4 листопада 1895 року у селі Волиця на Львівщині народився Василь Кучабський, історик, публіцист, автор перших українських підручників з військової справи, член НТШ.
Освіту отримав у Академічній гімназії Львова. Згодом навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Підлітком захопився військовим вишколом і вступив до «Пласту». На початку Першої світової війни увійшов до Легіону Українськиї Січових Стрільців, згодом йому доручили командування сотнею УСС. У вересні 1916-го його сотня відзначилася у боях за Лисоню.
Кучабський друкувався у часописі "Шлях” та у стрілецькому сатиричному часописі «Самохотник».
1916-го потрапив у полон до росіян і до 1918-го перебував у таборі для військовополонених у Волгограді. Він втік з табору і перебрався до Києва. Тут, у складі Куреня Січових Стрільців брав участь у боях проти більшовиків.
Разом з Дмитром Донцовим працював у журналі «Заграва».
На еміграції жив у Чехословаччині, Німеччині, Польщі. Зблизився з представниками гетьманського руху. Займався найковою діяльністю та публіцистикою. Автор праць: «Україна і Польща», «Січові Стрільці. Воєнно-історичний нарис», «Українська дипломатія та держави Антанти в 1919 р.», «Польська дипломатія і східно-галицьке питання на Паризькій мирній конференції в 1919 р.», «Симон Петлюра в світлі історії». З середини 1944-го обриваються відомості про Василя Кучабського. Припускали, що його знищили НКВСівці. Нині нащадки Василя Кучабського повідомили, що він з родиною наприкінці Другої світової війни перебрався до Бланкенбургу (Німецька демократична республіка), де помер 28 червня 1971-го.
