27 жовтня 1919 року – у Відні народився Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984) – історик, публіцист, педагог, дослідник української суспільно-політичної думки.
Як повідомляють в УІНП, Іван Лисяк-Рудницький перший проаналізував історію української політико-правової думки другої половини XIX – середини 80-х XX ст. Він — автор близько 200 наукових праць з новітньої історії України, формування модерної української нації та української політичної думки. Із найвидатніших праць: "Проти Росії чи проти радянської системи" (1961), "Україна між Сходом і Заходом" (1966), "Між історією і політикою" (1973), "Політична думка українських підрадянських дисидентів" (1981), "Націоналізм і тоталітаризм" (1982).
Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. У 1939-му виїхав на навчання до Берлінського університету, пізніше захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі.
Із 1951-го жив у США. Спочатку стажувався в Колумбійському університеті, а потім п’ятнадцять років викладав історію в Ля Саль Коледж (Філадельфія) та Американському університеті у Вашингтоні. У 1950—1960-х співпрацював з Українською вільною академією наук і мистецтв у США, був дійсним членом НТШ та Української вільної академії наук в Канаді. З 1971-го і до останніх днів жив у Канаді. Був одним із засновників Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті.
Особливістю творчої спадщини Івана Лисяка-Рудницького є науково-публіцистичні есе. Він умів формулювати складні проблеми доступною мовою, але без спрощень. Свої твори готував надзвичайно старанно, неодноразово переписував, прагнучи їх вдосконалити, міг повертатися до опрацьованої теми і через кілька років, щоб створити новий текст, який не повторював поперенього.
Окреслюючи особливості суспільно-політичного розвитку України, його першою важливою прикметою І. Лисяк-Рудницький вважав органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної - соціально-політичної і східної - християнсько-духовної.
Цитати з творів Івана Лисяка-Рудницького:
“Існування нації спирається на свідому волю її членів”.
“Якщо людина не хоче виконувати обов’язків, зв’язаних з приналежністю до нації, — якщо вона саботує закони, якщо вона не почуває себе співвідповідальною за долю колективу, якщо вона притримується філософії “моя хата скраю” — тоді вона ділом засвідчує, що вона ані дорожить своєю приналежністю до нації, ані самим життям нації. Нація, що в неї велика частина або більшість членів охоплена такими настроями, засуджена на загладу. Історія повна відповідних прикладів”.
“Нація — феномен політичної сфери. Нація — це колектив людей, що хочуть бути державою. Тому зовсім оправдано в деяких західних мовах (французькій, англійській) слово “нація” вживають як синонім “держави”. Що ж до факту чужинецького завоювання, то він сам собою ще не припиняє життя нації, поки в даному колективі є сильна, ділами засвідчена воля бути політичним суб’єктом”.
“Оскільки суттю нації є воля творити політичний колектив, етнічна гомогенність (однорідність) для цього сама собою — не конечна передумова, але вона дуже полегшує формування спільної політичної волі. Ідеал етнічно однорідної нації-держави тільки тоді здатний себе історично виправдати, коли даний народ має суб’єктивні (хотіння і уміння) та об’єктивні (чисельність, відповідна геополітична ситуація і т. д) передумови, щоб виконати ті тяжкі й складні завдання, що їх сучасний стан цивілізації накладає на кожну державу”.
