Про роботу пресслужби рятувальників розповів начальник відділу зв’язків зі ЗМІ та роботи з громадськістю ГУ ДСНС України у Львівській області Віталій Туровцев.
Сьогодні рятувальники першими приїжджають на місця ракетних ударів, розбирають завали та допомагають потерпілим. Пресслужба ДСНС у часі війни не лише продовжує розповідати громадянам про свою роботу, але й документує злочини росії проти українського народу. Вони рятують діями та словами, гарантують безпеку і водночас виховують – навчають малечу правил поведінки у випадку небезпеки, працюють із дорослим населенням.
Керівник відділу зв’язків зі ЗМІ та роботи з громадськістю ГУ ДСНС України у Львівській області Віталій Туровцев в інтерв’ю з Гал-інфо розповів про те, як змінилась робота пресслужби рятувальників у часі війни, як зберігати межу між героїзмом і трагізмом у публікаціях про роботу ДСНС і чому журналісти хочуть все знати.
Розкажіть, у чому ключові особливості пресслужби ДСНС?
Пресслужба ДСНС має певні особливості, тому що ми виїжджаємо на всі масштабні події, які трапляються в області. Ми проводимо фото- та відеодокументування подій, зберігаємо цей архів про дії наших підрозділів, а також ділимося ним з журналістами.
Загалом ми показуємо діяльність наших підрозділів, які події трапляються, але також і проводимо роботу щодо запобігання цим подіям. Тобто ми не тільки показуємо, що сталося, а розповідаємо, чому це сталося і як цьому запобігти в подальшому.
Чи працівники пресслужби працюють також рятувальниками чи вже ні?
Ні, ми працюємо вже суто над документуванням. Зрозуміло, що в разі великої події, якщо потрібна допомога, то буває, що відкладаємо техніку і допомагаємо. З повномасштабною війною у нас ще більше розширилися функції, збільшились ризики під час роботи, тому що ми виїжджаємо абсолютно на всі обстріли, які трапляються. Тоді ми документуємо і дії наших підрозділів, але й також всі злочини, які вчиняє росія, тому що ми першими бачимо весь масштаб руйнувань, усі наслідки, уламки шахедів, ракет. Ми це все документуємо, фотографуємо і передаємо у відповідні органи.
Ви особисто виїжджаєте на усі виклики, чи делегуєте когось з інших працівників пресслужби?
У нас організовано обов’язкове чергування. Тобто в нас є чотири зміни, і чотири працівники пресслужби чергують в кожній з них. Якщо виникає будь-яка масштабна подія, то їдуть кілька людей. Проте завжди хтось працює тут, на місці, обробляє інформацію, аби її оперативно висвітлити. Адже зараз змінилась швидкість подачі інформації.
Наприклад, колись ставалась пожежа. Ми поїхали на місце події, відзняли, обробили інформацію, написали текст, і аж зранку на наступний день його подали. А в обід новина вийшла на телебаченні. І це було супероперативно! Зараз якщо сталась пожежа, то люди вже через 5 хвилин хочуть знати, що там твориться, хоча би в загальному. Людям достатньо знати, що підрозділи виїхали і працюють.
І попри документування усіх подій, зовсім не всю інформацію Ви можете поширювати на загал…
Так, все що стосується обстрілів критичної інфраструктури, ми не поширюємо. Інформацію про це ми зберігаємо лише в закритому архіві, який не розповсюджуємо.
Як ще змінилася робота ДСНС з початку повномасштабної війни?
Якщо взяти дуже глобально, то особливо завдання не змінилися. Тому що яким би масштабним не був обстріл, він все одно зводиться до розбору завалів, гасіння пожежі та порятунку людей. Хоча звичайно завжди йдеться про різні масштаби.
Додатковою небезпекою стало те, що коли рятувальники починають працювати після обстрілів, то часто ще триває загроза повторних прильотів. Пожежники й так повинні працювати у спеціальному захисному одязі, а це приблизно 19 кг спорядження: апарат, каска, чоботи. А тепер додатковим навантаженням стали бронежилети.
Як вам вдається вибудовувати героїчний образ рятувальників ДСНС, але водночас не піаритися на трагедіях? Де пролягає межа між героїзмом і трагізмом у ваших публікаціях?
У матеріалах ми намагаємось надмірно не героїзувати рятувальників. У нас немає таких фраз на кшталт: “героїчно кинулися”, “тілом затулили”. Ми вписуємо такий факт, лише якщо він насправді відбувся. Але переважно не сильно розписуємо якісь деталі, а стараємось себе скромно поводити (сміється).
Водночас ми ведемо рубрику, яка мені особисто дуже подобається. Раз в тиждень або два ми публікуємо матеріали про конкретних працівників нашої служби, тобто детальніше розповідаємо про діяльність цієї особистості. Це класно тим, що читачі бачать живі обличчя. Вони бачать їхнього односельчанина, сусіда, колегу, з яким десь ще працюють, а потім дізнаються, що він ще й в рятувальній службі працює!
Каски ж опущені і ніхто насправді не знає, хто під нею ховається. А тут ось лице відкривають і всі дізнаються, хто він такий.
А чи є теми, які з початком війни перестали бути цікавими для аудиторії і ви перестали їх висвітлювати? Наприклад, чи пишете досі про порятунок котів з дерев?
Чесно кажучи, саме коти на деревах для мене на грані табу. Бо насправді немає такого, щоб кіт заліз і не спустився. Так, є стресові ситуації в тварини, коли, наприклад, вона вилазить на дерево і боїться злізти. Але коли під тим деревом збираються 15 людей і кличуть кота, то в нього ще більший страх, тому що він не знає, що з ним хочуть зробити. Також бувають ситуації, коли тварини потрапляють в небезпеку: провалюються в люки, урвища тощо і самі фізично не можуть вибратися. Тоді ми задіюємо підрозділи і їдемо рятувати тваринку.
Проте коли кіт не може злізти з дерева, а нас викликають – це не завжди раціонально. Адже у цей час десь, не дай Бог, станеться пожежа і ми не встигнемо врятувати людину. Кіт сам може спуститися з дерева, людина сама з пожежі не вийде. Тому слід витримувати раціональний баланс.
Насправді причини викликів бувають різні. Проте я вважаю, що краще викликати рятувальників і виклик не підтвердиться, ніж коли люди переконані, що зможуть самі впоратися із загрозою, а зрештою починають викликати рятувальників вже тоді, коли ситуація починає доходити до трагічних випадків.
Якою є співпраця Вашої пресслужби з іншими установами та організаціями, як-от зоологами, екологами тощо?
Звичайно, ми обов’язково співпрацюємо з фахівцями інших напрямків. Ми часто телефонуємо їм і розповідаємо, яка склалась ситуація і запитуємо, що робити і як. І вони консультують.
Один з прикладів – лебеді на воді. Люди телефонують нам і кажуть, що ось мороз, їдьте, рятуйте тих лебедів, тому що вони тут на морозі. Дзвонимо колегам-фахівцям, а вони кажуть, що не треба рухати тварин, тому що їм комфортно, вони живуть в своєму середовищі і не замерзають. Так, бувають випадки, коли крига сковує їхні лапки, і їх потрібно справді рятувати. Але якщо водойма не замерзає, тварина плаває і собі комфортно там живе, то її рухати не треба. Люди, на жаль, часто втручаються туди, куди їм не треба втручатися.
Це лише один з прикладів нашої співпраці з іншими установами. Але загалом ми обов'язково консультуємося з фахівцями інших напрямків, якщо питання не в нашій компетенції.
У більшості випадків публікації про роботу ДСНС – це тексти про трагічні події, лиха, катастрофи. Як працівники пресслужби знаходять у собі сили, аби їх висвітлювати?
Існує професійна трансформація. Коли ти стикаєшся із такими подіями вперше – це емоційно складно. Другий раз – ще теж складно, але потім поступово стає легше. Але все одно залишається певна психологічна травма після кожного випадку.
Ти приїжджаєш і дуже близько, безпосередньо стикаєшся з людським горем. Часто в перші хвилини ти отримуєш шалену кількість негативу, який виливають на тебе, тому що ти перша людина, яка приїхала. Ти у всьому винен: пізно приїхав, не так приїхав, не то робиш… Так, проходить пів години, і вже всі дякують, вибачаються, але саме цей перший негатив дає емоційне виснаження.
Коли ж події мають трагічні наслідки, вони виснажують ще більше. Коли гинуть люди, діти. Коли гинуть твої колеги – це вибиває найбільше. Але розумієш, що не можеш впадати у депресію, тому що час йде і треба працювати.
У Вас освіта рятувальника, але Ви обрали журналістське спрямування у своїй діяльності. Чому?
Журналістику я не зовсім обирав, тому що працював до неї безпосередньо рятувальником, виїжджав на гасіння пожеж. Але по мірі необхідності людей можуть переводити у підрозділи різних спрямувань, і тут, у пресслужбі, була вільна посада. Так при переміщенні по службі й потрапив сюди. Якось так ця робота мене затягнула (сміється).
Як вдалось звикнути до нового напрямку роботи?
Чесно кажучи, було складно, тому що я себе бачив у трохи іншому напрямку. Але журналістика – це насправді цікаво. Коли ти потрапляєш у пресслужбу, то у тебе змінюється масштаб діяльності. Тобто ти з певного району масштабуєшся на всю область. Виїжджаєш на всі події, володієш усією інформацією про те, що відбувається в області, спілкуєшся з журналістами, триває процес постійної комунікації.
Ти 24/7 перебуваєш на зв'язку. У тебе немає вихідних, телефонують зранку, в обід, ввечері, вночі, коли щось стається. І спершу ти звик, що є робочий день з 9 до 18. Але, пам'ятаю, як ти входиш в цей новий ритм, то починаєш розуміти, що людям потрібна інформація і ти мусиш працювати.
Тому телефон постійно зі мною, я його ніколи не відпускаю. І навіть деколи в сім'ї кажуть: “Ну відійди від нього хоч трохи”. А я не можу, тому що робота вимагає постійного зв'язку. І якщо телефон заряджений менше, ніж на 20%, то вже починається паніка! Адже потрібно бути на зв’язку!
Зараз дуже часто журналісти не вирушають самостійно на події, а лише передруковують новини та анонси пресслужб. Чи торкнулась така зміна і пресслужби ДСНС? Як загалом змінилась взаємодія з журналістами?
Взагалі комунікація змінилася між пресслужбами і журналістами. Тому що колись було так: сталась подія, ми це все гарно відзняли, самостійно написали, всіх журналістів обдзвонили, повідомили, що у нас є відео пожежі. За годину-дві до нас приїжджали журналісти, власкори всіх телеканалів. І приблизно 15 людей збирались тут у кабінеті, стояли в черзі з камерами, і ми кожному з касети на касету переписували те відео.
Перезапис займав хвилин 10-15, а то й 20! І ми собі могли за це час спілкуватися між собою. Журналісти детальніше розпитували про подію. І крім сухого загального коментаря, який я давав їм напередодні, вони дізнавалися інші деталі.
А зараз я навіть на місці події можу все знімати на телефон. І якщо потрібно щось надіслати оперативно, то ми одразу можемо надіслати безпосередньо головному управлінню, а вже через 5 хвилин відео можна побачити на наших сторінках у фейсбуці. Журналісти одразу отримують готове відео з записаним коментарем, і через 10 хвилин це може бути вже в ефірі. Хоча це доволі сумно насправді, адже втрачається очна комунікація з людьми.
Якими особливими навичками повинні володіти журналісти пресслужби ДСНС?
Усі навички ми відпрацьовуємо в процесі роботи, тому що є специфіка фото- та відеозйомки відповідно до техніки безпеки. Ми працюємо безпосередньо на місці події, де все дуже швидко рухається, де є загроза обвалів, щільного задимлення, загроза кудись провалитися, впасти. Крім того, що ти дивишся в об'єктив, аби побачити і відзняти все найцікавіше, ти повинен обов'язково дбати про свою безпеку.
Тому ми завжди новим працівникам розказуємо, як себе поводити, де безпечно стояти. Наприклад, ми завжди стараємося ставати так, аби за спиною була хоч якась стіна, щоб ніхто не наїхав на тебе, щоб рукавом не зачепили і не збили з ніг. Або якщо стоїш на даху, то аби міг за щось закріпитись у разі небезпеки.
Пожежні під час роботи більше звертають на це увагу і мають більший кут огляду. У нас він доволі обмежений, а тому важливо задіювати в роботі зір, слух, певну інтуїцію та елементарні навички постійно спостерігати, що діється довкола.
Ваша пресслужба окреслює ситуацію не лише у Львові, але й в інших населених пунктах усієї Львівщини. Як Ви дізнаєтесь про обласні події?
У нас є пункт зв'язку, куди потрапляють усі дзвінки з області. Це називається серцем нашої служби. Тут чергують наші диспетчери, які отримують усі повідомлення від громадян міста й області. Вони приймають дзвінок та направляють на місце події необхідні підрозділи. Одразу після цього ми отримуємо сповіщення в електронній базі про те, яка подія сталась, скільки пожежних машин виїхало, коли виїхали та коли прибули на місце події та усі наступні кроки рятувальників.
Так я можу онлайн відслідковувати, що буде відбуватись. І якщо буде потреба, якщо це буде щось масштабне, то я виїжджаю на місце події теж. Та й завжди потрібно бути оперативним, адже якщо подія буде серйозна, то вже через кілька хвилин телефонуватимуть журналісти, які працюють тут в редакціях поблизу і запитуватимуть: “Куди ж ті дві пожежні машини поїхали?”.
Влітку одна із редакцій, які тут є поруч, відчиняють вікна, і журналісти чують все, що у нас відбувається. І вони постійно телефонують: “А що там у вас? Тривога? Куди ви їдете?”. Я їм пояснював постійно, що ми нікуди ми не їдемо, просто заняття проводимо. Кажу: “Все нормально! Якщо щось буде, то я вас повідомлю”. Дуже переймаються ваші колеги про нас (сміється).
Скільки працівників зараз у Вашій пресслужбі?
Зараз в нас шість працівників, включно зі мною. Нас мало, але от функції в нас зараз широкі, як і колись. Ми повинні бути містком між службою ДСНС і людьми. Найпростіше – через журналістів, тому що вони безпосередньо передають всю інформацію, показують нашу роботу, пояснюють людям, що може статися. Крім цього, ми проводимо ще виховну роботу з різними верстами населення. Наприклад, у сільській місцевості організовуємо подворові обходи чи спеціальні рейди по відпрацюванню запобігання пожеж чи дій у випадку пожежі.
Також в нас дуже популярні зараз соцмережі. І ми не можемо їх оминути, а вони не можуть оминути нас, тому що це швидкий доступ до великої аудиторії. Люди зараз користуються телеграмом, фейсбуком, інстаграмом, тік-током. Ми повинні бути в тренді цього всього.
Не знаю, чи Ви стикались колись з нашими листівками? 101! Не пали! Все страшне, червоне! Зараз вони змінились, адже ми працюємо з різними верствами населення, у тому числі з дітьми. А вони потребують нових форматів отримання інформації, хочуть отримувати наліпки, книжечку в руках потримати, де будуть якісь завдання, конкурси. Тобто такі подарунки обов’язково повинні бути. Розробка таких матеріалів для дітей – це також робота пресслужби. Ми з UNICEF розробляємо листівочки з нашими рекомендаціями. Вони за свої кошти їх друкують, і ми розповсюджуємо.
А от, наприклад, люди у сільській місцевості хочуть читати газети, а не дописи у соціальних мережах. Тому для них є газета “Палаючі новини” - всеукраїнська газета про безпечну поведінку. Видання створює ДСНС України за підтримки UNICEF. Тобто пресслужба в нас має дуже широке поле діяльності.
А про що особисто Ви любите найбільше писати?
Насправді я більше люблю фотографувати. Під час цього ти отримуєш драйв, адреналін, тому що якраз тоді включаються всі твої відчуття. Тоді тобі потрібні зір, слух, інтуїція, тому що тут щось падає, там сиплеться, там пече. І ти працюєш на цьому адреналіні!
І ти працюєш добу-дві, журналісти приходять, аби зранку коментар записати, потім в обід приходять, ввечері… А тоді на наступний день приходять і знову тебе бачать і дивуються, як пресслужба так безперервно працює. Але насправді поки працюєш на такому адреналіні, то реально сил вистачає. Ти відчуваєш втому вже коли така робота завершується. Поки триває ліквідація наслідків надзвичайної події, ти повинен тримати себе та працівників в тонусі. Немає залізних людей, всі втомлюються. Але специфіка нашої пресслужби полягає в тому, що коли всім службам дають відбій на місці події, всі роз'їжджаються і можуть відпочити, то у нас починається наступний етап роботи – опрацювання інформації та створення матеріалів. І тоді ти ще майже добу після події працюєш, аби відкомунікувати усе до кінця.
І ще одне таке запитання на завершення. Які у Вас перші асоціації виникають, коли чуєте слова «пресслужба ДСНС»?
Наші рідні… ДСНС і пресслужба – це взагалі найрідніші! Тому що в нас у кожній області є пресслужба ДСНС, всі між собою знаємось. Ми зідзвонюємось після усіх масштабних обстрілів, чи у підрозділів все гаразд. Тому що ми знаємо, що рятувальники та їхні пресслужби першими прибувають на місце події, і є великі загрози для життя. На жаль, наша колега загинула в Дніпрі, коли був удар по місцю, де вона працювала. Пів року вона лікувалась після отриманих серйозних поранень і загинула.
Загалом якщо говорити про східні області, то це максимально небезпечно. Тому раз у 2 місяці ми їздимо на ротації у чотири області: Херсонську, Донецьку, Харківську, Запорізьку, - аби допомагати нашим колегам. Адже якщо ми працюємо цілу добу у звичайному режимі, то вони – з постійним ризиком для життя.
Працівники ДСНС і представники пресслужби – це всі наші знайомі та друзі. Тому так, вони наші найрідніші.
Розмовляла Марічка Твардовська
