11 листопада 1885 року у Полтаві народився Віктор Андрієвський, член «Громади», гласний полтавського губернського земства, один із засновників партії Хліборобів-Демократів.
Розділяв погляди та товаришував з Миколою Міхновським, братами Шеметами і В’ячеславом Липинським. Полтавський губернський комісар освіти при Центральній Раді. Працював в уряді ЗУНР. Входив до Республіканської Капели Олександра Кошиця, з якою виїхав до Чехословаччини. Тут працював у культурно-просвітницьких організаціях в українських таборах для інтернованих. Згодом був директором ґімназії і орґанізатором культурного життя в українській станиці в Каліші (Польща). 1941-го його обрали другим заступником голови Українського Національного Комітету у Кракові. Після Другої світової війни мешкав у Німеччині та займався публіцистикою.
Походив з давнього українського роду священиків, нащадки якого ще наприкінці ХІХ ст. «носили ряси на Полтавщині та Чернігівщині». Батько Віктора Андрієвського народився у Криму, куди свого часу подалася його родина. Дитинство старшого Андрієвського пройшло серед кримських українців і татар. Згодом батько багато переповідав дітям про українських чумаків, що їздили у Крим по сіль. Від них він знав чимало пісень та переказів. Розбирався у татарських звичаях, трохи знав татарську мову. Мати походила з роду Маковських – відомих малярів.
«В сім'ї у нас панувало двоязичіє. Зі службою батько й мати розмовляли по українськи, а між собою і з дітьми залежно від настрою, – писав Андрієвський у спогадах «Три громади», – коли батько був у доброму гуморі, то говорив до нас і до матері по українськи, а коли переходив на поважний тон, або на поважні теми, або як сердився, то говорив по московськи, хоча в дійсності не можна було уважати його московщини за "чистий русскій язик": це був звичайний русско-малоросійський жарґон, яким говорила провінціональна інтеліґенція на Україні в ті часи. Першою справжньою школою української мови для мене була в місті найбільше кухня, а на хуторі, куди наша сім’я виїжджала на літо — вигін, стерня, толока, де пасли худобу мої приятелі та всі наші хутірські люди разом, які иншої мови не вживали. В тіж часи зробила найбільше вражіння на мене і лишила найбільшу відбитку на моїй душі українська пісня. Мій батько кохався у співах всякого роду. Знав досить пісень московських, церковних, оперових мельодій і опереткових, а вже найбільше — українських пісень. Вже зранку можна було знати, в якому настрою він прокинувся, бо, коли в доброму, то ще в ліжку він починав свій ранок піснею. Вже на що багато пісень знали мої приятелі та приятельки з кухні, стайні та з вигону, але вони не могли дорівняти мойому батькові».
Підготувала Наталя Слобожаніна, УІНП.
