Перебуваючи в Польщі, спілкувалась з мешканцями Варшави. Вони, як і ми, дуже часто говорять про політику. Зауважила одну річ – полякам соромно зізнаватися, за кого вони голосували на парламентських виборах. Соромно, бо вони вважають, що політична партія, яку вони підтримали, не повною мірою виконала свої зобов’язання, не виправдала очікування виборців. Соромно, бо вони почувають себе відповідальними за свій вибір, за ту партію, за дії політиків.
В Україні виборці не почувають ані відповідальності, ані сорому за політичну ситуацію в державі. У всьому винні політики і край. Ми всі знаємо, що вони погані, що вони бандити і запроданці, але знову і знову на виборах приводимо їх до влади, а опісля вимагаємо для себе співчуття – від світу, від тих же політиків, від таких як ми.
Здається, у нас достатньо доказів недоброчесності наших політиків. Знаємо достатньо про їх професійну некомпетентність, бо як інакше назвати те, що відбувається в Верховній Раді (вистави для виборців, голосування чужими картками, відсутність будь-яких спроб стратегічної розбудови держави). І все ж, обираємо їх знову. Навіть якщо в чомусь переконані, однаково покладаємось на партійного вождя, чекаємо, щоб він об’явився і сказав нам як і що робити. (Показовим є недавній приклад: жіночка, яка приїхала на мітинг захищати мову, кричала до депутатів: для чого я сюди приїхала?). Ми вперто не вчимося самоорганізовуватись, недовіряємо молодим політикам (бо будуть красти, більше за старих), ладні затюкати своїх, щоб знов підтримати тих, кого рекомендують згори.
Звісно, 20 років політики нас виховували такими. Бо «розділяй і володарюй» - простіше, не слід вигадувати нових повідомлень для нас, досить порушити питання мови, і знов 5 років при владі.
І все ж, дуже віриться, що ці 20 років навчили нас також, що 200 гривень за голос не варті втрачених можливостей, що політика залежить від людей, які її здійснюють. І може зараз, коли почнеться чергова виборча кампанія ми будемо уважніші,і візьмемо відповідальність на себе.
