Вікторія Мухамедова – одна із найкращих фінансових консультанток на Волині. Із дитинства горам вона надає перевагу морю. Буремні 90-ті не зламали її дух, а навпаки – загартували.
- Вікторіє Вікторівно, розкажіть, будь ласка, про себе: де народилися, де минули Ваші дитячі роки?
- Народилася я в Рівному, тому що луцький пологовий будинок був зачинений на ремонт. Перші три роки я прожила в Луцьку. Я їх, на жаль, не пам’ятаю, бо була ще дуже маленька. Пам’ять не була сформована. А далі моє дитинство продовжилося в місті Євпаторії, в Криму. Там я прожила 7 років. І саме Крим зробив з мене ту людину, якою я стала. До цього часу я не зраджую багатьом речам, сформованим саме в дитинстві.
- Яким саме було ваше дитинство?
- Моє дитинство було дуже вільним. Я гуляла лиманами, товаришувала з гадюками, богомолами, кониками-стрибунцями, піратами. У мене був власний дельфін (сміється, - ред..). Я насолоджувалася природою і її досконалістю, і дуже рано зрозуміла, наскільки чудово бути всередині природного процесу, природних явищ, що трапляються навколо нас. Саме ця свобода і споглядання за світом, де практично немає людей, заклала у мені відчуття самодостатності. Мені не потрібно було компанії, людей. Моєю компанією була природа.
Море – це те що в мені залишиться назавжди. Я надзвичайно його люблю. Якщо постане вибір між горами і морем, то він буде однозначним в бік останнього. Я з дитинства дуже добре плаваю у морі, при чому за будь-якої погоди і в усі пори року.
- Частину життя Ви провели в Узбекистані. Розкажіть про цей період і про враження від цієї країни.
- Після Євпаторії життя закинуло мене разом з мамою та її другим чоловіком в Ташкент (Узбекистан). У цій країні зовсім інша культура, інакші традиції, мова, навіть світосприйняття. Українців відрізняє від мешканців Узбекистану те, що вони не ховають свого багатства, не гордяться своїми надбаннями та здобутками, щоб ніхто не позаздрив, не наврочив. В Узбекистані, навпаки, якщо людина бідна – то це «кінець світу». Там всі намагаються мати «багатий» вигляд, говорити про свої статки. Ментальність дуже різна: люди постійно усміхаються, говорять компліменти, дуже привітні. Коли я повернулася в Україну, то мені цього дуже не вистачало. В нас люди дуже мало усміхаються та не вміють сприймати щирі компліменти та похвалу.
У 90-х роках я закінчила навчання в інституті, невдало вийшла заміж, народила доньку, потрібно було влаштовуватися на роботу. Словом, потрібно було виживати. Я вирішила, що варто щось робити самостійно, ні на кого не покладатися та не надіятися.
- Яку саме роботу чи вид діяльності Ви для себе обрали?
- У ті часи, умовно кажучи, гроші лежали на землі, потрібно було просто ризикнути, нахилитися і їх забрати. Бурхлива була в цьому плані у мене молодість – і стрілки з бандитами, і поїздки в Казахстан з автоматами… чимало всього доводилося пройти. Потому, як все трішки заспокоїлося, я відкрила власне цілодобове придорожнє кафе. Бізнес пішов добре. Також я торгувала відеокасетами. В мене на той час не було жодного конкурента в Ташкенті, тому і ця справа виявилася виграшною і вдалою для мене. Це дало можливість не лише заробити великі кошти, але побачити світ. Я побувала в 39 країнах світу. Зокрема в екзотичних – Японія, В'єтнам, Китай, Індія.
Для мене яскравий прояв життя – відчуття інших міст на смак, дотик, аромат. Всі кошти, які я заробляю, я стараюся витрачати на подорожі. Я не прихильник накопичення золота, діамантів, автомобілів... До речі, автомобілі – один із найбільших моїх страхів. Я пережила 13 досить складних аварій. Дуже боюся швидкої їзди. Власного автомобіля я ніколи не хотіла. Хоча в Ташкенті у мене був автомобіль з водієм, який їхав з максимальною швидкістю – 40 кілометрів за годину.
- Чому Ви повернулися назад в Україну, адже в Ташкенті у Вас не погано йшли справи?
- Причиною повернення стала хвороба мами. Я була змушена рятувати її життя. В Ташкенті я продала квартиру, забрала улюблену доньку і приїхала додому. У мами була дуже складна хвороба. Лікування потребувало великих коштів і постійного нагляду. Чотири роки я присвятила вивченню теми нетрадиційного лікування. Звичайна медицина маму залікувала. Через неправильно поставлений діагноз мама була на волосинці від смерті. Тому я почала самостійно вивчати цю тему. Закінчила Міжнародну академію здоров'я при ООН як лікар-нутриціолог, валеолог (лікування на клітинному рівні, - ред..). Мені вдалося її вилікувати. Уже минуло два десятки років з того часу.
- Ви зараз одна із найкращих в Луцьку фінансових консультанток. Чому вирішили пов'язати своє життя з економікою, фінансами?
- Коли я закрила тему зі здоров'ям, закрила кабінет, почала шукати галузь, де я зможу бути корисна людям. Хотіла співпрацювати із людьми на довготривалій основі. Знайшла тему фінансового консультування у всеохоплюючих фінансах. Я безкоштовно консультую клієнтів щодо усіх фінансових інструментів, які існують на сьогодні. Є ринок, де є різноманітні гравці – банки, інвестиційний, пенсійний фонд, лізингові та іпотечні компанії, податкова…
Ми проводимо чимало семінарів, розповідаємо, як співпрацювати із фінансовими установами, адже наші люди мають великі прогалини в цих знаннях. В країнах Європи, Азії, США з першого класу школярів навчають азам фінансової грамотності. На сьогоднішній момент в Україні є відповідний підручник, проте немає підготовлених вчителів, які могли б викладати цей предмет малечі. Поки цим займаюся я, мої колеги в партнерстві із фінансовими структурами.
- Скільки часу ви проводите на роботі?
- Я приділяю роботі три дні на тиждень по три години. Весь інший час я займаюся саморозвитком, беру участь у різноманітних лекціях, семінарах.
- Чи є у Вас хобі?
- В мене дуже багато хобі. Мені подобається завжди чимось себе займати. Але найголовніше моє хобі – це читання. Я дуже швидко читаю. За день можу прочитати іноді до трьох книг, якщо вони цікаві. Я читаю фантастику, фентезі ( «Гаррі Потер» - один із улюблених творів), детективи, філософську літературу та книги з психології. Головне, щоб «чіпляли». Є речі, які залишаться зі мною назавжди.
Минулого року я прочитала книгу «Масік» Дзвінки Тарахтушко. Потому, мабуть, місяць ходила під враженнями від цього твору. Так Україну мені ще ніхто не показував. Я зовсім по-іншому почала сприймати нашу країну. Книга дуже людяна. Її можна десятки разів перечитувати і щоразу для себе знаходити щось нове.
Те саме із книгою Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». Вона мені потрапила до рук у дев'ятому класі. Підпільно, бо на той час була заборонена. Я її прочитала на одному диханні за 4-5 годин вночі. Для мене вона стала величезним відкриттям. У своєму житті я перечитувала разів сто, у різних життєвих ситуаціях. Одна фраза із книги іноді «робить» саму книгу. В «Майстрі і Маргариті» - це «Самый большой порок - это трусость».
- Ви побували у 39 країнах світу. Розкажіть про Ваші мандрівки: що вражало, надихало, дивувало?
- Кожна країна особлива по-своєму. Для мене головне в подорожах – опинитися на місці місцевого жителя і відчути країну крізь призму його сприйняття. Мені важливо побувати не лише у туристично розпіарених місцях, а зайти на вулицю, де живуть місцеві. Тобто – побачити життя зсередини. Дуже мене вразила Японія. Це країна контрастів. В Піднебесній втрачаєш дар мови від того, наскільки сучасна технічна складова вживається із традиційною. А природа, яка там! Індія теж мене вразила контрастністю, проте не в хорошому плані. Я побувала в районах, де люди дуже бідно живуть, там страшенний бруд, антисанітарія, але разом з тим дуже усміхнений, щасливий народ. Для мене було дивно, як можна бути веселим, живучи в такій багнюці. Проте вони знаходять радість у спілкуванні одне з одним, танцях, вірі, традиціях. Запам'ятався В'єтнам, де я отруїлася їхньою жабою і тиждень пролежала в лазареті, замість того, щоб мандрувати в'єтнамськими джунглями. Я і в Європі була. Відвідувала Австрію, Німеччину…
- І наостанок. Вікторіє Вікторівно, чи вважаєте Ви Луцьк європейським містом?
- Європейська країна – це мислення. Красиві будинки, рівна дорога – це не Європа. Як приклад можна навести Білорусь – чистота, хороші дороги, скрізь порядок – проте це СССР в законсервованому вигляді. Це не Європа, це радянська країна, де у людей залишилося ще те, колишнє мислення. Луцьк – це не є на сто відсотків європейським, адже населення міста поки поділене саме за світоглядом. Якщо у місті живуть люди, які голосують за тих, хто підтримує наших ворогів, і не розуміють, що йде триває війна; якщо є люди, які не ідентифікують себе з українцями, з традиціями, нацією. Європа – це розуміння свободи. А свобода – це відповідальність. У нас люди хочуть свободи, хочуть демократії, але, на жаль, в Луцьку ще дуже мало людей, котрі готові відповідати за свої дії, життя, роботу, бізнес. Зараз Луцьк тільки на початку того, щоб стати європейським містом.
Розмовляла Наталія Іванюк
