся з великим опором системи. Здається, і він, і його команда не очікували такого опору. Вони гадали, що мають великий кредит довіри, прийдуть і все зроблять. Та незабаром з’ясували, що багато з того, про що говорили, на практиці неможливо зробити.
Які ініціативи наштовхнулися на найсильніше несприйняття?
Дуже проблемною є імплементація нового закону про вищу освіту. Міністерство намагається надати вишам академічну автономію. Так, як воно її розуміє. Зокрема, у зв’язку з цим сьогодні організовується розробка нових стандартів вищої освіти. Але, на мій погляд, чимало навчальних закладів не розуміють, що таке автономія в концепції МОН і в чому саме її переваги над попередньою системою.
Крім того, є купа дрібних моментів. До прикладу, постанову про скорочення навантаження викладачів до 600 годин на рік адміністрації деяких університетів розтлумачили таким чином, ніби йдеться лише про лекційні години (а решту годин – на самостійну роботу студентів, консультації та перевірки контрольних тощо – просто вирішили формально не враховувати). Тобто фактично нічого не помінялося, й сподівання міністра на те, що викладач матиме більше часу на наукову роботу, лишилися марними. Освітні інституції влаштовані так, що не можуть або не хочуть дати викладачеві більше вільного часу.
Чому?
Бо викладачі в нас – дешева робоча сила. Коли доктор наук у пересічному державному виші одержує 4-5 тисяч гривень, то це не є серйозна зарплата. Причиною є те, що викладачів дуже багато, у тому числі з науковим ступенем. Система так побудована, що стати кандидатом чи доктором наук у нас доволі просто. В чомусь це схоже на конвеєр. Відповідно маємо перевиробництво на цьому ринку праці. В такій ситуації, та ще й під час кризи, виші не готові платити викладачам більше за фактично менший обсяг роботи, навіть якщо ця робота буде виконуватися якісніше. На жаль, Міністерство не може тут дати жодної ради.
Ще такий цікавий момент. За законом студенти мають право обирати до 25% навчальних дисциплін. Але на практиці виявилося, що організувати такий вибір непросто. Виші не можуть собі дозволити тримати такий штат викладачів, щоб завжди забезпечувати вибір. Якщо курси якогось викладача не обирають, він просто піде з університету і завтра вже не буде вибору. Залишаться тільки ті, чиї курси користуються попитом. Звичайно, в нових університетах, створених за західним зразком (Могилянка, УКУ) існує більш гнучка система вибору курсів. Але це досягається за рахунок мобільності викладачів і загалом специфіки системи. В наших же «традиційних» вишах, щоб перебудувати систему за цим зразком, потрібно вкласти певні ресурси. Причому вкласти їх у менеджмент, якість освіти, у стратегічний розвиток. Все це неможливо робити лише на ентузіазмі людей. Потрібні гроші. Не завжди університети можуть дозволити собі такі капіталовкладення. Формат бюджетної організації, в якому вони існують, не дозволяє їм вільно витрачати гроші на деякі стратегічно важливі речі. Наша система державного контролю цього не розуміє. Це може бути кваліфіковано як нецільове використання коштів. Тому проблема курсів за вибором – це проблема ресурсів і управління.
До того ж, для студентів набагато важливіше не вибір курсів, а те, щоб їхні основні, обов’язкові дисципліни викладалися якісно, щоб вони не були переповнені непотрібною чи застарілою інформацією. А це також нелегко зробити. Це потребує змін до програм, перегляду змісту освіти, оновлення бібліотек. І, знову ж таки, капіталовкладень в людський, кадровий потенціал, в підвищення кваліфікації викладачів. В мене складається враження, що в МОН все це не до кінця розуміють. Є така схильність звинувачувати виші у тому, що начебто вони «не хочуть реформуватися», але такі от внутрішні реформи потребують великих інвестицій, яких держава не має, а приватні інвестори не вмотивовані робити.
Квіт розповів, що чекає на українські школи цього року
Так само існує опір політиці МОН і в закладах освіти інших рівнів. Проект Закону про освіту, розроблений Міністерством, викликав буквально протести. З’ясувалося, що у школах не хочуть дванадцятирічки. Не розуміють, для чого вона потрібна, які проблеми вирішить. Також багатьох вчителів хвилює питання сертифікації, вони побоюються, що це перетвориться на чергову корумповану практику й важіль тиску. На жаль, Міністерство поки що не має відповідей на ці запитання. Через це, та й з інших причин, часто лунають думки, що команда МОН діє непрофесійно.
Отже, міністр освіти потрапив минулого тижня до числа кандидатів на зміну не тільки тому, що потрібно було знайти крайніх?
Гадаю, почасти саме тому. Мовляв, якщо треба змінювати Кабмін, то давайте змінимо. Але Міністерство освіти і науки дійсно зазнало багато труднощів. Наскільки я можу судити, велика частина освітян незадоволена його політикою. Навіть сформувалася опозиція. Команда Сергія Мироновича намагається вести політику більш чесно й прозоро у порівнянні з попереднім керівництвом МОН, нібито прагнуть зруйнувати деякі корупційні схеми, що залишилися після Дмитра Табачника. Але все одно залишається багато зловживань і проблем, з якими вони не можуть впоратися.
Протягом двох останніх років мені довелося вислухати дуже багато критики на адресу МОН від абсолютно різних людей. Так багато, що це аж дивно. Я думала, буде трохи по-іншому. Звичайно, можна сказати, що все це – «відсталі» люди, які «не хочуть реформуватися», але, на моє глибоке переконання, реформи не можливі без співробітництва і взаєморозуміння. Повинне бути об’єднання зусиль, свого роду синергія згори і знизу для того, щоб зміни відбулися.
Минулого понеділка БПП висував в якості кандидата на посаду міністра МОН одного з найбільших критиків Сергія Квіта – Олександра Співаковського. Припустімо, що він би очолив відомство. Що тоді чекало би на освіту?
Олександр Співаковський є одним з основних публічних критиків Міністерства освіти, він має альтернативне бачення. Слід розуміти, що Сергій Миронович є людиною Могилянки. Це дуже специфічний навчальний заклад, котрий відрізняється від основної маси українських закладів. Це західний зразок існування університетів, західні спонсори. Трохи інший модус існування. Дозволю собі зауважити: трохи відірваний від багатьох реалій нашого життя. Відповідно це дає інше розуміння ситуації. Співаковський є представником, власне, автентичного українського університету, причому не столичного, а регіонального. Тому він по-іншому бачить проблеми і шляхи їх вирішення. Мені здається, що він краще розуміє повсякденні труднощі наших закладів освіти. Скоріш за все, він знайшов би підтримку з боку освітянської спільноти, тому що по суті він є виразником її інтересів, намагається захищати ці інтереси. Наскільки існуюча управлінська система дала б йому можливість проводити прогресивні реформи, мені важко сказати. Гадаю, що у його призначенні би був певний сенс, але, як ви знаєте, він відмовився від пропозиції.
На користь Лілі Гриневич. Як би вона виглядала на цій посаді?
Думаю, що Лілія Михайлівна була б хорошою кандидатурою. Треба мати на увазі, що новий закон про вищу освіту був прийнятий великою мірою завдяки їй. Вона завжди була ініціатором, натхненником реформ в освіті. До того ж вона має дуже хороше вміння знаходити компроміси, напрацьовувати спільні рішення. Як я можу спостерігати, освітяни сприймають її дуже позитивно. Коли я дивлюся на неї під час засідань комітету з питань науки і освіти, то часто ловлю себе на думці, що в ній є щось по-справжньому материнське. Якесь внутрішнє тепло і бажання всім допомогти. Але слід враховувати опір системи, з яким вона теж неодмінно зіткнеться, якщо стане міністром.
Скільки триватиме реформа освіти?
Треба мати на увазі два фактори. По-перше, освіта – дуже консервативна сфера. По-друге, у нас вона майже повністю державна. Обидві ці обставини, на мій погляд, суттєво стримують проведення реформ. Особливо друга. Державні посадовці, що здійснюють управління освітою, не хочуть відмовлятися від своєї влади. До того ж у них завжди виникає спокуса дискреційних, волюнтаристських рішень. Часто вони не розуміють, наскільки деструктивними є ці рішення. На сьогодні вони практично не несуть відповідальності за результати таких рішень. Все це є для них великою спокусою. Але для того, щоб заклади освіти могли розвиватися, треба щоб вони отримали справжню автономію. Особливо фінансову. А також відчули свою відповідальність за якість освіти, щоб не було можливості перекласти її на МОН. Поки що цього не відбувається. Реформа зможе бути успішною тоді, коли держава нарешті послабить свій нескінченний тиск на освіту, відмовиться від нераціональної регламентації та регуляції. Коли Майдан переміг, в мене була надія, що це відбудеться швидше. Зараз я розумію, що це не буде швидко. На жаль.
Розмову вів Сергій Стуканов
