Напередодні в Національному театрі ім.Марії Заньковецької завершився театральний сезон. Про сезон 2020-2021 ми поспілкувались з львівською бібліотекаркою, журналісткою, письменницею, театрознавицею, редакторкою журналу "Театральна бесіда" Людмилою Пуляєвою.
Я б себе театрознавицею не назвала, але я людина яка любить театр, давно в нього ходить і маю з чим порівняти, не зациклюючись на одному творчому колективі. Минулий рік найбільше вдарив по творчим людям та творчим колективам, але мене дуже тішить, що театри таки жили та працювали й кожен з них має здобутки та знахідки.
Якщо говорити конкретно про театр Заньковецької, то в цьому театральному сезоні, як не дивно, а можливо і всупереч обставинам, театр випустив 9 прем’єр. Я не буду говорити про їх якість, тому, що це дуже суб'єктивне питання. Але мене дуже тішить камерна сцена, яка приємно дивує. До прикладу “Гра” режисерки Олесі Галканової-Лань, дуже гарно працюють актриси, гарне сценічне вирішення. Також докарантинна прем’єра минулого сезону “Життя P.S.” режисера Назара Павлика, в цій виставі повернувся на сцену Олесь Федорченко, який досить довго реабілітовувався після страшної автокатастрофи, що трапилась три роки тому. Ну і вистави “Ім’я” (режисер В'ячеслав Жуков, - ред) на камерній та “Віват, Бушон!” (режисер Ігор Матіїв, - ред) на великій сцені - сучасні французькі комедії, які зайшли своєю легкістю попри те, що в них дуже велике підґрунтя та зміст.
До речі, в театрі з'явилося багато запрошених режисерів. З 9 прем’єрних вистав минулого сезону, з заньківчан були тільки Назар Павлик, В'ячеслав Жуков, Олеся Галканова, Вадим Сікорський та Орест Огородник, який поставив “Каліка з Інішмаану”.
Гопак-опера “Конотопська відьма” Вадима Сікорського, який зараз після конкурсу виконує обов’язки головного режисера, як на мене, не відповідає заявленому жанру. Хотілося б більше "гопака, не говорячи вже про "оперу". Мені було занудно. Хоча я намагаюсь ніколи не очікувати чогось такого “вау!". Як не дивно, але за останні два роки очікування від вистав “Першого”, “Воскресіння”, театру Курбаса, почали перевищувати очікування від того, що ставлять в театрі Заньковецької.
Також, прикро коли вистави, які лише кілька разів пройшли на сцені, списуються. Були запрошені режисери, художники, витрачено купа зусиль та коштів, а люди виходять (з залу під час вистави, - ред).
- Пригадується, що саме так щезла з репертуару розрекламована вистава “З життя комах”?
Це взагалі окрема історія. Коли я подивилась першу дію “Тригрошової опери” то зрозуміла, що “З життя комах” це якщо не шедевр, то принаймні рівнем вище. Коли ти йдеш в Національний театр, то розумієш, що він повинен відповідати цьому званню і рівню. Але коли зі сцени звучать матюки!.. Я філолог, мене ще на першому курсі навчили ставитись до мата як до звичайного слова, але з іншою семантикою, проте є якась межа. Я не буду говорити про цілісне враження, але те, що я побачила в першій дії, - такого катарсису від обурення у мене не було ніколи. Можливо, це якесь нове слово, нові виклики для акторів, але з одного боку може і добре, що у них були загримовані до невпізнання обличчя. Хоча є і позитивні відгуки. Люди мають право на своє сприйняття - це особисто моє. Особисто в мене було відчуття плювка зі сцени мені в очі, як глядачеві. Не має бути так, що ти йдеш в театр очиститися, а коли виходиш, то в тебе є бажання помитися.
Та ж вистава “Каліка з Інішмаану” - також важка тема. Але зовсім інше сприйняття. Ти виходиш і думаєш, - “Людино! Руки, ноги маєш, що ти ще хочеш?”.
По друге, практика запрошених акторів? Не можу не сказати, я була свідком того, коли головна героїня - дівчина яку запросили (на кастингу її відібрав режисер), просто в театрі ні з ким не вітається, мало ногами двері в гримерки не відкриває, ні добрий день, ні до побачення. Дитино, ти приходиш в колектив, де люди роками працюють, а поводишся, як персонажі "Тригрошової опери" - мешканці лондонського "дна".
Дуже добре, що ці 9 прем'єр відбулися, але знаю, що вистава “Сатисфакція”, прем'єра якої відбулась 5 вересня 2020 року (запрошений режисер Станіслав Мойсеєв), вже списана. На сцені можна ставити будь-що, але деколи можна з досить несильної речі зробити шедевр, а можна з шедевра зробити таке, що ти думаєш: “Невже це Шекспір?”.
Для мене критерієм хорошої вистави є те, коли я під час перегляду жодного разу не подивилась на годинник, і коли знаю, чи піду ще раз на цю виставу, чи запрошуватиму друзів, чи рекомендуватиму її знайомим, чи ні. Так от за останній рік в мене такі позитивні відчуття були після вистав "Каліка з Інішмаану", “Віват, Бушон!” та “Ім’я”. Запитайте, за чим люди йдуть в театр? Вони йдуть отримати нову інформацію, нові враження, нові емоції. За катарсисом, за чимось щирим, світлим, добрим - коли смішним, коли сумним чи навіть драматичним, але обов'язково зрозумілим і близьким кожному особисто. І після того людина має вийти й не пошкодувати, що вона ті 2-3 години провела саме тут, а не деінде.
Вже після запису цієї розмови стало відомо, що в театрі ім.Марії Заньковецької рішенням генерального директора - художнього керівника Андрія Мацяка, було вилучено з репертуару вистави: “Ісус, син Бога живого”, “Диво-квітка”, “Криза”, “Соло для мідних труб”, “Три любові”, “#Антонич_ми”.
