Відреставровану ікону XVII століття „Різдво Пресвятої Богородиці” презентуватимуть у Національному музеї імені Андрея Шептицького завтра, 21 серпня. Про унікальність цієї ікони, її реставрацію та теперішній стан вівтарної ікони XVII століття „Гал-info” розповів завідувач науково-дослідного реставраційного відділу Володимир Мокрій. Львівський реставратор має 36-річний стаж роботи. Володимир Мокрій працював у Національному науково-дослідному реставраційному центрі України, у Львівському державному коледжі декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша. Тепер він працює у Національному музеї імені Андрея Шептицького та у Львівській академії мистецтв навчає реставраторів. Після реставрації ікони „Різдво Пресвятої Богородиці” мистецтвознавці та відвідувачі музею, як стверджує реставратор Володимир Мокрій, зможуть побачать усі відновлені зображення такими, як їх намалював автор ікони (фото з майстерні відомого реставратора пропонуємо переглянути у рубриці "Фоторепортаж").
– Володимире Петровичу, скільки часу Вам довелося працювати над реставрацією ікони XVIIстоліття „Різдво Пресвятої Богородиці”?
–Роботи з реставрації проводилися два роки. В основному, багато часу пішло на дослідження ікони. Спочатку проводили фізико-хімічні дослідження, робили рентген ікони. Вона була неодноразово публікована, про неї говорили майже усі мистецтвознавці в Україні, тому потрібен був виважений дослідницький підхід, щоб відтворити ікону. На перший погляд видно, що ікона помальована, прописана. Необхідно було дослідити, чи це автор зробив, чи співпадають усі фарби, які були на образі. У нашому науково-дослідному відділі декілька місяців проводили аналіз та дослідження. Над дослідженням ікони працювали наші хіміки. А після цього ми її відновлювали.
– Важко відреставрувати ікону, адже це не картина, і підхід до роботи, мабуть, теж інакший, і налаштування має бути відповідне?
– Я втягнувся у реставраційну роботу і тепер, як кажуть, мене і палкою не виженеш з музею, тоді як після закінчення навчального закладу я не хотів працювати у музеї. Спочатку мене направили у Львівську галерею мистецтв. Я закінчив навчання у відділі обробки дерева і уявляв себе творчою натурою, різьбярем, а тут – реставратор. Я говорив, що нічого у цьому не розумію, але директор Львівської картинної галереї Борис Возницький сказав мені їхати на навчання в Москву, бо в Україні освіту реставратора не можна було здобути до 1974 року.
Вся централізована реставраційна справа була зосереджена у Москві. Там периферійні реставратори отримували керівників і знання передавалися з вуст в уста. Якщо керівник – хороший спеціаліст, можна було багато почерпнути. Навчання тривали декілька місяців щороку. Мусили так вчитися. Тепер інакше. Львівський державний коледж декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша за шість років випускає реставраторів, потім вони вступають в академію і навчаються знову до шести років – освіту реставратора здобувають більше десяти років. І звичайно, у них більший досвід, ніж мали ми.
Раніше усі республіканські реставраційні майстерні не мали ні обладнань для досліджень, ні устаткувань для проведення реставраційних робіт.
– Які зараз можливості з обладнанням у реставраційній майстерні у Львові?
– Ми досі залишилися з такою ситуацією: щоб щось зробити, музейна культура мусить шукати спонсорів. Доводиться співпрацювати за сумісництвом з хіміками, які працюють на підприємствах, де є відповідне обладнання. Ми даємо на хімічні аналізи пігменти, грунт. Для проведень хімічних аналізів ми співпрацюємо з різними організаціями.
Багато хто думає, що реставратори повністю відновлюють роботу, щоб вона засяяла, як нова. Гляньте на цю ікону 15 століття: дошка кришиться і ламається, зображення вже майже не видно. З неї ми зробимо таку ж, як і вже відреставрована ікона „Різдва Пресвятої Богородиці”, яку ми представимо на виставці 21 серпня.
– Наскільки вдалося відтворити ікону „Різдво Пресвятої Богородиці”?
– Під час реставрації ми не можемо нічого змінювати. Реставратор, який працював з іконою „Різдва Пресвятої Богородиці” у XIX столітті, дещо зашкодив їй. Тут є непрофесійно наклеєні з зовнішнього боку ікони бруски, цвяхи набиті. Але цей реставратор також і врятував ікону. Вона після цього живе. Ми цього не переробляли. Ми відновили зображення на іконі, такі, як вони були намальовані автором. Хочу зазначити, що образ тричі по-різному замальовували. У нас багато перемальованих картин. Бо коли фарби тьмяніли чи картина зазнавала пошкоджень, то художники їх просто перемальовували чи домальовували. Часто це робили нефахово.
Завдяки аналізам ми встановили, що під нашаруваннями пізніших домальовувань є зображення чорнильниці, діжки з рибою. Вдалося відтворити обличчя, яких при дослідженнях образу Віри Свєнціцької у минулому столітті не було видно.
Рентген показав, де можна знімати фарбу, яку нанесли пізніше, щоб побачити те, що намалював автор.
– Чим займаються реставратори у майстернях протягом року?
– У Національному музеї збірка усіх експонатів налічує 150 тисяч одиниць. Тільки ікон у нас є чотири тисячі, які необхідно кожного року оглядати, особливо в час, коли починається опалювальний сезон. Змінюється вологість повітря, фарба на дошках місцями піднімається до верху. Дошка за кілька століть всихається, і знову ж таки реагує фарба. Ми кожного року робимо профогляд усіх фондів музею. Може з’явитися пліснява, яка впливає і на колір і на пігменти, це треба вчасно ліквідувати.
Нещодавно ми виявили ікону 15 століття, яка була загорнута у цигарковий папір, вона не була зафіксована у фонді. Ми вже рік проводимо дослідження і будемо її реставрувати.
– Скільки реставраторів працює над роботами з іконами у майстерні в Львові?
– Наша майстерня налічує 40 людей, це найбільша в Україні реставраційна майстерня. При чому, наш Національний музей імені Андрея Шептицького не має реставраторів по писанках, вишивках, ювелірній справі. Навіть місця для розміщення тих реставраторів, які працюють не вистачає. Але музейна культура завжди у нашій державі перебувала на дальших місцях
– Володимире Петровичу, розкажіть, за якими критеріями відбирають ікону для реставрації?
– Відбір для реставрації планують наукові працівники, адміністрація. У 2009 році до 300-ї річниці від дня смерті відомого українського іконописця Івана Рудковича ми хочемо відновити від усіх нашарувань і виставити на експозицію Жовківський іконостас. Ми працюємо над ним вже з цього року. Будемо укріплювати спеціальними клеями іконостас. Люди ще не бачили цієї роботи Івана Рудковича. В той же час ми проводитимемо реставрацію тих ікон, які потребуватимуть негайного відновлення. Бо реставрація – це не тільки відкриття нового, це, насамперед, догляд та збереження того, що у нас є.
Бачите, ця ікона з 15 століття була у стані загрози. Але вона була заклеєна, ніхто її не бачив. Проводили інші роботи, бо реставраційна справа у музеї виникла тоді, коли заснували збірку музею і відразу почали реставрувати. Сам Іларіон Свенціцький, який був директором музею, проводив реставраційні роботи. Всі наукові працівники підключались до реставрацій. Раніше, коли ікони були усі складені у Вірменському соборі, там була і пліснява, і жук-деревогриз. В радянський час реставратори сиділи майже ціле літо у куфайках та валянках у соборі і рятували ікони: укріпляли, серйозних реставраційних робіт тоді не проводили.
Коли у Львові отримали приміщення для музею, то віддали вірменській громаді їхню святиню. Фонди ікон перемістили у нові приміщення. Вони досі проходять акліматизацію. Вологість така сама, що і у соборі, але ікони реагують, фарба може підніматися.
– Відреставрована ікона чи картина під час подальшого зберігання продовжує реагувати на зовнішні чинники?
– Звичайно, що ікони завжди реагуватимуть. Ми продовжуємо укріпляти фонди, знімаємо бруд, травимо жука-деревогриза, наскільки це можливо. У новому приміщенні за нормальних умов зберігання продовжує реагувати фарба на образах чи картинах приблизно 20 років. Щороку зменшується кількість робіт, які так реагують – має пройти процес акліматизації. Така кількість реставраторів, яка у нас тепер працює, мусить оглядати та забезпечувати належний стан наших фондів.
– Як Ви налаштовуєте себе на реставрацію і як допомагаєте своїм колегам співвідносити важку технічну роботу з добрим настроєм?
– Це залежить від того, до чого прихиляється душа людини. З 1974 року в Україні здобуло освіту майже 300 реставраторів. З них працює над реставрацією, мабуть, десять людей. Людині легко налаштуватися, коли вона любить цю справу. Коли наш реставратор Мирослава Хімка розкрила ікону „Параскева п’ятниця”, то вона приходила працювати і на вихідних, і після роботи. Щоб працювати реставратором, цим потрібно жити. До нас на роботу приходять після навчання молоді фахівці. Трохи попрацюють, але на довго не затримуються. Кожен з реставраторів має керівника. Молодий реставратор і його керівник підпорядковуються реставраційній художній раді, яка контролює роботу і дає завдання. Реставратор під час роботи перебуває постійно під контролем, бо він відповідає за якість проведених робіт. Можливо, не всі можуть витримати таку відповідальність. Не всім такі вимоги подобаються.
– На фото довелося бачити, як реставратори працюють у протигазах, коли виникає така необхідність?
– Це проводилися роботи по обробці від плісняви тих образів, які були перенесені з Вірменського собору. Там по двадцять ікон намотаних на валки. Просто полотна. Так у радянський період до усього ставилися. Ці образи необхідно перевірити на наявність плісняви, тому що якщо вона там є, то може потрапити у основні фонди, а цього допускати не можна.
Поки що ці роботи не мають постійного місця для зберігання. Зараз ми ці валки з іконами розкручуємо і обробляємо від грибка. Цей технічний прийом необхідно провести, щоб переконатися, що ці образи можна зберігати поряд з іншими. Ця робота називається фумігацією, це шкідливо для здоров’я, тому наші реставратори працювали у противогазах. У нас є респіратори, які використовують під час травлення жука-деревогриза. Така вже рутинна робота музейщика. До речі, на іконі „Різдво Персвятої Богородиці” нам не вдалося повністю знищити жука-деревогриза, тому що у нас немає для цього умов. Львівська санепідемстанція заборонила нам знищувати жука-деревогриза, тому що тоді у повітрі будуть отруйні викиди. Для такої роботи нам необхідне приміщення поза межами міста і труба, з якої будуть іти викиди у атмосферу, має мати 30 метрів висоти.
– Львівські реставратори мають змогу обмінюватися досвідом з колегами з-за кордону?
– Реставрація постійно прогресує, це ще досить нова наука. Тому реставратори повинні постійно збагачувати свої знання.
Наші реставратори їздять на стажування по підвищенні кваліфікації до Польщі. Минулого року були на стажуванні три реставратори, цьогоріч – два. Звичайно, що таке стажування мали би пройти усі, але такої змоги у нас нема. Ті, що приїжджають, діляться досвідом з усіма іншими.
Також наші реставратори по тканині та стародруках проходили стажування у Києві. Тепер готується до стажування у Києві наш реставратор по графіці.
– Як технології ви використовуєте для реставрації ікон?
– Ми намагаємося дотримуватися консервативної методики, і не використовуємо синтетики. Найкраще фарбу укріпляти жовточком. Можна осетровим чи шкірним клеєм укріпити. Реставратори музею дотримуються таких методів, щоб працювати з матеріалами, якими була виконана робота. І ще один принцип – щонайменше втручань. Я не можу нічого домальовувати. У автора ікони 17 століття був зовсім інший світогляд, ніж у сучасного художника. Якщо потрібно десь доставити крапочку чи рисочку, щоб виставити картину для глядачів, користуються акварельними фарбами на воді. Але авторський малюнок відмежовується шаром реставраційного лаку і тільки тоді легенькі штрихи можна домалювати фарбами, які потім легко знімаються. Авторське малярство обов’язково відділяють від реставраційного.
– Як ікона, яку ви представите на виставці, потрапила до музею?
– Ікону „Різдво Пресвятої Богородиці” викупили у П’ятницькій церкві у Львові. Є припущення, що це вівтарна ікона. У неї фігурні обрамлення, які не характерні для звичайних ікон, які є на стінах у храмі. У книзі „Вступу” за 1932 рік Іларіон Свєнціцький зазначив, що ікона надійшла до фондів музею у вкрай незадовільному стані. Пізніше ікону досліджувала Віра Свєнціцька, вона датувала цю ікону – середина 17 століття. Але коли вона досліджувала ікону, то не могла побачити багато з того, що вдалося розкрити нам після відповідних аналізів, бо в той час образ був дописаний тричі. Тепер мистецтвознавці зможуть по-новому дослідити авторство та дату написання ікони. Сьогодні відомо, що ікону намалював львівський майстер. Коли забрати німби святих, то виникає враження, що це багата міщанська квартира з часу 17 століття. Інтер’єр та одяг людей відповідає тодішнім міщанським зразкам. Тут не зберігається іконографічний підхід у малюванні облич. Те, що це ікона бачимо з німбів, складок одеж. Думаю, що відреставрована ікона буде цікавою і для мистецтвознавців, і для відвідувачів музею.
Розмовляла Оксана НИЧИПОРУК
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ