Слухай онлайн
Культура  |  Історія

Цікаво для розуму, – Ярослава Мельник про Івана Франка і свій шлях до нього

Гал-інфо отримало чудову можливість поспілкуватись з лауреатом Міжнародної премії імені Івана Франка у номінації “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики” - з Ярославою Мельник

Ярослава Мельник, франкознавець, доктор філологічних наук, професор Українського католицького університету (Львів) і Українського вільного університету (Мюнхен), завідувач кафедри філології Українського католицького університету, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, лауреат Міжнародної премії імені Івана Франка в номінації «За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики» 2018 року.

Франкознавець, доктор філологічних наук, професор Ярослава Мельник. Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
Франкознавець, доктор філологічних наук, професор Ярослава Мельник. Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
1/1

Розкажіть, будь ласка, про свої наукові зацікавлення, а також про те, що Ви вважаєте своїм найбільшим науковим здобутком.

У різного кшталту службових curriculum vitae я так зазвичай окреслюю коло своїх наукових зацікавлень: історія української літератури ХІХ – поч. ХХ ст., зокрема франкознавство, давнє українське письменство, апокрифи, порівняльне літературознавство. Утім, увесь цей ряд можна зредукувати лише до студій Івана Франка, позаяк, за поодинокими винятками, дотепер всі мої центральні наукові сюжети, у тому числі монографічні (зокрема, «Іван Франко й biblia apocrypha», «І остатня часть дороги... Іван Франко в 1908–1916 роках», «Апокрифічний код українського письменства»), або безпосередньо були присвячені франківській тематиці, або натхнені Франком. Сьогоднішні та й, сподіваюсь, майбутні теж.

Чому саме Іван Франко? Насамперед мене «франкізував» Музей Івана Франка у Львові, де я працювала після закінчення Львівського університету та якому завдячую, обіч іншого, любові до архівних пошуків, до першоджерельного матеріалу зосібна. У ґравітаційному полі Франкового генія так чи інак, хто більше, хто менше, перебували і мої колеги та друзі у відділі української літератури Інституту українознавства ім.І.Крип’якевича Національної академії наук України (Інститут українознавства – ще одна моя alma mater). Відтак «франкізація» продовжувалася в Інституті франкознавства Львівського національного університету, де дух Франка витав особливо, бо де-де, а там йому таки годилося витати. Мої колеги з інших франкознавчих осередків України цій «франкізації» теж неабияк посприяли.

Що ж до моїх ключових дослідницьких ліній, то це: студії наукової біографії Івана Франка, його апокрифіка, національна рецептивна модель апокрифічного письменства.

Чого вдалося мені досягти на цих теренах? Сподіваюсь, бодай трохи подолати традицію остраху перед складними неоднозначними сторінками особистого життя письменника, тривалий час притаману нашому літературознавству. Це щодо вивчення біографії Франка. А якщо йдеться про апокрифологічні сюжети, то, либонь, я таки зуміла спростувати тезу про те, що «апокрифи з’їли Франка», і показати, чим стало «порпання» в старому «папір’ї» для Франка особисто і для української науки та української літератури, як Франкові студії вписуються в контекст тогочасних досліджень апокрифів, і яких трансформацій зазнала апокрифічна література, ця «космополітична ростина», на українському літературному ґрунті. А ще заакцентувати на необхідності актуалізації традицій національної науки в європейському контексті й на потребі продовження студій у царині апокрифології зосібна. Сучасний період осмислення апокрифів у світовій науці надто мало торкнувся української науки, яка на зламі ХІХ–ХХ ст. в особі Михайла Драгоманова, Івана Франка, Михайла Грушевського та ін. заманіфестувала таку могутню традицію в осмисленні й публікації пам’яток апокрифічної літератури. Сподіваюся, що проект «Християнські апокрифи», над реалізацією якого зараз працюємо на гуманітарному факультеті Українського католицького університету і який передбачає переклад найрепрезентативніших християнських апокрифів українською мовою (задумано кілька томів), почасти заповнить цю прогалину. І сподіваюсь, що буде в цьому і моя скромна лепта.

1/1

Торік Ви стали лауреатом Міжнародної премії імені Івана Франка в номінації «За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики» за монографію «І остатня часть дороги... Іван Франко в 1908–1916 роках» (Дрогобич: Коло, 2016). Чому для дослідження Ви обрали саме цей період?

Може, спершу декілька слів про Премію імені Івана Франка? Патрон цієї Премії Іван Франко вважав, що «наукова робота – то диплом шляхетства, яким нація вкуплюється в гроно цивілізованих націй». І, гадаю, дуже гарно, що засновники Міжнародної премії імені Івана Франка, у науковому дискурсі якого так гармонійно поєднався національний та «науковий, чисто ідеальний інтерес», своїми нагородами вирішили відзначати саме наукові праці, сприяючи тим самим розвою української гуманітаристики, входженню її в міжнародний науковий контекст. А щодо мого лауреатства. Сприймаю цю Премію як високу честь і великий кредит довір’я. До слова, це перша відзнака Міжнародного фонду франкознавчої книжки. Мені це, правду кажучи, дуже приємно. Сподіваюсь, моїм колегам-франкознавцям теж.

Тепер про те, чому для дослідження я обрала останнє десятиліття Франка. Насамперед тому, що останній період життя Івана Франка, порівняно з іншими, найменше досліджувався. Це період, у якому дуже переплелися дві драми: драма Франка-людини і драма Франка-митця. Колись Петро Карманський зазначав, що говорити про велику трагедію письменника, спричинену тяжкою хворобою в 1908 році, «немає ні зваги, ні совісті». Цей бар’єр нелегко долати й сьогодні, хоча від часу відходу письменника у вічність минуло не одне десятиліття.

Дехто з читачів каже, що моя книжка про хворобу Франка, про його духовну катастрофу. Не можу з цим погодитися. Так, у цій книжці пишу багато про тяжку недугу митця. Проте Франко на цій хресній дорозі життя мене найбільше вражає величчю духу, бажанням працювати, писати, усупереч усім, здавалось би, для людини нездоланним перепонам. Колись Дмитро Дорошенко, захоплюючись силою духу Франка на схилі віку, зауважував, що й все життя поета (не лише останні роки) було «одним невпинним змаганням духа і матерії [...]. Дух його перемагав і переміг [...]. „Смертію смерть поправ“».

Хоча, зізнаюся (про це я вже не раз говорила), тепер, із відстані прожитого і пережитого, я, мабуть, не взялася би за останнє десятиліття письменника. Починати писати тепер про останнє десятиліття Франка мені було би незрівнянно важче, аніж на початку моєї дороги до Франка. Однак правда й те, що історія життя й творчости митця не відпускає мене й досі. Осмислювати мені сторінки біографії Франка й далі цікаво. У тому числі цікаво серед іншого пошукувати оптимальні дослідницькі стратегії для творення моделі письменницької біографії, для студій порівняльно-типологічного характеру (як ось: Франко – Леся Українка, Франко – Михайло Павлик, Франко – Михайло Драгоманов), для вивчення львівського тексту письменника, художнього зосібна. Чи будуть реалізовані ці та інші задуми? Час покаже.

Франкознавець, доктор філологічних наук, професор Ярослава Мельник. Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
Франкознавець, доктор філологічних наук, професор Ярослава Мельник. Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
1/1

Чи варто розділяти Франка-митця, Франка-вченого і Франка як людину?

Залежно від опції, кута зору дослідника, а також проблематики дослідження. Можна, звичайно (і треба), читати і досліджувати, для прикладу, художні тексти Франка, не надто заглиблюючись в позалітературні чинники, у біографічні обставини його творчості зосібна. Одначе, приміром, без знання Франка як людини, без осмислення складної природи його душевного світу на схилі віку не увійти в непростий світ його творчості смеркальних років, а також не зрозуміти складних взаємин із багатьма сучасниками, у тому числі з Михайлом Павликом, Михайлом Грушевським, молодомузівцями, вельми складний і болючий Франків комплекс Михайла Драгоманова, появу такого сенсаційного видання вченого, як «Wielka Utrata», яку Франко вважав невідомим твором Адама Міцкевича і багато чого іншого.

Франкознавець, доктор філологічних наук, професор Ярослава Мельник. Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
Франкознавець, доктор філологічних наук, професор Ярослава Мельник. Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
1/1

Ви опрацювали такий великий обсяг інформації, архівів, документів і тепер можна сказати, знаєте Франка з усіх сторін. Що у ньому Вас захоплює найбільше? А що Вам досі важко зрозуміти і прийняти?

Та ні, я далека від гордині, що знаю Франка зусібіч. Оберігає мене від цього насамперед «огром» Франкових текстів, його універсалізм. «Всепроникний Франко», «всеохопний Франко», «неодмінний Франко», «всебічний Франко», «невтомний Франко», «вчений ерудит», «багатогранний Франко» – так, для прикладу, оцінював Івана Франка зовсім не схильний до будь-яких проявів агіографії чи глорифікації Ігор Качуровський. І це при тім, що критик тут мав на увазі лише Франка-письменника і почасти Франка-перекладача. Додаймо до цього складність, динамічність, еволюційність, контраверсійність і часто суб’єктивність Франка. Я, здається, вже готова змиритись із тим, що Франко певною мірою невловима для мене постать у багатьох аспектах. Інакше кажучи, готова до смирення, за словами самого Франка, перед «недовідомим в людині і в природі». Тому іноді краще поставити знак запитання або три крапки, ніж стверджувати щось категорично.

Що мене найбільше захоплює у Франкові? Дуже багато. Кажу це щиро. Те, що він був живим чоловіком… Неймовірно геніальним і живим, таким, який може промовляти крізь час. Справжнім і відданим своїм ідеалам. Незбагненно працьовитим, жертовним і заангажовованим в українські справи. Захоплює гуманістичний і націотворчий пафос його життєдіяльності і життєтворчості. І особливо незмірно висока етична природа його духу.

Що мені важко прийняти у Франкові? Як Вам сказати. Я насамперед намагаюсь його зрозуміти, у тому числі зрозуміти і його суб’єквивізм, хиби і помилки (це зокрема стосується останнє десятиліття Франка), вникнути в мотиви тих чи тих оцінок, імпульсивних суджень, у тому числі врахувати і такі чинники, як стан психіки недужої чи втомленої людини. І тоді замість несприйняття наступає розуміння. Це, вважаю, конструктивний підхід.

Франкознавець, доктор філологічних наук, професор Ярослава Мельник. Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
Франкознавець, доктор філологічних наук, професор Ярослава Мельник. Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
1/1

Трохи про взаємини між Франком і сучасним читачем? Чи не спостерігаємо ми тут розриву? А якщо так, то як це подолати?

Так, Франко недостатньо присутній у сучасному українському духовному просторі. І читаємо Франка не так аж багато, як би мені, зокрема, хотілося. Причини? «Имъ же нэстъ числа». Зокрема, це ті міфи й стереотипи, які виявилися доволі живучими серед потенційних читачів письменника, яких від його художніх текстів відлякує засоціологізування його творчості, всілякі маски й кліше. А ще, очевидь, не дуже, можливо, приємний досвід, здобутий у школі, пов’язаний із вивченням Франка, хибні уявлення, що класика для сучасного читача – це не надто цікаво.

Як це подолати? Потрібно шукати нові підходи до актуалізації Франкової спадщини, її присутності в сучасному українському культурному просторі (Про державну стратегію в гуманітарній сфері – не буду тут говорити, це надто розлога і надто болюча тема). І такі підходи останнім часом спостерігаємо. Як ось, для прикладу, прекрасна інсценізація Франкових «Перехресних стежок» у театрі ім. Леся Курбаса у Львові, креативні заходи в Домі Франка у Львові («Дім, де звірі говорили». Путівничок для діточок» Галини Мазур – серед цього креативу Дому Франка теж) і в Музеї в Нагуєвичах. Очікуємо, хочу вірити, на гарного «Захара Беркута», що зараз знімається.

І, можливо (про це я вже говорила в одному інтерв’ю) мати трохи довіру до тих людей, які кажуть, що читати Франка – це неймовірно цікаво. Зізнаюся, як читач, а зовсім не як дослідник Франка, я люблю дуже багато його текстів. Серед найулюбленіших – Франкові спомини з дитячих літ, романи з безліччю сюжетних ліній, у тому числі любовних, детективних, «Іван Вишенський» з неймовірно містичним фіналом, теж містичні «повістки» письменника – «Терен у нозі» і «Як Юра Шикманюк брів», ледь чи не вся новелістика, зокрема, «Сойчине крило». Не знаю, чи останній текст входить до шкільної програми з літератури, якщо ні, то дуже жаль. Цікавий для школяра канон Франкових текстів теж би значною мірою допоміг би подолати отой розрив між письменником і сучасним читачем.

Іван Франко колись казав, що книжки треба читати «літературно освіченим оком». Можна скористатись цим рецептом письменника, це дуже гарний і дуже продуктивний підхід, а можна просто відкрити той чи той текст на «хибив-трафив» (теж Франків вислів). Не сподобається – перейти до іншого. Дяка Богові, є з чого вибирати. Головне – долати бар’єри неприсутності Франка в нашому сьогоденні. Щедрий віддарунок від подолання тих та інших бар’єрів – насолода від читання гарних творів, яких у Франка, на моє глибоке переконання, таки чимало.

Можливо, у Вас є якісь слова, цитати з творів Івана Франка, які слугували для Вас лейтмотивом, в яких Ви знаходили розраду?

Є, звісно. Наприклад, ось такий вислів. «Цікаво для розуму». Це з передмови Івана Франка до розвідки «Святий Климент у Корсуні. Причинок до історії старохристиянської легенди», де він зауважував, що основним імпульсом для написання цієї роботи для нього був інтелектуальний інтерес: «Коли б мене запитав хто про мету і позитивні результати моєї праці, то я, мабуть, сказав би хіба: писав, що було цікаво для розуму». Власне, цікавість «для розуму» ― це одна з причин мого звернення до Франка (утім, до інших наукових сюжетів теж). Осмислення творчого космосу митця, безлічі тих текстів і контекстів, на які він був просто «приречений» через свій універсалізм, для мене було завжди (і, сподіваюсь, буде й надалі) «цікаво для розуму», а не лишень продиктоване розумінням потреби заповнення «білих плям» у франкознавстві. Саме оця цікавість «для розуму» спричинювалась до вибору моїх ключових дослідницьких ліній, не раз змушувала полишати той чи той сюжет, обірвавши його на півдорозі чи на початку дороги на користь цікавішого (принаймні цікавішого для мене), а відтак і потрібнішого.

А щодо цитат із художніх текстів Франка, то, приміром, для мене дуже промовистими є фінальні рядки з повістки «Як Юра Шикманюк брів Черемош» (до слова, цей дуже книжний і містичний текст письменника ― один із моїх найулюбленіших). «Господь ріжними дорогами тягне людей до добра, ― екзегеза Білого демона, одного з містичних персонажів цього тексту, плану Творця щодо спасіння загублених душ. ― Одних страхом, других жадобою зиску, інших особистою амбіцією, ще інших подразненим самолюб’ям; лише невелика часть робить добро з чистої, високої любови до добра». Ось так.

Яку пораду від Івана Франка Ви дали б сьогодні в такий неоднозначний час? Як не загубити нам, українцям, себе?

Пораду від Франка, щоб не загубитись у цьому світі постправди? Либонь, ось ця. Порада чи, радше, інвенктива. Серед найважливіших Франкових концептів, які він дуже послідовно розгортав у різних царинах своєї багатогранної діяльності, – візія України як цілісного культурного й політичного феномена. «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів». І ще настійна Франкова вимога від своїх земляків плекати національний ідеал, яка, до слова, звучить дуже актуально. Пригадується, Тімоті Снайдер у своїй лекції в Українському католицькому університеті зазначив, що спільний погляд на своє майбутнє витворив українську націю. Порівняємо це судження Тімоті Снайдера з ось цими рядками Франка: «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати...» (Стаття «Поза межами можливого»).

Редакція Гал-інфо дякує Ярославі Мельник за інтерв'ю.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...

");