22 та 23 листопада у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки відбулась прем’єра трагікомедії “Мій друг, чорний ельф”.
Про дружбу, дорослішання та війну – вистава “Мій друг, чорний ельф” розкриває перед глядачами історію двох найкращих друзів, чиє дитинство минало у 1990-их роках. Орест та Андрій – двоє героїв, найкращих друзів, шибеників та дорослих, свідомих чоловіків. Сьогодні один із них присвятив своє життя військовій службі, натомість інший – завершив навчання в університеті і став драматургом. У виставі бачимо електричні стовпи з вуличними ліхтарями та дротами у повну висоту, антени, касети та опудало. А посеред сцени – килим та диван, які також приховують свої сенси, про які розповімо далі.
Режисер вистави – чинний військовослужбовець Денис Федєшов. Через службу йому доводилось проводити репетиції з акторами по відеозв’язку, проте це не завадило презентувати аудиторії актуальну трагікомедію, яка дозволяє посміятись, поринути у спогади про дитинство і юність та головне – замислитись про сьогодення, у тому числі про війну.
Денис Федєшов розповів в інтерв’ю з Гал-інфо детальніше про те, яким був процес створення вистави, які суспільні проблеми та явища вона розкриває, а також про роль гумору, лайки та ключових символів у постановці “Мій друг, чорний ельф”.
Передусім, Денисе, розкажіть, як виникла ідея вистави? Чому саме ця постановка і саме зараз?
У квітні я приїжджав зі служби у відпустку. Перед тим зв'язався з Олею Пужаковською, яка запропонувала текст “Мій друг, чорний ельф” Андрія Бондаренка. Ми зробити читку п’єси, і тоді я вже чітко усвідомив, що хочу зробити за цим текстом виставу. Ми не знали, яким чином це робити через мою службу, хіба якось онлайн. Тобто це все було дуже непевно, бо невідомо, чи я би зміг приїхати у потрібних числах до Львова. Але зрештою все склалось добре.
Як відбувався вибір акторів і чи складно створювати виставу, де лише двоє дійових осіб?
Я люблю дуже малу форму. Ще коли я працював у Чернігові, то любив працювати саме з малою формою, з малою кількістю акторів. Зараз, мабуть, такий в мене етап творчості. І коли я читав сценарій цієї вистави, то одразу уявляв акторів, які можуть відіграти ролі. З Василем Колісником і з Андрієм Кравчуком [актори вистави, - ред.] ми знайомі давно, і саме вони мені уявлялись. Тоді театр був на гастролях, і Андрій і Василь якраз тоді були тут, під час читань п’єси. Я їх одразу бачив героями, коли читав текст.
Наскільки доцільними сьогодні є вистави про військових і чи не поглиблюють вони рани військовослужбовців?
Нам потрібно спочатку зрозуміти, на яку цільову аудиторію ми створюємо ту чи іншу виставу. Мені, як військовому, важливо, аби про нас говорили. Хоча з іншої сторони, актори мають певний блок, бо вони перебувають тут, проте мають грати військових. Я зустрічав це у багатьох моїх друзів, колег, знайомих, які відчувають таку незручність, бо вони мають озвучувати те, у чому вони участі не брали чи не беруть. Але з іншого боку, саме вони є рупорами наших голосів і мають їх транслювати суспільству. Театр для цього був створений – трансляції досвіду. Тому це таке дуже ніжна тема.
З іншого боку, це потрібно. Яким чином у виставах висвітлювати війну – це вже інше питання, адже можуть бути якісь спекулятивні речі, їхнє нерозуміння тощо. Питання в тому, що українське суспільство сьогодні вже досить хитке, розколоте. Тобто прірва між цивільними і військовими стає дедалі більшою – з кожним днем вона потрохи розширюється. Це проблема, а тому нам потрібно прокладати ці мости усвідомлення, що ми [військові, - ред.] не просто так самостійно встали і пішли до оборони, поки решта собі сидять, що це тільки наша справа. Адже насправді боротьба за перемогу – це наша спільна справа! І відповідні вистави у театрі – це нагадування.
Ця вистава [“Мій друг, чорний ельф”, - ред.], власне, про ось цю дружбу і підтримку між цивільними і військовими. Бо дуже важко знайти цього friends of mine [друзів, однодумців, - ред]. Все дуже швидко, турбулентно пролітає за ці два з половиною роки, і ти просто розумієш, що залишаєшся один, що друзі зникають. Якщо вони з'являються на службі, то можуть і загинути. Зідзвонюєшся із тими, що в тилу, але вже немає цього розуміння. Тому потрібно робити такі вистави, адже є і хороші досвіди військових, їхні приклади, про які потрібно розповідати.
Одним із таких яскравих прикладів цієї прірви між цивільними і військовими у виставі є сцена, коли герой Андрій просив друга розповісти йому про війну для створення п’єси. Проте друг-військовий йому відмовив. Як пояснювати суспільству, що не слід наполягати від військових, аби вони розповідали про свій досвід війни?
Передусім слід розмовляти із психологами, які краще знають, як спілкуватись. Тут питання в тому, навіщо тому, хто запитує, цей досвід, який пережили військові? Що він буде з ним робити? Тобто аби отримати історію, нам треба підковернути військового, він має це знов пережити.
Це насправді такі тонкі матерії, про які я не в праві говорити. Я якось для себе вирішив ставити ключове запитання – що інші будуть робити з цим досвідом. Чи це буде написана якась ще чергова п'єса? Будемо чесні. Що ми цим маємо сказати?
Які ще елементи вистави містять у собі такі символи та сенси, які відображають конкретні проблеми сучасного суспільства?
Ми з художницею Оксаною Шпакович намагались віднайти елементи, які стануть відображенням різних проблем. У мене від початку виникла ідея розмістити на сцені диван, який актори протягом сцени розділяють. Вони виїжджають на ньому за межі килима. Так само цей килимок, на якому вони бавились дітьми, – це теж символ. Уся перша дія, фактично, відбувається на цьому килимі – їхньому дитинстві, їхньому спільному просторі. Потім вони розходяться, вже переходять в інші простори. Такою була у мене ідея з цим розколом між шляхами друзів. Більше таких художніх засобів у цю виставу я і не вкладав, бо хотілося зробити її дуже простою і наївною; такою, щоб вона на одному диханні дивилась, без перевантаження.
Наскільки у цій виставі руйнується “четверта стіна”, яку роль відіграє активна взаємодія з аудиторією?
Взаємодія є активною, бо у п'єсу одразу було вкладено це порушення четвертої сцени: йде пряма мова і після цього репліка персонажа – Андрія, який веде розповідь. Він грає на дві площини, що вже руйнує четверту стіну. Можна було більше чи менше її руйнувати – важливо, що ми намагались це зробити акуратно.
У виставі також є безпосереднє залучення глядачів до вистави. Як це сприймає аудиторія?
Я би сказав, що не залучення, а звернення на них уваги. Це звичне явище для львівських театрів, бо у нас чи не у всіх театрах залучається аудиторія. Глядач тепер не завжди є окремо від вистави, не просто приходить, аби подивитись постановку в збоку. Ні, він тепер активний учасник театрального дійства. І мені здається, що наш глядач, львівський, вже абсолютно підготовлений до цього.
Звісно, що актор під час вистави звертає увагу на реакції глядача, а тому враховує до кого підходити. Варіанти взаємодії та розвитку дійства є завжди. Адже якщо не складається взаємодія з одним глядачем, то актор повинен акуратно підійти до іншого, аби не викликати незручностей.
Які ще ключові ідеї і сенси приховує вистава?
Те, що я вкладав у неї, – це одне. Я чітко робив постановку на тему дружбу через роки. Натомість усе інше, що там глядач побачить, – це буде його вистава. Ми вже потрохи відходимо від тих постулатів, як нас вчили по Станіславському чи Товстоногову: “Тема, ідея, конфлікт”; все тезисно розписано в трьох словах, переказано зміст вистави, і все виглядає як гасло. Ми натомість вже це змінюємо і зміст вистави не виглядає як гасло.
Для вас вистава – це цілий простір для роздумів. Кожен елемент може щось нагадати глядачеві. Якась історія з дитинства героїв може нагадати вам щось, і ви можете піти далі за цією історією. Йдеться про будь-що насправді! Навіть ті самі дроти на сцені теж можуть вам щось нагадати.
Тобто це декілька вистав в одній виставі. І мені здається це правильно. Бо ви маєте не просто один слоган: “Живімо дружньо”. А ви маєте цей простір для ваших роздумів, щоб після вистави ви вийшли і могли ще кілька днів про все подумати, або ж повернутися ще раз, переглянути виставу з новим досвідом, щоб вловити щось нове.
Яку роль у виставі “Мій друг, чорний ельф” відіграє гумор?
Терапевтичну роль. Гумор – це спосіб сказати правду, по-перше. А по-друге, у наш такий складний і смутний час, треба саме знаходити спосіб посміятися з кимось; не над чимось, а саме з кимось! Бо це об'єднує, лікує, вам стає якось тепліше. Дуже уважно наполягаю власне на тому, що не над кимось, а з кимось і з тих ситуацій, які були. Справді це сміх з цими хлопцями, героями вистави.
А яку ж тоді роль відіграє у постановці лайка? Наскільки вона є доречною у театральних виставах?
Я лайку не люблю, але нею користуюся (усміхається). Це є частина нашої мови, ми від неї нікуди не дінемося. Просто вдавати, що її не існує, чи забороняти, я теж не бачу ніякого сенсу. Чи доречна лайка у виставах? Залежить в яких. У цій виставі лайка була прописана. Можливо, хлопці щось і додали трохи в імпровізованих сценах, але старалися самі її не пропагувати. Але вона існує. Ми від неї нікуди не втечемо.
Чи можна зменшити її кількість? Можна. Де-не-де ми її трохи забирали, але я не бачу у ній жодної проблеми насправді. Якщо вона створена для підсилення емоційного стану, як зрештою лайка і виникла, то окей. Якщо вона використовується так, аби просто була, тоді це вже справді проблема.
Навіть по людях можна побачити, хто як лається: хто через слово і зрозуміло, що він по-іншому не вміє, а є ті, хто акуратно може її вставити у розмові. І тоді якраз навпаки, ви чуєте, що є якась пікова ситуація. Тому я до цього ставлюся спокійно. Те, що вона звучить зі сцени театру, – це нормально.
Ви згадали, що у виставі були імпровізовані сцени. Які вони були і чи дозволені у театральних виставах?
У цій виставі сила-силенна імпровізації акторів! (сміється) Хлопці постаралися на славу! І я взагалі задоволений тим, що це їхня акторська вистава. Там мене насправді досить мало. Не можу сказати, що це моя режисерська суперробота, адже тільки акуратно, точково допомагав акторам. Все решта хлопці створювали самі, і насправді там у кожній сцені є імпровізація. Особливо багато її у першій частині постановки, але ми вшили її у текст так, що й зовсім не помітно.
Та й зрештою актори ще й навмисно підколюють один одного. Видно, що один щось вигадав і вже хоче пожартувати. І це теж нормально! Це вистава-забава! (сміється). Цей відкритий прийом дозволяється, вони можуть сміятися разом із залом. І в цьому суть, про яку я згадував, – сміятися з кимось.
Ще таке запитання щодо організації постановки. Репетиції доводилось частково проводити онлайн. Як це було?
Насправді ми виконали велику частину роботи ще у квітні, коли робили читку п’єси. Ще тоді я зафіксував ключові моменти, адже це була дуже активна читка, і добре, що тоді хлопці одразу погодились на цю справу, і ми дуже багато вже підготували різних сцен. Так само вже тоді була закладена ідея з розходженням, хоч ми ще працювали зі стільцями. Тобто в принципі мізансценічно вже якісь начерки були.
Потім ми зідзвонювалися онлайн, проговорювали всі питання по відеозв'язку. Такими були декілька репетицій, коли ми просто поспілкувалися. Вони були короткі, тому що там завжди мене хтось займав по службі, були різні завдання. Але зрештою артисти надсилали мені відео своїх репетицій, які з ними проводила Оксана Шпакович. Я їх дивився, начитував їм побажання та уточнення. Таких репетицій не було багато, бо значна їхня частина вже була в самому театрі, вживу, коли я приїхав, і ми почали вже активно працювати. Після обговорень спокійно сіли і почали випрацьовувати виставу.
Яка цільова аудиторія вистави?
Абсолютно будь-яка аудиторія. У мене не було думок, на кого вона повинна бути зорієнтована. Вчора навіть були мої тітоньки, які приїхали з Києва. Вони і плакали, і, звісно, сміялися. У 90-х вони вже були не дітьми, звісно, а вже дорослими жінками. Проте мені цікаво, як молодь, кому років 20, сприйматиме цю постановку, бо вони вже, Слава Богу, так не чудили, як наші герої…
Тобто це не те дитинство, яке я б хотів, щоб моя дитина переживала. Воно, з однієї сторони, весело: я теж чудив, теж жив у тому районі, про який йдеться у виставі, і лазили ми на цей ламповий завод за трубками, і робили ті списи, які пробували кидати… Ми теж чудили, але, згадуючи це, я розумію, що не хочу, щоб мій синочок чудив так само. Тому тут вже питання, як постановку сприйматиме молодь.
Чим особисто для Вас, як військового, є ця вистава про військового?
Для мене ця вистава взагалі як ковток свіжого повітря, тому що нею я собі нагадав, ким був до того, як став військовим. Відчув цей смак.
Але ця вистава насправді не про військових. З військової тематики там лише три великих монологи, які теж не про війну, а насправді про інші речі: про кабана; про усвідомлені сни, що якийсь час було модно; про те, як тіло себе може поводити. Ми можемо не контролювати його, а воно може просто нами керувати, що ми можемо за ним тільки встигати. Воно десь біжить, а ми за ним, і відбувається це розгалуження нашого тіла, свідомості, цього Я. Та й ці монологи виголошує Орест, який за сценарієм загалом є таким чоловіком дослідним – він все любить досліджувати, пробувати. Якщо ми поміняємо професію Ореста з військового на іншу, то це нічого не змінить.
Тому ця вистава не про війну взагалі. Тут акценти якраз на дружбі двох чоловіків – хлопчиків, а потім чоловіків – у цих обставинах, які складаються. Вистава не про війну, хоч так, вона є присутня, завжди поруч. Вона тепер буде з нами завжди. Але ця вистава про інше…
Розмовляла Марічка Твардовська
