Керівниця пресслужби патрульної поліції Львівщини Катерина Рибій розповіла про роботу патрульної поліції, любов до журналістики та відданість професії.
Від університетських сесій з малюком на руках до щоденних історій про порятунки людей та аварії на дорогах – про насичену журналістську кар’єру сьогодні читачам Гал-інфо розповідає керівниця пресслужби патрульної поліції Львівської області Катерина Рибій.
“Не сиди на роботі, яка тобі не подобається, або ж пробуй у ній щось виправити. Тоді ти просто розквітатимеш!”, – поділилась пані Катерина. Про любов до роботи, відданість журналістиці та особливості творення текстів про патрульну поліцію – у розмові нижче.
Героями попередніх 5-ти інтерв’ю про роботу пресслужб різних установ були чоловіки. Ви, Катерино, перша героїня – жінка. Розкажіть передусім про те, чи журналістика та робота у пресслужбі – це жіноча чи чоловіча професія?
Чоловіків у журналістиці насправді дуже мало, тому вони і потрібні усім ЗМІ. Проте людина, може досягнути успіху у медійній сфері, незалежно від своєї статі. Гендерної різниці насправді немає. Головне – це професійні якості людини та її любов до своєї роботи. Людина у пресслужбі повинна знати, що робить, вміти комунікувати, мати стресостійкість та бути терплячою, аби спокійно та стримано відповідати навіть на начебто найбезглуздіші запитання журналістів.
А от наша служба патрульної поліції неможлива без жінок. Адже саме поліцейська може проводити поверхневу перевірку осіб жіночої статі, їй легше налагодити контакт із дітьми, потерпілими жінками тощо. Вона часто може простіше залагодити конфлікт.
Як Ви особисто потрапили до журналістики і яким був Ваш попередній досвід у журналістиці?
Фах журналіста я обрала для себе дуже давно. Вступила на факультет журналістики у тому році, коли загинув Гонгадзе. Тоді багато кого лякала така професія і мій вибір. Казали: “Як ви будете журналістами? Їх ж вбивають?!”. Проте це було тільки додатковим поштовхом.
Перші практичні заняття та практики були одночасно із тим, як я вийшла заміж. На сесії їздила з малюком. Проте мені це не заважало, адже дитина ніколи не може стати на перешкоді кар'єрі, навчанню і тому подібне. Якщо ти чогось хочеш, ти цього досягнеш. Якщо не хочеш, то будеш шукати не можливості, а причини нічого не робити. Тому коли дитині було два роки, я зрозуміла, що не можу вже сидіти вдома, не з моїм темпераментом.
Моя перша постійна робота була саме в “Гал-інфо”. Я тоді бігала, намагалася здобути собі ім'я. Тому що якщо в журналістиці ти непробивний, тоді ти нічого не досягаєш. Під лежачий камінь вода не тече. Я пробивалась тоді через інтерв’ю, зокрема із тими чиновниками, які зазвичай нічого з журналістами не записували. Після цього близько 5-ти років працювала новинним журналістом на ТРК “Люкс”, тепер це вже 24 канал. Відтоді мені досі сниться ночами, як я продовжую шукати теми (сміється).
Після перших спроб програмної журналістики на телеканалі “ЗІК”, що тепер не дуже модно згадувати, я перейшла на “Еспресо”. Там ми із колегами створювали програму “Прихована правда”, за яку на конкурсі “Честь професії” отримали друге місце.
Як Ви тоді потрапили до пресслужби патрульної поліції?
Я не могла сидіти на місці! Саме тоді, коли я це відчула, оголосили про реформу поліції. Це був 2015 рік. У перший же день я подала анкету та навіть пройшла тести, аби стати поліцейською. Проте тоді громадські активісти запропонували мені податись до нової установи тренером з ефективної комунікації. Зрештою пройшла усі співбесіди і мене взяли. Вдень викладала, вночі писала та розшифровувала програми для “Еспресо”.
Чи довгий час тривало таке поєднання роботи на кількох місцях?
Фактично, два місяці я так працювала нон-стоп. Але коли працюю, я живу. Як тільки в мене менше роботи, я починаю сумувати. Згодом я пройшла співбесіду на посаду пресофіцера поліції. На вступному випробуванні мої тексти обрали через їхню просту мову. Вони були доступні, відкриті, зрозумілі. Зараз я також намагаюся писати свої тексти так, аби їх зрозумів звичайний читач. Тобто пишу, одразу сприймаючи їх зі сторони того, хто їх читатиме.
Часто можна почути твердження, що пресслужба – це пенсія для журналіста. Можливо, це десь так і є, тому що емоції з цієї роботи можуть виснажувати. Мені загалом інколи здається, що в журналістиці людина переживає за тиждень те, що інші люди за все життя не переживають. От буває таке, що приходиш зранку у сукні, на підборах, а тобі кажуть, що ти сьогодні на дах лізти будеш чи у каналізаційні мережі. На наступний день приходиш в джинсах, кросівках, футболці, а тобі кажуть, що сьогодні ти йдеш на відкриття якоїсь установи, пресконференцію тощо.
Найбільше у роботі пресслужби може втомлювати спілкування, але для мене воно є особливо цінним. За пів дня кілька разів може розряджатися телефон! А у перші робочі будні у пресслужбі, я навіть рахувала телефонні дзвінки. Їх могло бути і по 500 в день, адже поліція була новою структурою, усім було цікаво із нею взаємодіяти.
Які ініціативи Ви запровадили із початком роботи у пресслужбі патрульної поліції як нової установи?
Ми почали писати людськими словами, називати менше статей. Адже потрібно говорити не їхню назву, а те, яке покарання передбачають. Не потрібно писати, наприклад, 17 неоподаткованих мінімумів, а слід одразу писати суму штрафу. Запровадили також те, що почали знімати та надсилати журналістам коментарі та відео з подій. Відійшли на другий план пресконференції, звіти, розсилки. Для багатьох пресслужб такі нововведення дали нове дихання, натомість як іншим було складно рушити з місця.
Для активної роботи у пресслужбі, по-перше, для мене перевагою був попередній досвід і в газеті, і на радіо, і на телебаченні, і в інформагентстві. Я вже усвідомлювала, що журналіст не хоче витрачати зайвий час у підготовці тексту. Кожна хвилина у нього – це його заробіток, а тому є на вагу золота. По-друге, на початок роботи у пресслужбі у мене вже були знайомі у всіх засобах масової інформації, що теж важливо.
Саме тоді я зрозуміла, що робота пресслужби – це не про публічні коментарі когось одного. А це вміння зв'язувати журналістів з людьми, які “в полі”, з фахівцями, щоб глядач бачив поліцейського зі знанням справи. Кожен патрульний, наприклад, знає, що з його професією він не може за необхідності не прокоментувати подію. Так, він може передзвонити керівництву, проконсультуватися, а тоді зі спокійною душею коментувати.
Як пресслужба патрульної поліції збирає інформацію для матеріалів? Чи доводиться Вам виїжджати на події?
Мені зазвичай не потрібно виїжджати. Ми налагодили з патрульними роботу, що оскільки вони є першими на місці події, то, коли мають можливість, роблять фотографії та передають потім нам усі матеріали. Також вони не забувають вмикати бодікамеру, адже це і їхня перестраховка, а у випадку, якщо це не перешкоджає слідству, то ще й стає матеріалом для нашої пресслужби.
Якою є ситуація із цензуруванням та погодженням текстів у пресслужбі патрульної поліції?
Загалом цензури немає. Але ти мусиш розуміти: якщо випадок резонансний, до нього причетні інші структури, які долучаються до оформлення процесуальних дій, проведення слідства, розшукових заходів, тоді ти повинен або притримати матеріал, щоб закінчилось слідство, або не відкривати певні таємниці кримінальної справи. Публікація повинна чітко відповідати інформації усіх інших структур, які залучені до справи.
Як у цьому контексті повномасштабна війна вплинула на роботу пресслужби?
За кілька тижнів до початку повномасштабної війни до нас на сторінки у соціальних мережах почали масово додаватися підписники. По 300-500 день! І це вже починало непокоїти. І тепер ми змушені активно боротися з ботами. Зараз ми вже розуміємо, що тоді це додавались “люди”, які чекали свого часу. Тепер ми потрохи блокуємо це російське ІПСО.
Війна змушує нас бути ще більш обережними у тому, що пишемо. Наприклад, у публікаціях ми більше не згадуємо, звідки порушники, не вказуємо їхню територіальну приналежність, аби не розпалювати ворожнечу між громадянами.
Про що доводиться писати найбільше? Все ж таки ДТП?
Так, зараз ми робимо акцент на ДТП. Мене завжди переслідує ця фраза, що нам і війни не треба, щоб люди гинули, тому що у нас багато людей гинуть і важко травмуються на дорогах.
Звісно, пишемо і про хороші вчинки, порятунки. Ми показуємо громадянам, що ми сервісна служба, що ми поруч і готові допомогти. Потрібно собаку врятувати? Рятуємо! Кота витягнути? Ми вже готові! Нещодавно дівчина звернулась до патрульних по допомогу, аби вони врятували кота з-під машини. Поліції вдалось реанімувати тваринку. Такі історії показують, що людина не повинна боятися зупинитися біля поліцейського і попросити допомоги. Для нас неважливо, з якої країни правопорушники та який соціальний статус займають. Людині-безхатьку та людині у піджаку ми однаково готові надати допомогу.
Допомога поліцейських, порятунок життя, запобігання самогубству, дорожньо-транспортні пригоди, превентивні тексти про безпеку на дорогах, профілактика булінгу – спектр тем, про які ми пишемо, насправді широкий. Також у нас є відділ зв'язків з громадськістю, який спілкується з громадськими організаціями, з колективами установ, інформує їх про правила безпеки на дорогах, проводить тренінги та лекторії. Розповідають також про тверезе керування, адже із цим у нас є великі проблеми. Як-от 17 вересня на вулиці Промисловій п’яний водій збив двох підлітків на самокаті. Один із них загинув. А сам водій хотів втекти з місця ДТП і в’їхав у будинок. Це катастрофа!
Ми зі своєї сторони намагаємося запобігати таким ситуаціям, спілкуємося з громадянами. Проте кожен має розуміти, що виховання правильного середовища та усвідомлення власної відповідальності – це формування майбутнього. Ми його повинні формувати самостійно, адже патрульний за один штраф людину не виховає.
Наскільки психологічно складною є робота поліцейських?
Ви собі не уявляєте, що переживають поліцейські на лінії! Кожен із них боїться їхати на ДТП, де загинули діти чи дорослі. Морально складно їхати на виклики про домашнє насильство… І у ситуаціях, коли водій, який елементарно не може визнати, що справді порушив правила дорожнього руху, і починає ображає поліцейського, то останній не може просто стояти і з усім погоджуватися. У нього теж є емоції, переживання!
Часто критику в сторону поліцейських пишуть у соціальних мережах. Люди на емоціях пишуть, не розбираються у ситуації. Після комунікації з ними та обговоренням проблеми користувач може видалити допис чи коментар, проте цей негатив все одно вже пішов в інформаційний простір, поліцейський встиг його прочитати. Люди часто не замислюються про наслідки своїх слів, їхній вплив на інших.
Та й важливо розуміти, що у патрульної поліції робота полягає не тільки в тому, щоб їздити та патрулювати вулиці. У наших функціях також виявлення порушень у режимі цього патрулювання та реагування на виклики 102. Йдеться про конфлікти, бійки, домашнє насильство, ДТП, травми на виробництві, конфлікти в школі, порушення тиші. Він не зацікавлений оштрафувати людину, а тому у певних ситуаціях та після комунікації з людиною може лише видавати попередження.
Реакція повинна бути відповідною. Люди повинні пам’ятати просте правило: не порушуйте і вас не будуть штрафувати. А ми мусимо реагувати, бо інакше почнеться анархія. Та й потрібно розуміти, що ми зараз працюємо в режимі, коли кожен може виявитися колаборантом. Як то кажуть, навіть бабуська з квіточкою може виявитися тією, хто здає об'єкт ворогу.
Зважаючи на таку кількість матеріалів та роботи, скільки працівників у Вашій пресслужбі?
Двоє. Після того, коли майже два роки я взагалі працювала одна, я боялась, що коли у мене з'явився напарник Володимир Лаба, я не зможу його делегувати. Проте насправді його підтримка є дуже потрібною і у роботі ми є взаємозамінними. Також я можу попросити у колег з інших відділів долучитись до висвітлення певної події, історії, або ж зателефонувати до операторів ЗМІ, аби попросити у них допомоги у зніманні відеоконтенту.
У мене немає вихідних, немає свят. 1 січня зранку я пишу, що відбулося за новорічну ніч. У пологовому залі, через 10 хвилин після того, як я народила другу дитину, мені дзвонив журналіст і питав про якесь ДТП. Довелось його переадресувати до мого колишнього напарника Мар’яна. Тоді ще тиждень під час лікарняного після народження дитини не давалась чути. Напарник ледь в розшук не подавав, бо хвилювався, де я зникла (сміється).
Як Вам вдається боротися зі стресом, який виникає із таким насиченим робочим графіком?
Потрібно простіше до всього ставитись, але таке усвідомлення приходить із досвідом. Лише з роками я навчилась, що потрібно “кіпіш” вимикати, коли трапляється щось погане. Мене колись так називали, коли я працювала на ТРК “Люкс”, – Катя “Кіпіш” (сміється).
Я любила писати, експериментувати, знімати, але для усього цього треба було завжди мати енергію. Відповідно, я зрозуміла, що якщо стається щось погане, то не свої емоційні ресурси треба витрачати не на скарги й нарікання, а на розв'язання проблеми.
Коли ти швидко береш себе в руки, то ти сам стаєш заспокійливим засобом для тих, хто навколо тебе. Хтось може емоційно сприймати ситуацію, але коли ти спокійно будеш все пояснювати, говорити, то людина переймає цей спокій і починає також мислити критично.
Чи потрібно розділяти поняття “журналістика” та “пресслужба”? Чи все ж вони є частиною один одного?
Так, я ці поняття розділяю. Журналістика і пресслужба пов'язані тим, що і там, і там є потрібно перевіряти інформацію. У пресслужбі це особливо важливо, адже ти є ньюзмейкером, ти створюєш новину, яку журналісти поширюватимуть.
Тоді чи сумуєте Ви за роботою у журналістиці?
Я часто сумую за журналістикою, і тоді цей сум починаю компенсувати зніманням роликів, коментарями наших поліцейських, намагаюсь щось комбінувати. Але я не знаю, чи готова вернутися в журналістику – це занадто емоційно виснажлива робота… У журналістиці якщо ти хочеш заробляти, то мусиш важко працювати, постійно шукати теми, перебувати у процесі творення, який виснажує. Тому я вважаю, що хороші журналісти повинні заробляти величезні гроші.
Ось так нон-стоп від журналістики до пресслужби я працюю вже 20 років. І я вважаю, що коли тобі перестає подобатися робота, то з неї слід йти, тому що тоді ти не приносиш користь ні собі, ні тій установі. Не сиди на роботі, яка тобі не подобається, або ж пробуй у ній щось виправити. Тоді ти просто розквітатимеш!
Мої знайомі й колеги досі дивуються: “Як у тебе є такий вогник в очах? Звідки стільки ентузіазму? Як в тобі ще є бажання творити? Як працювати з такою ненормованою роботою?”. Все просто: я ще залишила у собі той шматочок наївності, ентузіазму. Я люблю рух і не можу працювати у спокої. Я люблю динаміку і не люблю… документи (сміється)!
Розмовляла Марічка Твардовська
