Днями виповнилося пів року як Володимир Зеленський обіймає пост очільника України.
Спочатку команда Президента України допомогла йому отримати блискучу перемогу під час президентських виборів, а згодом і його партія здобула «золото» під час парламентських перегонів. Проте феномен нової влади полягає не лише в здобутках отриманих перемог, а в комунікаціях зі суспільством: демонструвати відкритість, викликати довіру, але… не надаючи конкретики. Ба більше, саме без журналістів їм вдалося доносити свої меседжі.
«Відставка» керівника Офісу Президента Андрія Богдана, поведінка речниці гаранта Конституції Юлії Мендель, акції протесту «Ні капітуляції» щодо «формули Штайнмаєра»… Все це свідчить про те, що в такому спілкуванні з народом все ж таки щось пішло не так.
Медіаексперт, політконсультант, журналіст-міжнародник та партнер аналітичної компанії KyivStratPro Тарас Семенюк переконаний, нова влада усвідомила: медіа допомагають повідомляти і пояснювати людям, що ж насправді відбувається у суспільстві. Отож, про те, чи потрібні журналісти, які здобутки та помилки зробила нова влада в комунікаціях зі суспільством, – дізнавайтеся далі в нашій розмові.
– Раніше Андрій Богдан – керівник Офісу Президента, говорив про те, що вони спілкуються з суспільством без посередників, тобто без журналістів. Невже справді журналісти стали непотрібними?
– Якщо говорити про демократичне суспільство, то журналісти потрібні, бо не випадково їх називають «четвертою владою». Тому в цьому випадку фраза керівника Офісу Президента України Андрія Богдана, є непродуманою і приземленою, на мій погляд. Адже якщо журналісти не потрібні, тоді в державі починається авторитарний режим, а медіацех – обслуговує владу. Ми це бачимо в Російській Федерації та в інших авторитарних державах, або країнах, в яких панує диктатура. Видно, що там журналістський цех є абсолютно необ’єктивним, залежним та не працює на суспільство й на суспільні інтереси.
Однак тепер влада починає розуміти, що журналісти потрібні, підтвердженням цьому є 14-годинний пресмарафон Президента України Володимира Зеленського. Влада зрозуміла, що слабка комунікація із суспільством призводить до непорозуміння: суспільство не розуміє дій та кроків влади, а це призводить до хаосу. Наприклад, коли ми бачили, реакцію людей на вулицях щодо «формули Штайнмаєра» і так далі.
– Якщо говорити про пресмарафон: наскільки ефективним виявилося таке спілкування з журналістами? Адже, крім «плюсів», лунало чимало критики щодо формату комунікації з пресою. До того ж «марафон» В. Зеленського побив світовий рекорд. Чи не перетворилося таке спілкування з журналістами в шоу?
– Це можна також пояснювати і як шоу. Пресконференції попереднього президента Петра Порошенка теж були з елементами шоу. Можна обговорювати і декорації, і відповіді, і відстань, яка була між журналістами і Президентом, бо Володимир Зеленський був ближче до журналістів, а 14 годин спілкуватися з ними, відповідати на їхні запитання – це не проста справа. Тому я би не став переводити це на рівень шоу, хоча такі елементи там були. Проте кожна подія, яка пов’язана з Президентом, – це теж елемент якогось шоу. Це стосується не лише нашого Президента, а також очільників інших країн. Бо коли суспільство на це дивиться, то сприймає як картинку, а картинка повинна бути, щоб це було цікаво, продуктивно. Тому я би краще сконцентрував увагу на тому, що казав Президент, на зміст пресмарафону, а не на стиль. Не рідко, коли немає змісту, то перевагу бере стиль: зовнішня картинка, яка відвертає увагу від основних речей.
– Речниця Президента Юлія Мендель викликала чимало резонансу в суспільстві, особливо в журналістській спільноті через свої дії. Чому Володимир Зеленський лише на пресмарафоні вперше серйозно (без жартів) відреагував на її поведінку?
– Суспільство відчуває тенденцію, де влада помиляється і де вона повинна робити певні висновки, а от влада цього не відчуває. Влада, як закрите товариство, яке живе в своєму світі та в своїй інформаційній «теплій ванній», наприклад, критику влади і критику з боку медіа може сприймати як особисту образу. В цьому якраз і вся проблема.
Як на мене, варто звернути увагу на психологію самої влади, бо Президент – людина, яка велику частину свого життя працювала на сцені і жила оплесками, тож очевидно, що будь-яка критика сприймалася як удар і образа. Люди, які живуть оплесками, стають залежними від них. А коли їх немає, то настає депресія, а коли вони приходять, то людина оживає.
А в політиці оплески не завжди лунають. Замість них завжди є критика, особливо, коли мова йде про важливі реформи. Якщо влада готова до такої критики, то це завжди провокує зворотну реакцію, яка фактично зводиться до того, що влада намагається якимось чином показати, що їм це не подобається, мовляв, скільки можна, давайте якось звертати увагу й на позитивні речі. Проте політика – не шоу-бізнес, тут критика завжди є публічною. У шоу-бізнесі є дуже багато гри на публіку, а в політиці не можна перехитрити народ. Я вважаю, проблема полягає у психологічній неготовності сприймати критику, тому влада закривається у своїх певних уявленнях й ілюзіях замість того, щоб відкрито комунікувати із суспільством.
– Які помилки здійснила нова влада щодо комунікації з суспільством?
– Передусім це слабка комунікація на всіх рівнях, тобто недостатньо правильне донесення меседжів і чіткого формулювання позицій. От була #перемога в Міжнародному суді ООН, де було визнано, що РФ фінансує тероризм. Ми не почули реакції Президента, тобто була певна мовчанка. Складається таке враження, що влада спеціально не хоче реагувати і дражнити Росію зайвими коментарями, позиціями. Це, безумовно, в суспільстві бачать та розуміють, тож очікують реакції Президента. І виходить так, що найбільше це було потрібно команді Міністерства закордонних справ, особливо Олені Зеркаль – заступнику Міністра закордонних справ України з питань європейської інтеграції. Натомість Президент взагалі не відреагував і створюється таке відчуття, що, мабуть, йому це непотрібно.
Я думаю, всі ці історії свідчать про важливу помилку – недоопрацювання в комунікаціях. Крім того, можна говорити й про кадрову політику, яка в багатьох моментах є провальною, тому що одіозні, непідготовлені люди, які ніколи не працювали в такій сфері, обійняли ключові посади, що наражає на небезпеку інституції і тощо. На мою думку, це самі ті помилки, які насамперед впадають в очі.
– А які досягнення нової влади в комунікаціях зі суспільством можете виокремити? Адже ще під час виборчої кампанії пропрезидентська команда показала себе фахівцями цієї галузі.
– Очевидно, що це є процес по Донбасу, бо він зрушився з місця. На це потрібна була політична воля. Володимир Зеленський продемонстрував політичну волю, що він готовий іти на переговори, а також (можливо) готовий іти на певні поступки. Звісно, що не в розріз політичних інтересів. А по Донбасу поступки потрібні, щоб зрушити процес з місця. Окрім цього, це воля запроваджувати реформи, надати їм динаміку, яка була втрачена.
– А хіба можна назвати його позицію щодо Донбасу досягненням? Адже через недостатній діалог (пояснення) із суспільством люди почали виходити на вулиці, протестувати?
– А іншого і не варто було очікувати. Питання Донбасу в Україні буде завжди і зараз є тим питанням, яке розділяє суспільство. Тож навряд чи можна було очікувати, що абсолютно все суспільство буде підтримувати ті кроки Президента, які він зробив. Тим не менше, іншого виходу немає.
Очевидно, що «диванна сотня» не згідна з таким порядком денним, але іншого немає. Адже якщо ми виключаємо військовий фактор повернення тимчасово втрачених територій, то альтернативою є дипломатія. А дипломатія – це завжди гра компромісів, це завжди гра на різних полюсах, яка передбачає якісь певні поступки в бік опонента.
На мій погляд, тут немає якоїсь підстави, чи #зради. Володимир Зеленський як Президент шукає і зобов’язаний шукати виходи, бо 73 відсотки людей його підтримали. Звичайно, що він повинен виправдовуватися за свої кроки. Тому все, що відбувається по Донбасі, я би відразу не назвав #зрадою, а спробою знайти компроміс, шукати шляхи до миру, радше до примирення, як казав колись Блаженніший Любомир Гузар, Глава УГКЦ, що перед тим, як говорити про мир, треба починати процес примирення. А він завжди болючий, жертовний.
– Нещодавно Володимир Зеленський створив Раду з питань свободи слова та захисту журналістів, а також доручив Кабміну розробити для ЗМІ загальний стандарт новин. Як варто оцінювати таку ініціативу?
– Без сумніву, коли влада починає входити в питання свободи слова, намагається все регулювати, зокрема свободу слова, то це завжди буде грати в мінус, тобто викликати прямо протилежну реакцію. Бо питання свободи слова – це є питання суспільства, це не компетенція влади займатися регулюванням свободи слова. Тому вся ця гра довкола кодексу, новин і те, якими вони повинні бути – це все марна трата часу, бо суспільство і медіаспільнота будуть це сприймати, як фейл (невдачу). Компетенція влади – законотворчість, дотримання закону, нагляд, економічний розвиток, тому в цьому випадку влада робить «зайві рухи», коли намагається встановити якісь певні правила щодо того, якою мусить бути журналістика, як мають писатися новини.
– Заява Андрія Богдана про те, що пропрезидентська команда спілкується зі суспільством «без посередників», поширення інформації про його «звільнення» та інші ситуації... Це журналістська спільнота сама показала свою слабкість перед такими ситуаціями, чи нова влада змінила «правила гри» в сфері комунікації з ним?
– Поки я не бачу жодних змін «правил гри», але я розумію, що влада десь починає розуміти свою помилку, яку вона зробила раніше, – журналістів не можна відкидати, бо вони відіграють важливу роль. Потрібно враховувати якісну співпрацю з журналістами, а не конфліктувати чи звинувачувати їх у «смертних гріхах», бо журналісти не створюють, а повідомляють про події.
