30 січня 1834 року у містечку Махнівка Бердичівського повіту Київської губернії (нині це територія Вінницької області) народився Володимир Антонович, історик, археолог, етнограф.
Походив зі збіднілої шляхетської сім’ї. Закінчив медичний та історико-філологічний факультети Київського університету.
Один із організаторів Київської громади (1861). Головний редактор «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» (1864-1880). Професор Київського університету (з 1878-го). Член-кореспондент Російської академії наук (з 1901-го).
Один із засновників товариства Нестора-літописця при університеті та його голова з 1881-го. Брав участь у створенні журналу «Киевская старина» (1882).
У публіцистичній «Моїй сповіді» (1862) задекларував негативну роль для України історичної Польщі, чим викликав зливу ненависті й злоби. Першим виступив із концепцією споконвічності української самобутності (доводив, що українці є окремим, самодостатнім народом, а не «південною гілкою єдиного руського народу»), увів у науковий обіг термін «Україна-Русь». Організатор археологічних з’їздів в Україні. Його вважали мозковим центром, інтелектуальним мотором українського руху.
«Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий, – констатував вчений у 1891-му. – Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української – це збільшує небезпечність… Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу – це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури».
Створив українську археологію як науку. Розробив нову методику ведення розкопок. Автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Видав 8 томів «Архива Юго-Западной России» (1863-1902).
За ініціативою Володимира Антоновича в 1897-му засновано всеукраїнську політичну організацію, яка в 1904-му перетворилася на Українську демократичну партію.
Помер 21 березня 1908-го в Києві, похований на Байковому кладовищі.
