Про таємниці нуар-кабаре “Оркестр”, яке представили заньківчани, розповідає детальніше режисер постановки Богдан Ревкевич.
“Доброго вечора, мої легкокрилі метелики! Ви прийшли сюди, щоб побачити світло, але пам'ятайте, чим яскравіше світло, тим темніші тіні. Ми вітаємо Вас на шоу “Оркестр”! Це шоу з'явилося тоді, коли Єва вирішила, що з’їсти яблуко – це чудова ідея. Коли воно скінчиться, ніхто не знає. Проте зараз Ви всі тут, і Ви всі є учасниками цього шоу, цього Оркестру, у якому кожен з Вас має свою партитуру і своє соло. Отож, хочете Ви цього чи не хочете, гра вже почалася. Правила дуже прості: покинути це шоу просто так ніхто не зможе. Тож сьогодні смійтесь, плачте, аплодуйте, розслабтесь і насолоджуйтесь”.
Такими словами вітає глядачів конферансьє – один з героїв нової постановки Театру імені Марії Заньковецької “Оркестр”. На сцену – спеціально створений подіум – виходять артистки у яскравих образах. І вже наступні 80 хвилин у залі пануватимуть динаміка танцю, радісний та сумний сміх і музика, яку неодмінно повторюватимуть відвідувачі після перегляду вистави.
Нуар-кабаре “Оркестр” французького драматурга Жана Ануя вперше представили у Театрі імені Марії Заньковецької у середині квітня 2025 року. Журналістка Гал-інфо також відвідала один із показів вистави та поспілкувалась із режисером Богданом Ревкевичем про філософію та ідею вистави, адаптацію п’єси для постановки у театрі, її музичне оформлення і героїв.
Ідея вистави
В основі вистави “Оркестр” лежить однойменний твір французького драматурга Жана Ануя у перекладі Соломії Гриценяк. Під легким жанром нуар-кабаре, тобто темного кабаре, на глядачів чекають глибокі змісти про окупацію, місце людини у суспільстві, різні види любові та процесі збереження сім’ї.
“Вона про нас, про наше життя, про людей, які мають свої проблеми, внутрішні болі, але вони грають, вони є на видноті, а всередині залишаються нещасливими, як багато з нас”, – каже режисер вистави Богдан Ревкевич.
Твір Жана Ануя розкриває історію маленького жіночого ансамблю. Під керівництвом диригентки та спільно з власним піаністом героїні пропонують глядачам власну розважальну програму. У перервах між виступами, у розмовах (та навіть сварках) один з одним вони розкривають таємниці свого життя. Твір, до речі, містить автобіографічні елементи: мама драматурга була музиканткою і ще дитиною письменник підглядав за її репетиціями з колегами. Саме так майбутній драматург формував свої знання про діяльність музичного ансамблю та глибоке розуміння, що кожна людина зберігає при собі таємниці власного життя.
Саме своїми секретами поступово і діляться героїні вистави. Про дітей і батьків, коханих і ворогів, бажання і ненависть розповідають жінки, які попри своє видатне музичне минуле, змушені сьогодні грати в кабаре. Так, одна з них грала у національній опері, інша виконувала Бетховена, проте зараз на них щовечора чекає задимлена сигарами атмосфера червоних софітів і коротких суконь у стінах нового шоу.
До речі, матеріал п'єси дав змогу залучити до постановки значну частину жіночого складу театру, створивши по 2-3 склади на різні ролі. Окрім цього, кожна з героїнь має власні музичні номери, які доповнюють їхні образи і довершують загальну картину ансамблю.
Постановка “Оркестру”
Богдан Ревкевич пояснює, що матеріал Жана Ануя довелось дещо підсумовувати, адже сама структура п’єси є доволі специфічною. Вона складається з набору сцен, які не мають логічного порядку і плавних виходів на єдину сюжетну лінію. Лише ближче до середини сцени закручуються у фабулу трикутника, хоч і продовжують перериватись.
“Треба було п’єсу трішки як кубик Рубика покрутити в руках. Тому деякі сцени я змінював місцями і зрештою створював власну структуру історії. Як правило, коли ми говоримо про класичну п'єсу, то є її автор, а режисер є лише її транслятором. Він по-своєму цей твір виводить для глядачів, шукає власні акценти, втілює у ньому певне надзавдання і свої ідеї. Натомість п’єса Жана Ануя для мене навпаки сама є трансляцією. Автор дає певний ескіз, а вже режисер має бути автором вистави, щоб чітко донести те, що прагне сам сказати”, – додає режисер.
У виставі сцени та історії окремих героїнь розгортаються послідовно, хоч режисер змінив їхній порядок порівняно з оригінальною п'єсою Жана Ануя для підсилення драматичного ефекту. Окремі діалоги між персонажами доводилось вводити у виставу раніше, аби підкреслювати напругу та суєту, які накопичуються всередині колективу та зростають. Це було важливо, адже наприкінці постановки герой Мсьє Лебонз, який є власником жіночого ансамблю, зрештою усіх своїх героїнь звільняє. Це метафоричне звільнення буквально відсторонює їх від кабаре і водночас дає свободу у житті.
“Самого Лебонза я підкреслював цим пилом мізансцени, що кожен Мсьє Лебонз, яким би сильним він не був за життя, усе одно перетворюється на прах. У самому кінці вистави конферансьє підходить, бере капелюха, що лишився на кріслі, здуває з нього пил і сміється. Дивиться в камеру і сміється. Це такий сміх Рабле, Ануя, Арлекіна… Але, мабуть, найбільше – це сміх самого Ануя. Сміх над собою, над нами. Підсумковий жест вистави — сміх над самими собою”, – пояснює Богдан Ревкевич.
До речі, постать конферансьє у постановці – це новий персонаж твору, якого додав режисер. Голос нового ведучого і його манера ведення дійства відображає своєрідний погляд автора на все, що відбувається довкола.
“З певною іронією, з гумором він ставиться до життя. Загалом твір розкриває перед нами філософію екзистенціалізму, яка полягає у тому, що є певна беззмістовність життя, що ми народжуємося, здавалось, чистими, спраглими, відкритими, а потім у процесі самого життя стикаємось з різними обставинами, які нам часом заважають жити. І найважливіше, що ми з цим нічого не можемо зробити, тому що таким є життя”, – зазначає Богдан Ревкевич.
Окрім цього, у виставі “Оркестр” використано телеекрани та живу трансляцію. Упродовж дійства один з героїв знімає усю гру на камеру та одразу транслює на екрани, розміщені на двох кінцях сцени. За словами режисера, таке технологічне доповнення додає виставі ширшого плану, дозволяє більш глибоко відображати міміку і жести героїв, підкреслює їхні емоції. Окрім цього, прямий ефір є важливим і технічно. Адже на встановленому подіумі окремі сцени можуть відіграватись частково спиною до різних глядачів, тож у ці миті на екрані йде дублювання облич героїв.
“Та й потрібно пам’ятати, ми з Вами знаходимося у провінційному містечку Віші, де фактично у повоєнний час Мсьє Лебонз організував таке шоу і прямий ефір у тому числі. Ми не боялися з художником саме такої еклектики, не боялися сучасних інструментів, телевізорів чи фільмування, тому що для нас це певний місток минулого із сучасністю. До речі, у виставі використано справжню рекламу 1940-х років, що також стає містком між тим, що було, і тим, що є зараз”, – пояснює режисер.
Філософія “Оркестру”
А тим часом героїні на сцені розкривають футляри для музичних інструментів. Проте замість скрипок бачимо там усілякий дріб’язок: шпильки, косметичні засоби та інше. Закинуті під сцену чи відображені величезним, непідйомним футляром на сцені, вони мають власну символічну глибину.
“Цей багаж, ці футляри, які набиті всіляким мотлохом – це наші душі, які також набиті всіляким мотлохом. Хочемо ми цього чи ні, ми несемо цю валізу без ручки. І тяжко нести, і шкода кинути, і стосунки туди ж йдуть і всі речі він вважає по своїй цій філософії що це є замкнуте коло і ніхто від цього нікуди не втече. Насправді ж тільки смерть може справити тому є певний такий з гумором погляд на кінець того акту чи кінець певного акту в нашому житті. Може будуть інші акти, ми цього не знаємо. Але принаймні мусимо грати, мусимо існувати в ньому, посміхатися. Так каже і конферансьє: “Плачте, посміхайтеся, аплодуйте”, – наголошує режисер постановки.
Попри труднощі життя та окремих обставин, у житті потрібно сміятися, у тому числі навіть у часі війни, переконаний режисер вистави. Важливо, що в “Оркестрі” сміх не є примітивним, а містить ноти іронії і навіть суму. Комічні ситуації та оповіді героїв дозволяють розкрити глибше питання ілюзорності і суєти життя.
Мелодія “Оркестру” лунає у стінах камерної сцени Театру імені Марії Заньковецької, сміх глядачів довкола подіуму не затихає.
“Тож життя – це шоу. І як вже казав конферансьє, ніхто просто так з цього шоу піти не зможе. Це і є основна ідея вистави”, – додає Богдан Ревкевич.
Розмовляла Марічка Твардовська
