Цього дня виповнюється 130 років від дня народження Леся Курбаса – видатного українського режисера-реформатора, актора, теоретика театру, драматурга, публіциста, перекладача. “Його велич у тому, що він один за 15 років виконав роботу, яку в інших культурних народів довершують кілька генерацій режисерів”, – зауважував український літературознавець Юрій Лавріненко
Передусім, Курбас європеїзував український театр, що доти був виключно національно-етнографічним, побутовим. Саме завдяки йому наше сценічне мистецтво почало ставати істинно естетичним, відкрило для себе коло героїв, тем, прийомів, до того часу просто недоступних (“Молодий театр” 1917–1919 роки). По-друге, Курбас створив експериментальний театр українського модернізму, вивівши його на лінію передових мистецьких шукань Заходу (діяльність “Березоля” 1922–1926 років). Митець пробував синтезувати національні традиції українського театру з найновішими формами європейського (“Березіль” у 1927–1933 роках).
Мистецькі пошуки Курбаса виросли на ґрунті Української революції 1917–1921 років та її продовження в культурному Ренесансі 1920-х початку–1930-х років. Лесь Курбас посів вагоме місце в сузір’ї розстріляного відродження. Високоосвічений та різноплановий діяч справив неперевершений вплив на Павла Тичину, Миколу Хвильового, Олександра Довженка. Окрім того, заклав основи вітчизняної акторської і режисерської школи, сказав вагоме слово в кінематографі, відкрив світові видатного драматурга Миколу Куліша, великих акторів – Амвросія Бучму, Мар'яна Крушельницького, Валентину Чистякову, Дмитра Мілютенка, Йосипа Гірняка, Наталію Ужвій.
Народився Олександр-Зенон Степанович Курбас 25 лютого 1887 року в місті Самборі на Львівщині в родині галицьких акторів, відомих за псевдонімами Степан та Ванда Яновичі. Дитинство провів у діда Пилипа Івановича – священика села Старий Скалат, що на Тернопільщині.
Навчався в Тернопільській гімназії, потім – у Львівському університеті, де брав активну участь у громадському житті, боротьбі за українізацію університету. На знак протесту проти політики полонізації перевівся до Відня, який був на той час одним із найбільших осередків світової культури. Там навчався на філософському факультеті, слухав лекції зі славістики, захопився театральним експериментаторством, закінчив драматичну школу при Віденській консерваторії.
Повернувшись на Галичину, у 25 років Лесь Курбас почав працювати в гуцульському театрі Гната Хоткевича, через півроку – у “Руській бесіді”, в складі якої свого часу виступали Лесеві батьки. Грав у фарсах, оперетах, операх, виступав проти рутини старих театрів. Він прагнув показати сучасну західноєвропейську драматургію, а також хотів ставити морально-психологічні та філософські твори Лесі Українки, Олександра Олеся, Володимира Винниченка.
У 1915 році в Тернополі Лесь Курбас заснував перший стаціонарний український професійний театр “Тернопільські театральні вечори”. Через два роки на запрошення видатного актора та режисера Миколи Садовського (Тобілевича) Лесь Курбас переїздить до Києва. Остап Вишня згодом писав про цей епізод: “якби Садовський знав, що вийде з тих запросин, він би, як Тарас Бульба, скочив на коня, вихопив шаблю й розрубав би Курбаса до самого сідла. Бо Лесь Курбас переломив усю історію нашого театру. “Іде Лесь Курбас, а за ним іде нова доба… Іде Лесь Курбас і “слідить” на тій новій добі. Слідить “Царями Едіпами”, “Газами”, “Гайдамаками”, “Макбетами”, “Хіггінсами”. А з-під ступнів його іскри викрешуються. Іскри ті обертаються в режлабораторії, в театральні студії, в нові етапи українського театрального мистецтва…”.
У столиці головну увагу й енергію зосередив на режисерській діяльності. Він організував студію, з якої виріс згодом “Молодий театр”. Його “кістяк” склали учні драматичної школи Миколи Лисенка. Цей театр став платформою пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. У квітні 1919 року “Молодий театр” було об’єднано з Першим театром Української Радянської республіки імені Тараса Шевченка. Так виник перший театр Української Радянської республіки імені Тараса Шевченка, де головним режисером став Лесь Курбас.
Того ж року Курбас створив Державну українську музичну драму, а вже влітку 1920-го – “Кийдрамте” (Київський драматичний театр).
У березні 1922 року Лесь Курбас заснував у Києві мистецьке об'єднання “Березіль” як своєрідний творчий, виховний, дослідно-експериментальний і культурно-громадський центр, який ставив перед собою завдання якнайскоріше здобути Україні мистецьку суверенність на рівні з європейськими націями. Через чотири роки театр переїхав до Харкова (тодішньої столиці Української СРР). Цей період розпочався із невдалої прем’єри п’єси “Золоте черево” бельгійського драматурга Фернана Кроммелінка. Курбас не врахував естетичні смаки русифікованого харківського глядача, звиклого до традиційних театральних форм. “...Я був у такому захопленні, такий ошелешений новістю й глибиною, незвичністю баченого, що пам’ятаю тільки свій власний сп’яніло-екстатичний захват. Я бачив: тут починається новий театр. І я передчував: він не почнеться. Харків не прийняв Курбаса, бо не доріс до нього. Але режисер не може йти вперед і далі, коли його заля порожня, а ті, хто прийшов на початку, покидають виставу перед закінченням. Письменник може писати й складати написане для майбутніх поколінь. Не режисер. Його мистецтво суцільно в часі і в душі авдиторії. Для мене “Золоте черево” стало однією з верховин моєї біографії, не фактом історії театру”, – згадував Юрій Шевельов.
У Харкові Курбас познайомився з Миколою Кулішем і поставив його п’єси “Народний Малахій” (1928 рік) і “Мина Мазайло” (1929 рік), які були нещадно розкритиковані більшовицькою владою. 1929 року розгорнулася широка театральна дискусія навколо п'єс Миколи Куліша і їх сценічного втілення в “Березолі”, яка за участі Державного політичного управління УСРР перетворилася на кампанію цілеспрямованого цькування обох митців.
Відповіддю митців на критику стала спільна робота “Маклена Граса” (глядачі її побачили на сцені театру у вересні 1933 року). 5 жовтня 1933 року за вказівкою влади Курбас був відсторонений від керівництва “Березолем” за націоналізм, формалізм, відрив від радянської дійсності і російського театру. Наступного дня він виїхав до Москви ставити там “Короля Ліра” Вільяма Шекспіра в Державному єврейському театрі. Проте вже 26 грудня 1933 року був заарештований і ув'язнений за звинуваченнями в участі у контрреволюційно-терористичній організації (Українській військовій організації) і за намір убити 2-го секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. Після тривалих “допитів” 10 березня Лесь Курбас підписав протокол про те, що він є “контрреволюціонером”.
У квітні 1934 року в Харкові відбувся суд, який, посилаючись на отримані під час слідства “зізнання” Курбаса, засудив його до 5 років ув'язнення. Покарання відбував на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Збереглися відомості, датовані 16 листопада 1934 року, про реєстрацію Курбаса в таборі на Медвежій Горі (Карелія, РФ). Там працював театр на 300 місць для вільнонайманих працівників, і в ньому Лесь поставив кілька п'єс.
У 1936 році його перевели на Соловки. Там він створив театр і поставив “Аристократів” Миколи Погодіна й “Учня диявола” Бернарда Шоу. Наприкінці 1936 був етапований на острів Анзер, де також був театр, розташований в колишній церкві. Курбас поставив у ньому “Маленькі трагедії” Олександра Пушкіна. Улітку 1937 року особлива трійка Управління НКВД Ленінградської області РРФСР засудила одним списком 1825 осіб Соловецької тюрми особливого призначення до смерті. У списку значилося й прізвище Леся Курбаса. Виконання вироку щодо митця було призначено на 3 листопада. Того дня у Соловецькому таборі особливого призначення в урочищі Сандармох за вироками позасудових органів розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Яловий.
У 1957 році Леся Курбаса посмертно реабілітовано. 21 грудня 1991 року Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 року “Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР”. Пам’ять про Леся Курбаса вшанована у назвах вулиць, шкіл, пам’ятних дошках, встановлених не тільки в Україні, а й за її межами.
Український інститут національної памʼяті
