14 січня у Вінниці з ініціативи професора історії Донецького національного університету Олени Стяжкіної відбулась дискусія, під час якої було обговорене питання майбутньої реінтеграції окупованого Донбасу й шляхів повернення української освіти.
Восени минулого року десятки вузів із Донецької та Луганської областей мусили виїхати з окупованої території і вже понад рік працюють «в екзилі», проте після деокупації неминуче постане питання їхнього повернення. Окупація заскочила всіх зненацька, і еміграція (втеча) стала надто болючим процесом. Гірше, якщо так само непідготовленими держава, суспільство й колективи цих вишів будуть у той важливий момент, коли з’явиться можливість вернутися. Розуміння, як це робити (зокрема, як ставитися до колишніх співробітників українських вишів, що залишилися на окупованих територіях і вступили в колаборацію з окупантами) варто до моменту самого повернення.
Гал-інфо поспілкувалося з одним із учасників обговорення, головою Інституту соціальних досліджень і політичного аналізу, кандидатом філософських наук, доцентом ДонНУ Володимиром Кіпенем щодо тез, що висловлювалися під час дискусії.
Пане Володимире, про що йшлося під час дискусії?
Під час дискусії були обговорені позиції, дії й страхи, що існують в освітянському середовищі вимушених переселенців, а також порушене питання щодо напрацювання підходів, принципів та рекомендацій для державних структур, зокрема, й Міносвіти, в питанні повернення українського освітянського середовища на Донбас.
Звичайно, розмова не могла бути простою, але значення ініціативи важко переоцінити, вона є дуже вчасною. Йдеться про врахування уроків запізнілої реакції державних органів, в тому числі Міносвіти, на події 2014 року, коли десятки вузів в Донецькій і Луганській області стикнулися з великими проблемами. Нарешті потрібно зіграти на випередження, аби й державні органи, і колективи конкретних вузів, і суспільна свідомість загалом були готові психологічно, організаційно, нормативно-юридично до повернення в рідні стіни після деокупації Донбасу.
Ми чудово розуміємо, що реалії не дають підстав розраховувати на швидку деокупацію Донбасу. Але цей виклик обов’язково постане, тому освітяни мають бути підготовленими щонайкраще до цього моменту. Треба чітко усвідомлювати, що повернення освіти на Донбас є завданням надзвичайно високої державної ваги. Україна зможе реально повернутися на Донбас перш за все через сильну гуманітарну політику, в якій освіта посідає ключове місце.
Які лунали думки щодо колишніх співробітників українських вузів, які залишилися працювати в сепаратистських освітніх установах, тобто фактично вступили в колаборацію з окупантами? Під час повернення української освіти постане питання їхньої долі.
У ході дискусії пропонувалися різні підходи – від однозначно радикальних (аж до позбавлення українського громадянства та депортації до «русского мира») й до більш поміркованих. Речники поміркованого підходу підкреслювали складність, неоднозначність ситуації, за якої частина людей не мала фактичної можливості виїхати і позбавити себе будь-яких засобів до існування. Скажемо об’єктивно, що держава не захистила людей під час окупації, тому повною мірою перекладати провину за наявний стан на людей було би принципово не правильно.
Ясно, що це буде одна з найболючіших проблем, вирішити яку можна буде лише за умови реального та повного контролю українських державних структур над усіма сферами життя на деокупованому Донбасі.
По-перше, необхідно буде проговорити абсолютно чіткі принципи державної політики. В цьому якраз наша держава сильно запізнюється. Без ясного повідомлення всім зацікавленим сторонам щодо того, як діятиме держава й чого очікувати, буде велике нерозуміння.
По-друге, не менш однозначним має бути принцип конкретності при розв’язанні цієї проблеми. Потрібно буде, як це не важко, розрізняти різні категорії людей відповідно до їх позиції щодо української держави та псевдодержавних утворень. І вже з цих позицій діяти, залучаючи надзвичайно широкий спектр засобів – від кримінальної відповідальності для тих, хто організовував і забезпечував функціонування незаконних, в тому числі освітніх закладів, в Донецькій і Луганській області, і до реабілітації в українському суспільному житті тих, хто не вчиняв таких злочинів.
Це, як мінімум, два підходи, які є вихідними. Усі деталі мають бути обговорені й прийняті на рівні суспільної свідомості та державних структур.
Під час останнього спілкування з журналістами президент виглядав досить оптимістичним в питанні відновлення українського контролю на Донбасі в 2016 році. Проте критики вказують на те, що навіть якщо контроль буде відновлено, він може бути суто формальним (на папері), тоді як реального повернення не відбудеться.
Так, я, напевно, підтримаю тих, хто вважає цю позицію президента надто оптимістичною. Це радше видавання бажаного за дійсне. Ми бачимо, що Мінський процес, проголошений в якості дорожньої карти для повернення окупованих територій під українську владу, фактично провалився. Він мав скінчитися 2015 року, проте продовжений на 2016 рік. При цьому позиції сторін у трактуванні абсолютної більшості положень угоди залишаються цілком протилежними, і я не бачу наразі серйозних підстав говорити, що цього року щось радикально зміниться.
Тому справді є небезпека, що задля формального дотримання (великою мірою нав’язаних Україні) Мінських угод і задля залагодження європейцями української проблеми Україна робитиме хорошу міну за поганої гри. Тобто видаватиме формальне повернення територій (які все ще знаходитимуться під російським впливом та під контролем псевдозаконних формувань) за реальне взяття їх під український контроль.
Слід розуміти, що за два роки там сформоване своє життя; там панує реальність, що за багатьма позиціями принципово відрізняється від реальності до окупації і тим більше від реальності, що нині склалася на українських теренах. Тому, гадаю, що простим введенням українських силових структур на окуповані території проблему не вирішити. Її можна вирішити лише за комплексного підходу, в тому числі із залученням потужної інформаційної, гуманітарної, соціальної, економічної складових. І на це потрібен час. Тому дуже важливо, щоб українські політики не обманювалися самі й не вводили в оману суспільство.
Навіть до війни не можна було казати, що Україна провадила на Донбасі повноцінну українську гуманітарну політику. Тепер, після їхнього вже дворічного досвіду окупації, чи вдасться Україні повноцінно реінтегрувати їх бодай в середні терміни?
Було б нелогічно, якби ми не ставили це на меті на рівні державної політики. Тим більше, що домінуючою думкою в суспільстві за результатами останніх соціологічних досліджень є імператив необхідності повернення цих територій до України, але не на умовах Росії та сепаратистів, а на українських умовах. Це треба абсолютно чітко для себе уяснити. Я зовсім не схильний підтримувати голосні, але дещо радикально-істеричні позиції певних фігур з культурного середовища, які стоять на позиції відрізати Донбас і забути. Там дуже значна частина проукраїнськи орієнтованого населення. І дуже велика частина дезорієнтованого населення. Й провина за цю дезорієнтацію теж великою мірою лежить на недолугій гуманітарній та культурній політиці, яка дотепер проводилася українською державою.
Спектр можливостей завжди дуже широкий. Єдине, що це не може бути зроблено достатньо швидко. І це явно може бути зроблене лише за дуже серйозної підтримки всієї України. Без цього Донбас і та частина українського суспільства, яка емігрувала звідти і повернеться назад, цю задачу надзвичайної величини і складності не вирішить. Адже якщо й раніше українська складова на Донбасі була достатньо обмеженою, то зараз, в силу того, що півтора мільйони людей виїхали на територію України та інших держав, українська громада Донбасу, яка буде повертатися, буде значною мірою знекровленою. Тому підтримка всієї України стане чи не головною запорукою великого проекту з реінтеграції Донбасу. Але історичні приклади свідчать, що це можливо, і нам слід орієнтуватися на такі приклади.
Це неприємне питання, але поставлю його, щоб зняти всякі інсинуації. От, абстрагуючись від нашої національної ангажованості, суто безсторонньо. Ідея державності Донбасу має якісь підстави і право на існування чи це абсурд?
Це дурниця чистої води, яка в історичному сенсі була інспірована в ситуації розвалу Російської імперії і підведення під владу більшовиків всієї території України в процесі боротьби з українською владою, яка утвердилася в Києві внаслідок революції 1917 років. Ця ідея була абсолютно мертвою весь цей час і реанімувалася вже за періоду незалежності певними внутрішніми донбаськими структурами для можливих торгів з центральною українською владою. Вона завжди знаходилася на маргінесі та в клоунському варіанті виконання. Я знаю людей, які займалися цим, – і «ляльок», і їх ляльководів. З моєї точки зору, нічого серйозного ці ідеї не становили, поки їх не було відпрацьовано у відповідних структурах іншої держави і запропоновано як засіб розвалу України. Такі імперські позиції для певної частини російської еліти не є новиною, і різні дугінські інсинуації, які стали теоретичною базою цієї імперської політики, мені не видаються ні оригінальними, ані органічними відносно Донбасу. Тому ця штучність не може забезпечити повноцінне органічне життя. Воно помре. Питання в тому, як болісно проходитиме ця смерть і які втрати понесе Україна. І як нам, врешті, зробити щеплення, щоб ця хвороба знову не дала рецидив.
Розмову вів Сергій Стуканов
