Сестра Анисія Соколова розповіла про психологічну та духовну підтримку військових, а також власний шлях від служби в ЗСУ до монастиря та психології.
2
Віднайти душевний спокій і рівновагу, побороти страхи і тривоги, зберегти силу духу та встояти під час усіх випробувань – процес психоемоційного відновлення насправді є багатоскладовим. Він вимагає чимало внутрішніх ресурсів не лише від тих, хто потребує допомоги, але й тих, хто її надає. У часі війни представники духовенства, психологи і психотерапевти, а також самі військові стають міцною опорою для діючих військовослужбовців та ветеранів.
За її плечима 526 стрибків з парашутом, понад 20 років духовного життя та понад 10 років роботи з ветеранами. Завідувачка сектору психологічної допомоги Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій сестра Анисія Соколова в інтерв’ю з Гал-інфо ділиться своїм досвідом роботи з військовими та розповідає про важливість їхньої психологічної та духовної підтримки. Сестра також розповіла про власний шлях від служби в Збройних Силах України до монастиря, а також пояснила, як поєднує духовне життя з професійною діяльністю психотерапевта.
Сестро Анисіє, передусім розкажіть, яку посаду Ви зараз займаєте та які обов’язки виконуєте у Львівському центрі надання послуг учасникам бойових дій?
Зараз ми маємо розширення нашого штату через велику кількість клієнтів. У нас є сектор психологічної допомоги, і я є його завідувачем. Робота дуже різна. Окрім індивідуальних і групових терапевтичних сесій або ж консультацій з клієнтами, додалась також робота по взаємодії з різними структурами та організаціями.
Тобто основна специфіка роботи – це спілкування, консультації з ветеранами і цивільним населенням, реабілітація ветеранів. І саме цю тему ми обговорюємо на семінарах із представниками різних організацій, приватних і державних, тими, хто залучений до цих структур. Наприклад, у нас є бізнес-фірми, які роблять знижки для ветеранів, але вони також цікавляться специфікою спілкування з військовими, як підготуватись до комунікації з ними після їхнього повернення із зони бойових дій, як створити безбар’єрні умови праці, якщо є інклюзія.
Як відбуваються індивідуальні консультації з ветеранами і діючими військовими? З якими запитами вони приходять до Вас?
Індивідуальні і групові консультації відбуваються так, як це передбачено в психотерапевтичному просторі. Запити відповідають симптоматиці. Як є прописані симптоми ПТСР, то так буквально по списку, по цих пунктах з відповідними запитами і звертаються: безсоння, флешбеки, агресія, депресія, відчуження, алкоголізація та інші.
Окрім посттравматичного стресового розладу, наприклад, є ще запити на труднощі у стосунках і ресоціалізацію, тобто десь важко вписатися в простір. Метафора така: “Мене вийняли з мого середовища, я відсторонений, відчужений”.
Скільки часу триває робота з ветеранами?
Якщо говоримо про саму консультацію, то через велику кількість клієнтів вона триває не більше, ніж годину. Але може бути і менше, бо у ветеранів є таке напрацювання, що вони роблять все конкретно і швидко. Тому консультація може бути і до години часу. Тоді ми з'ясовуємо, з чим проблеми, і я розповідаю, який перспективний терапевтичний план може бути. Ми його обговорюємо, приймаємо, працюємо, по ходу підкориговуємо. А далі знову працюємо і приходимо до якогось завершення: до задоволення або незадоволення запиту. Якщо ж незадоволення, то обговорюємо подальший план і так потихеньку далі працюємо.
Реалізація цього терапевтичного плану займає кілька консультацій. Загалом є вже таке наукове, статистичне напрацювання, що в принципі достатньо 10-12 сесій. То ми так в них і вкладаємось.
Раніше Ви служили у Збройних Силах України. Як цей військовий досвід зараз допомагає Вам краще розуміти ветеранів і працювати з ними?
Цей досвід дуже допомагає, тому що є розуміння, як це все відбувається. Зараз ми налагоджуємо роботу з військовими частинами, щоб випередити ситуацію, коли буде величезна кількість звернень під час повернення військових із зони бойових дій. Тому на випередження працюємо, аби допомагати із психологічною роботою, поки людина ще не демобілізувалася. А коли вже відбудеться демобілізація, то набагато важче розв’язувати психологічні проблеми ветерану, оскільки він занурюється у ситуацію з вирішенням безлічі всіляких документів, також бачить, своє змінене світосприйняття, інколи сам себе жахається… В такому режимі життя набагато важче допомогати.
Зараз, стикаючись з цією структурою, я бачу те саме, що вже прожила протягом п’яти років під час власної служби. Це дуже цінний досвід. Я не маю тих очікувань, що все мало би працювати як у приватній фірмі, де все виконують так оперативно, по-європейськи. Так, ця структура має свою специфіку функціонування.
2
Як потрапили зі Збройних Сил України до монастиря? Чому обрали інший життєвий шлях?
З певного моменту, коли я була в армії, трапилися обставини, які не давалися до розв'язання. І тоді з того простору, з того середовища, познайомилася з людиною, яка мала досвід віри та церкви. І вона мені дала молитовну пораду. Я її почала практикувати, і в мене те, що не розв'язувалось протягом півтора року, розв'язалося саме за допомогою молитви. Мене це тоді дуже вразило. Молитва була дуже проста – “Отче наш”. Але я вже почала досліджувати: чому вона так сильно спрацювала, чому мені не допомогли ні життєвий досвід, ні мої знання в тих обставинах, а незрозумілим чином спрацював саме цей текст? Я от з того часу вже почала досліджувати.
Мені на це дослідження ще пішло трохи більше, ніж два роки. А далі я побачила, що йдеться про нові для мене речі, що є ціла інституція, яка називається церква. Тоді вже мене почали зацікавлювати ті практики, і зрештою я побачила, що це працює, що та інституція дуже гарна, там є багато різних процесів. І тоді я прийняла рішення піти до монастиря.
Та зрештою Ви обрали фах психотерапевта, психолога. Чому саме цей фах і як вдається поєднувати його з Вашим духовним життям?
Фах психотерапевта я, можна сказати, не обирала. Просто у свій час суто для свого життя, для власного розвитку поцікавилась ще в 2010 році курсом про психологічну травму в Українському католицькому університеті. Тоді цей курс читала психотерапевткиня українського походження з Америки, яка працювала з ветеранами. Саме тоді з’явився перший дотик до цієї теми, цієї роботи, хоч тоді я виключно для себе цей курс пройшла і, можна сказати, забула за нього.
Потім у 2014 році розпочалась російсько-українська війна. Одна зі студенток того курсу була керівницею волонтерської організації кризової допомоги у нашому військовому шпиталі у Львові. Роботи було дуже багато, і вона кинула оголошення, що хто мав би бажання допомогти, то може долучатись, тому що було дуже багато роботи на волонтерських засадах. Знаючи її ще з того курсу, я долучилася, а вже в тій роботі все потихеньку почало рухатися в сторону навчання. Зрештою за її рекомендаціями я обрала цей фах, і так все рухалось до теперішньої точки (сміється).
А згодом ще 2022 рік додався, коли все ще більше розгорнулося замість того, щоб звернутися. Тому я вже й на роботу сюди влаштувалася. У 2022 році сюди звернувся по допомогу перший військовополонений, і я зрозуміла, що треба ще довчатися, бо того не вистачає. Та зрештою так і вийшло, що я вже є професійний фахівець і так у цьому напрямку рухаюся.
Щодо того, як воно поєднується з моїм духовним життям. Так, все-таки у процесі навчання, десь на другий-третій рік, у мене гостро постало питання, як це інтегрувати одне з іншим, щоб воно взаємодіяло, а не протистояло. Мені на це пішло два роки. Два роки такого інтенсивного внутрішнього пошуку цієї інтеграції. І зрештою це відбулося. Моя духовна фундація є дуже сильним інструментом і опорою в цій роботі, яка зараз є, і в тому масштабі, у якому воно потрібно.
Чи якось використовуєте питання духовності у роботі з ветеранами і чи сприяє це їхньому відновленню?
Спершу дуже так чітко це не відчувалося у роботі з ветеранами. Більше моя ця духовна постава, мої духовні інструменти працювали для мене самої, щоб витривати в цьому марафоні. А тепер, вже маючи цей величезний досвід роботи з ветеранами, робота з ними приводить до того, що ми все одно торкаємось таких екзистенційних питань у світогляді ветеранів; однозначно, тоді використовується питання релігії.
Водночас не слід називати це релігією, тому що насправді кожна людина провадить духовне життя, але кожен має свій етап розвитку. У когось буде Творець називатися Богом, у когось він буде називатися розумом, у когось – абсолютом, у когось – гармонією природи. У когось буде називатися знаннями, а в когось – щастям чи щасливою сім’єю. Воно у кожного формується згідно з системою, у якій людина виросла, системою цінностей, і згідно з тим досвідом, який людина вже прожила.
Тому ми спочатку з'ясовуємо ту мову, на якій ми можемо розмовляти про духовні речі, а вже тоді розмовляємо. Звичайно, коли я починаю ставити перші питання про духовні опори, то зразу, враховуючи мій вигляд, відвідувачі говорять, що церкву не дуже практикують. Тоді ж я одразу їх поправляю, що мова йде не про церкву, не про традицію, а про те, що реально працює у їхньому житті. Для декого це, наприклад, закони фізики або мова енергії. Це немає значення, адже це тільки мова. Але сама дія, самі результати і те, що працює, є у кожної людини, у її життєвому досвіді.
Наскільки важливою сьогодні є духовна підтримка військових, так само як і психологічна? Наскільки вони повинні бути взаємопов'язаними у процесі реабілітації ветеранів?
Вони є безперервно і однозначно взаємопов'язані, бо якщо якусь одну частинку вилучити, то просто не буде людини. Тіло, душа і дух – воно все, однозначно, працює разом. Тому важливо об’єднувати всі ці області і важливо, щоб відбувалися взаємодії між фахівцями з цих трьох різних областей: медицини, психології і духовного світу.
Розмовляла Марічка Твардовська
